Інтерв’ю

Це вже третє інтерв’ю з Михайлом Бринихом на Читомо, і, мабуть, найвідвертіше. У ньому Бриних – не іронічний доктор Падлюччо, а філософ і уважний читач. Розмова про зміну файлової системи в споживачів медійного продукту, синдром В’ячеслава Медвідя і неприпустиме блаженство незнання.

Народився 1974 року у Києві. Вчився у Київському інституті легкої промисловості на інженера-програміста, однак був відрахований за неуспішність. Закінчив факультет журналістики Київського національного університету. Працював оглядачем культури у низці видань, вів програми на радіо та телебаченні. Видав сім прозових книжок. Серед них – трилогія «Шахмати для дибілів» і хрестоматії світової та української літератури, написані штучним суржиком. Лауреат премій «Коронація слова», «Книжка року BBC – 2008» та «ЛітАкцент року». Одружений, має трьох дітей і внучку.

Я ніколи не знав, ким хочу бути. В дитинстві не бачив себе ані льотчиком, ані космонавтом. Підліткові роки – стандартна картина типу «Страждання юного Вертера»: то панкував, то захоплювався йогою, цікавився сумнівними духовними практиками. Приблизно тоді ж заявив батькам, що буду письменником, і попросив у них друкарську машинку. Десь із такою ж впертістю, ще у початкових класах школи, я випрошував у них баян. Батьки взагалі добре ставилися до моїх творчих замірів, і аналогічна історія була також з фотоапаратом та кінокамерою.
Коли у мене з’явилась друкарська машинка «Любава», я почав шарашити на ній вірші. Потім я зрозумів, що треба мати з цього якийсь зиск, і почав писати статті. Відтоді я продаю те, що пишу, і більше нічого робити не вмію.

Рівень кретинізму в душі кожної людини не змінюється упродовж життя, він просто набуває іншої якості. Я не схильний копирсатися у спогадах. Для мене минуле – це те, чого вже не існує, відповідно, немає сенсу до нього повертатись. Немає корисного особистого досвіду. Люди здебільшого не роблять висновків із своїх помилок.

Батько дуже хотів, щоб я мав вищу освіту, – й не так важливо, яку саме. Навчання в Інституті журналістики мене ніяк не обтяжувало. Деякі заліки та іспити вдавалося складати на коньячному автопілоті.

Різниці між літературою та журналістикою для мене ніколи не було. Усе це робота зі словами та смислами. Тим більше, я ніколи не писав про економіку або про політику, усе крутилося навколо культури.

Класична професія журналіста померла. Та й паперовий світ вже практично відійшов у минуле. Зараз медіа не просто змінили носії, а змінили сутність. Їхнє значення в суспільстві та очікування людей від них вже зовсім інші. Журналіст завжди був не лише інформатором, але й мусив якось інтерпретувати новину. Зараз для того, щоб подати новину, достатньо бути свідком. А змушувати читача долати текст обсягом більше п’яти тисяч знаків вважається знущанням. У людях в головах вже зовсім інша файлова система. Для мене це проблема. Останні років п’ять я навіть не уявляю себе в ролі журналіста.

Читайте також: Михайло Бриних: «Iноді хочеться простого, душевного і якісного погрому»

Кайф цифрового диктофона в тому, що його можна не вимикати, та? В людини, яка коли-небудь працювала з касетним диктофоном, умовний рефлекс – тиснути на паузу, щоб не витрачати даремно плівку. І його не знищити. Це нюанс, який дуже багато говорить про зміну цієї файлової системи.

Сучасна медіа-сфера має набагато більше спільного з технологією залежності, ніж з власне інформуванням. Масив непотрібних тривожних новин просто виснажує душу. Мені здається, сайт чи канал мають виправдання для існування, лише коли вони вузькоспеціалізовані – про класичну музику, гриби чи Квентіна Тарантіно. Такі видання люблять свою тему і дуже добре на ній знаються. Ось є канал, що транслює шахові турніри. А шахова партія, до речі, може тривати до семи годин. Це телебачення моєї мрії.

