Інтерв’ю

Самоіронія, легкий стиль письма і почуття гумору Наріне Абґарян підкорили читачів у багатьох країнах світу. Спершу бухгалтерка, а тоді й блогерка, вона була помічена видавництвом «Астрель-СПб», і у 2010 році народилася «Манюня», що переросла в трилогію. Сьогодні видавництво «Рідна мова» видало першу книжку «Манюні», а зараз готує і другу. З цієї нагоди Читомо вирішило розпитати в Наріне про імідж письменника, роботу над рукописами та оповідання про війну, над якими зараз працює.

– «Манюня» фактично народилась у «Живому журналі». Розкажіть, як вона стала відомою.

– Я думаю, що я все ж людина не талановита, а просто обдарована, уперта й працелюбна. Перед вами – класичний приклад людини, яка зробила себе сама. Я працюю щодня і систематично, змушую себе це робити тоді, коли не працюється. Ні для кого не секрет, що письменницею я не планувала бути, мріяла бути лікарем. Але вступила на філологічний факультет. Потім перевчилась на бухгалтера і була найбільшою невдахою-бухгалтером Москви.

Потім я завела сторінку у ЖЖ, де почала друкувати історії з мого дитинства. І на мене вийшла редакторка Іріна Єпіфанова, яка запропонувала ці історії видати. Ось так я стала письменницею. І я знаю,  що саме так було з Алєксандром Ципкіним, який сьогодні дуже добре «продається» і є неперевершеним сценаристом.

–  «Манюня» – повість автобіографічна. Чи всі герої мають реальних прототипів?

– Так, це автобіографічна книжка. Найдокументальніша моя книжка – це «Понаехавшая». Всі історії там абсолютно реальні, єдине що я зробила – перейменувала героїв. У «Манюні» довелося все ж таки варіювати. Дитина забила унітаз. Коротенька історія, крапка. З цієї історії треба придумати книжку. Доводиться пересувати у просторі і часі деякі події, вигадувати сусідів, які кажуть потрібні речі у потрібний час. Тому я не вірю, що будь-яка книжка, навіть автобіографія, на сто відсотків автобіографічна, тому що такого просто не може бути. У будь-якому випадку ти застосовуєш свій хист, і всі події дещо переінакшуються. Наприклад, у «Манюні» є історія, як хлопчик підірвав унітаз. Насправді, його підірвала я.

– Що для автора є важливим після знайомсва із потенційним видавцем?

– Зараз найважливіше для письменника – це блоги. Ваша сторінка, це, бузумовно, реклама саме вас, це альтер-еґо. Це підписники, які обов’язково куплять ваші книжки. У жодного видавництва нині немає таких зв’язків і грошей, щоб  піарити кожного нового автора.

Для письменника-початківця піар – це його особиста справа

Ваш блог – це ваша репутація.  Від того, як ви ставитеся до підписників, залежить, як далі складеться ваша письменницька доля. Я знаю дуже багато історій, коли письменники-початківці починали нахабніти, поводитися неввічливо. Потім вони втрачали все і залишались на узбіччі письменницького життя. Відповідно, коли ми заводимо блог, то даємо собі чітку установку, що ці люди, які мене читають, роблять мені послугу. Вони витрачають свій вільний час, коли читають мої тексти і коментують їх. Підписники – це моя сила, це люди, які мене читають, які приводять нових читачів. Це дійсно моя реклама і підтримка. Письменницька праця – це як робота кочегара. Ви працюєте, тому що ви вирішили щось написати. Муза приходить дуже рідко.

Читайте також: Дитяча книжка має бути взірцем доброго смаку

– Невже ніколи не буває, що натхнення приходить не за робочим столом?

– Мені Маріам Петросян розповіла, коли я її запитала, як вона придумала свою неперевершену книжку (йдеться про «Дім, у якому…» – Читомо). Вона сказала, що вигадала цю історію у 90-ті роки в Єревані під час блокади. Воду давали один раз на день, і коли вона мила посуд, вигадала книжку і персонажів. Миття посуду – це дуже добре.

Головне – знайти джерело натхнення. У мене це музика. Я тільки пишу під джаз. Має бути абсолютно комфортне місце для роботи. Бажано, щоб поряд було тихо. Постійно ношу із собою блокнот. Я не так давно зустрічалась з Катею Піксік, яка показувала свій нотатник. Вона говорила, що їх у неї сорок. Це вони навіть під ліжком не поміщаються, стільки в людини записів. Вона працює так.   

– Наріне, розкажіть трохи про сам процес писання. Як це відбувається? Без чого писати не сідаєте?

– Робота з текстом – це те саме, що миття підлоги. Щоразу, коли пишу текст, я його редагую обов’язково. На наступний день читаю те, що я написала  вчора, редагую, викидаю те, що не подобається, і продовжую працювати. Це якось так звучить, ніби ти кожного ранку встаєш і миєш підлогу.

Мені постійно щастило з редакторами. Моя редакторка Іріна Єпіфанова – дуже тактовна людина. З нею дуже просто працювати. Не сприймайте редактора, як ворога. Він завжди на вашому боці. Не сваріться з видавцями, вони теж люди. Намагайтесь знайти з ними спільну мову, бути ввічливим і завжди йти на компроміс. Талант – це навіть не половина справи. Треба бути дуже працьовитою, щоб іти напролом.

wikiwand.com

Я спочатку пишу, потім редагую, а вже потім відправлю рукопис редакторові. Їх може бути і два, і більше. Тоді в цей час я можу працювати. Але вести паралельно два рукописи не можу. У мене невеликий запис слів, який під час роботи над рукописом закінчується, а потім мені потрібна доба, щоб відновити цей запас. Інколи я залишаю собі час на вечір, щоб відпочити, і написати який-небудь пост для блога. І то на один пост у мене йде кілька днів. Це справді дуже енергозатратна справа.

– Чи даєте ви читати незавершені рукописи, своїм друзям, рідним?

– Я ні з ким стосовно своїх рукописів не раджусь. У вас є редактор і ви, між вами не повинен ніхто стояти. У мене такий підхід. Пишіть так, як ви вважаєте за потрібне. Хтось що-небудь порадить вам переробити, але це вже не буде ваша робота. Тому не псуйте відносини з близькими – не показуйте їм своїх рукописів.

– Як ви відбираєте ідеї для книжки?

– Я ніколи не вигадую сюжет, він завжди приходить сам, в ході роботи. У мене, наприклад, коли працювала над «З неба впало три яблука» звідкись виліз павич, він дратував, але я не знала куди його подіти. Декілька разів намагалась його вбити, але не виходило. То я не вигадаю спосіб, у який він помре, то час не підходить, то я взагалі не знаю, що мені з ним робити. Але у певний момент зрозуміла, що він повинен бути в рукописі. Тому ніякі ідеї не викидайте і намагайтесь чітко прислухатися до тексту.

Текст – це взагалі не байдужий рукопис, який ви пишете, а партнер, що показує характер

І потрібно бути до цього готовим, бо герої в якийсь момент починають поводити себе так, як ви б не хотіли. Це унікальна справа, коли ти думаєш писати так, а ти пишеш і бачиш, що виходить зовсім інше, і переробити це неможливо. 

– Ви сказали, що пишете без плану, але як, якщо це великий обсяг? Відштовхуєтеся від ідеї? Або від головних героїв, які починають жити своїм життям?

– Я знаю, що, наприклад, Джоан Ролінґ сіла та вигадала історію про Гаррі Поттера з усіма героями та нюансами. Я не уявляю, як вона це зробила. Ти можеш продумати сюжетну лінію, але ти не знаєш, що станеться з героєм, як він себе поводитиме. Ти просто сидиш і працюєш. Про обсяг взагалі не думайте, просто викиньте це із голови. Ви можете почати писати оповідання, а у вас вийде роман. Якщо ви вважаєте, що розповіли усе що хотіли, то сміливо ставте крапку, не турбуйтесь про кількість сторінок.

– Ви навчались літературній майстерності, коли зрозуміли, що будете писати?

– Я вважаю, що навчити писати взагалі неможливо. Можна порадити, можна підказати. Можна проводити майстер-класи, можна розбирати тексти, це допомагає. Але мені здається, що писати, як вміння складати слова, дається людині як умовний рефлекс. Або є, або немає. Я взагалі не проти літературного інституту, тому що там вас багато чому навчать. Але мені, здається, навчити графомана писати неможливо. Якщо чесно, я не вважаю себе таким письменником, але я знаю певну нішу і дещо вмію. І графоманом я теж себе не вважаю, щось середнє. Взагалі, я до того, що я не навчалась, я просто читала.

Читайте також: Поза альма-матер: на хвилі майстер-класів, шкіл і турів

– Деякі ваші розповіді надруковані у збірках. Як ви взагалі ставитесь до колективної творчості?