На початку незалежності журналістика не була якісніша, просто її було менше. Вона була настільки локалізована в паперовому світі, що люди багато разів читали й обговорювали одні й ті самі тексти. Це феномен концерту Булата Окуджави на Республіканському стадіоні. Журналістського продукту було мало і він був суттєво обмежений кількістю носіїв. Було легко підтримувати інформаційний голод. Коли технологія паперового світу зникла, посипалася вся піраміда: від професії до елементарної читацької цікавості.

Люди не просто стали швидше читати. Це проблема швидкості життя. В Кундери є чудовий роман «Повільність», де він описує зростання темпу життя як велику втрату. Ми більше не можемо присвятити півдня тому, щоб збиратись на прогулянку, а інші півдня – просто прогулянці, і повернутися додому з відчуттям колосальної насиченості прожитого дня. Кундера оцінює цю втрату як ознаку апокаліпсиса, що наближається. Парадокс у тому, що всі хочуть бути свідками судного дня – щоб усе за Іваном Богословом. Але минають десятиліття, а його все нема, і це, холєра, дуже нервує. А ще більше нервує те, що попередні покоління думали так само і теж не дочекалися.

Книжки я почав писати з дуже прагматичних міркувань. Це був 2005 рік, і за них раптом почали платити гонорари. До того письменник міг хіба радіти, що його книжку видали. Я подумав: раз такі справи, то чого б і не написати. Але на літературі в Україні заробляють лише письменники певного типу – наприклад, Мирослав Дочинець або Сімона Вілар. Або ще ті, хто шалено працює, як Андрій Кокотюха, чи ті, кого охоче видають за кордоном, як Андрія Куркова. До жодної з цих категорій я не належу.

Мені, звісно, хотілося б написати якусь високотиражну фігню, і щоб ця писанина добре продавалась. Я називаю це синдромом В’ячеслава Медвідя. Це чи не найкращий, як на мене, український письменник і водночас – один із найменш прочитаних (а для когось і геть нечитомий). Він дуже глибокий мислитель, чіпкий до дійсності, з монументальним поглядом на час і людей. Йому варто було б народитися у Франції на початку ХХ століття, щоб запхати за пояс екзистенціалістів. Медвідь завжди писав важкі, складної структури твори, але йому постійно хотілось створити щось лаконічне, «для людей» – бойовик якийсь абощо. Я переконаний, що це бажання й досі сидить у ньому. Але в кожного письменника є таке прокляття: писати у певний спосіб. І з цим нічого не зробиш.

Літературна премія важлива, коли має грошовий еквівалент. Але мені з такими не щастить. Утім, коли мене номінували на «Золоту бульку» (антипремія сайту «Літакцент»), я зрадів. Це показник того, що книжка популярна.

Доктор Падлюччо виник із прізвиська. Це був мій нікнейм у «Живому журналі», де я почав писати огляди шахових змагань, граючись із мовою. У мене зібралося невелике коло читачів, які згодом порадили написати книжку в такому стилі. Взагалі це угруповання прихильників доктора Падлючча я називаю сектою. «Laurus» видав «Хрестоматії» лише тому, що у видавництві вже працював сектант і палкий пропагандист віри Микола Климчук, який переконав керівництво зробити такий проект. Час од часу я планую «умертвити» доктора Падлюччо. Але як можу я знати, коли цей час настане?

Найкращою своєю книжкою вважаю зомбі-роман «Хліб із хрящами». Її було видати найважче. Адже в Україні досить багато народу цікавиться міфологією живих мерців, але чомусь літературних творів на цю тему фактично немає.

Я дуже не люблю Гемінгвея. Література – це така штука, в якій немає об’єктивності. Класиками часто стають не ті письменники, які писали найкраще, а ті, яким просто пощастило. Тобто, під кожним Гемінгвеєм є літературний пласт, сотні письменників. 10 з них писали краще за Гемінгвея, ще 50 – не гірше. Однак талантіщем став тільки Гемінгвей. Він, по суті, був першим класичним продуктом самопіару. Бездоганного та інтуїтивного – і це теж свідчить про його особливий талант. Але саме цим він мене і дратує. Гемінгвей показав саму механіку процесу, породив технологію письменництва як успішного бізнесу.