– Нещодавно ми зробили благодійний збірник розповідей до Різдва та Нового року, і я, звичайно, цей збірник прочитала. Мені була дуже цікава редакторська робота і те, що з цього вийшло. З’явився такий добрий різдвяний збірник. Там мені дуже сподобалась повість, яку написала Настя Монакова.

– А ви не боїтесь не написати більш нічого значущого і «виписатись»?

– Боюсь, мені, здається, що кожний письменник цього боїться. У творчої людини є шлагбаум, який опускається – і все. От я закінчилась, далі потрібно замовкнути. Оце вміння вчасно замовкнути мало хто розуміє, і мало кому це дано зрозуміти, що пора зупинитись. Дуже хочеться зробити це вчасно.

auroraprize.com

– Наріне, була з вами така ситуація, що видавництво не приймало рукопис?

– Ні, такого зі мною не було. Але таке може статися з кожним. Ну не приймають – і не приймають, можна спробувати в іншому видавництві. Не виходить – відкладіть на полицю. Не поспішайте щось переробляти, дайте відпочити і собі, і рукопису. Моя книжка взагалі лежала десять років, і ніхто не рвався її видавати. А сьогодні вона перекладена і видана тридцятьма п’ятьма мовами.

– Творча робота – це процес, пов’язаний з самозаглибленням, а письменницька робота розвиває інтроверсію і навіть ескапізм. Ви змінилися з тих пір, як перестали працювати бухгалтером і пішли в письменство?

– Я змінююсь від рукопису до рукопису. Зараз працюю над оповіданнями про війну. Вони випили в мене море крові, і я підозрюю, що ще стільки ж вип’ють. Коли я працюю над цим рукописом, то плачу, тому що пропускаю все це крізь себе. Звісно ж, це віддзеркалюється на тобі й внутрішньому світі. Мої близькі скаржилися на те, що їм бракує моєї уваги, але як її може не бракувати, коли я усі свої емоції лишаю в тексті. Звісно, ж я змінююсь. Можливо, дорослішаю. Але коли ти здав рукопис, це все минає. В цілому, людина лишається такою, якою вона й була. Можливо, трохи побитою лише.

– Чому вирішили зараз написати про війну?

– Три роки тому мене запитували, чи буду я писати про війну. Тоді я одразу відповіла, що не буду, бо вважаю, що жінка не повинна про це писати. Але зараз у мене виникла у цьому потреба. Спочатку я почала працювати над маленькими оповіданнями, але згодом вирішила написати книжку.

Я знаю, що таке потрапити під обстріл, що таке опинитися у полі під час вогню, коли не знаєш, куди себе діти. Наприклад, коли у нашу п’ятиповерхівку влучила бомба, я на кухні готувала лобіо. Але пишу не про це. Я знаю конкретні випадки, які траплялись на війні, конкретних людей, яких ця війна торкнулась. Ця книжка не для того, щоб люди прочитали і сказали, що війна – це погано. Це і так зрозуміло. Я пишу її в пам’ять про конкретних людей, яких я знала особисто; бачила, як їх калічила війна: хтось з них божеволів, хтось перетворювався на монстра, хтось навпаки. Ось про це і хочеться написати. Це дається мені дуже тяжко.

– Як часто в період написання тексту ви озираєтеся, відволікаєтеся на прогнози сприйняття читачем?

– Ніколи не відволікайтеся і не підлаштовуйтесь під читача, не думайте про те, як він відреагує. Бо щойно ви починаєте підлаштовуватися під іншу людину, то перестаєте бути собою. Кожен з нас індивідуальність. Пишіть так, як вам пишеться.

– Скільки часу триває відпочинок до наступної книжки, до нової історії?

– У всіх по-різному. У мене, приблизно, місяць. Якщо вийшло так, що місяць пройшов, а ви відчуваєте, що ще не набралися сил, то можете відпочивати й довше. Але обов’язково ведіть блог. Це повинно вас організувати. Тобто ви будете в тонусі, адже написати пост – також робота.

– У вас було почуття невпевненості, сумніви в своїх письменницьких здібностях? Як впоратися початківцям з цією невпевненістю?

– Ніяк. У мене ця невпевненість існує і досі. Мені здається, що невпевненість і сумніви – це чудово тому, що в той момент, коли письменник починає бачити в собі талант, йому подобаються тексти і здається, що він усе робить правильно. Людина у сумніві завжди рухається вперед, щось робить, намагається покращити себе. І творча людина повинна бути саме такою – невпевненою у собі, завжди у сумнівах. Я не перечитую свої книжки, щоб не засмучуватися.

Читайте також: Письменники в он-лайні: літературні платформи для авторів-початківців