Я б хотів спробувати написати підручник з літератури. Була навіть розмова з одним видавцем, щоб зробити методичку для вчителів. Нормативною мовою, звісно. Але ідея, здається, підвисла.

Своїм дітям про літературу не розповідаю – навіщо псувати їм життя? Вони й так вже дорослі. А взагалі сам процес читання може найближчим часом круто змінитися. Як? Такі речі важко передбачати. Ще півстоліття тому найсміливіші уявлення про те, що ми сьогодні називаємо мультимедійністю, були кумедні.

Читайте також: Бриних: Секта Падлючча ніколи не перетнеться з макрокосмом Сердючки

Криза читання існує, перш за все, для видавців. Треба змиритись, що папір відходить. Люди перестали читати художню літературу і перейшли на ужиткову. Це дуже дратує письменників. Хоча це не значить, що літератори не розуміють читацьких запитів. Просто до людей нарешті дійшло, що художня література – це фуфло, обман, якого навколо і так вдосталь, тільки у кращій якості – 3D чи навіть 5D. Багатьом важко це усвідомлювати. Мені, наприклад. Бо 90 % мого життя пов’язано з книжками, і якось не хочеться погоджуватися, що я все життя працюю з фуфлом і заради фуфла.

Будь-який роман приречений на абсолютно різні прочитання в різні періоди життя. Причому відкриття бувають як позитивні, так і негативні. Наприклад, Фолкнера я прочитав з невимовним зусиллям у двадцять років, і не зміг полюбити. А ближче до сорока був шокований тим, наскільки це потужна річ. Зворотній випадок був з Бредбері. Колись мені здавалося, що він просто розповідає альтернативну версію слова Божого, а нещодавно прочитав – і не побачив нічого особливого. Не існує книжок для певного віку. Достоєвського он у Європі взагалі не рекомендують ні дітям, ні пенсіонерам. Кажуть, що це шлях до суїциду.

Проект хрестоматій важливий для мене, тому що таким чином я можу змусити себе прочитати ті талмуди, які б за інших обставин продинамив. Наприклад, я поставив собі за мету прочитати «Улісса» Джойса, хоча все боюсь приступить. Точно знаю, що є роман, якого мені ніколи не здолати. Це «У пошуках втраченого часу» Пруста. Тут я піднімаю білий прапор. Це єдиний текст, що свого часу безповоротно викинув мене на узбіччя.

Критика культури – одна з тих професій, які в наш час втратили сенс. Адже ми можемо спостерігати народження і смерть мистецького твору онлайн, а потім ще і ще. Ми споживаємо факти культури значно швидше, ніж можна їх осмислити. Критика була потрібна, коли виконувала практичну роль, була системою орієнтирів. Естетична функція ще трохи тримає її на плаву – коли текст про книжку сприймаєш як самостійний мистецький твір.

Літературознавство невблаганно пішло тим таки шляхом, що й світова філософія після Бодрійяра. Людина почала народжувати концепти – байдуже, у філософії, мистецтві, літературі абощо. Питання лише в тому, наскільки вони вдалі. У книжці, яку я зараз читаю, дія відбувається в Британії, і жінка відправляє чоловіка у плавання. За півроку вона починає хвилюватись, що від нього немає листів, ще за півроку починає думати про те, щоб поїхати в Лондон, спитати, чи були від нього якісь новини. І тільки коли через півтора роки в Лондоні розвели руками, мовляв, ми не в курсі, вона задумалась, чи він, бува, не помер. Я до того, що сьогодні для нас, на жаль, неприпустиме блаженство незнання. В концептуальному вимірі нічого надзвичайно нового, нічого незнаного та нечуваного з нами більше не станеться.