Інтерв’ю

Серед іноземних гостей цьогорічного Форуму видавців до України завітав литовський поет та перекладач Марюс Бурокас. «Читомо» встигло поговорити з Марюсом про «канібалізм» у перекладі, про писання віршів як засіб пізнання світу, про литовські книжкові ярмарки та премії, а також про список литовських творів, які просять: #перекладіть українською.

Ганна: Під час зустрічі «Сучасна литовська поезія» на Форумі видавців Маріанна Кіяновська говорила про особливий перекладацький «канібалізм», коли перекладач – свідомо чи ні – «поглинає» автора, який перекладає. Чи згодні Ви як перекладач із таким твердженням? І чи немає також протилежного явища, назвемо його не «канібалізмом навпаки», а, скажімо, конгеніальністю: коли читання оригіналу «поглинає», коли читач відчуває спорідненість із текстом і в нього «сверблять руки» перекласти, стати співавтором? Чи було так із Вашим першим перекладом – із Чарльзом Буковскі?  

Марюс: Щодо канібалізму – хоча це аж надто сильне слово – Маріанна права. Перекладач, навіть геніальний, завжди привносить щось своє в текст: свій стиль, свою манеру перекладу (навіть за збереження стилю автора), свій словник. Звісно, треба намагатися це якось обмежити, але до кінця це неможливо.

Переклад до певної міри завжди є співавторством. І, звісно, все це діє навпаки. Я часто, коли читаю поезію, відзначаю для себе вірші, які мені подобаються і якими хочу ділитися з друзями – такі вірші я перекладаю. Інколи навіть одразу, поки враження свіже. Це на кшталт писання власних віршів – теж творча робота, яка вимагає не тільки знання ремесла і мови, але й таланту, чуття, драйву. З Буковські було те саме, так. Я почав перекладати його вірші і короткі оповідання для себе, дещо публікував у журналах, а потім мене знайшло видавництво. Так усе й почалося.
.

.
Ганна: З вашими поетками-перекладачками у Вас встановився не тільки поетичний, але й перекладацький діалог: Ви за можливості перекладаєте їхні вірші, вони – Ваші. Чи існує щось близьке, «конгеніальне» між Вашою творчістю і творчістю Маріанни Кіяновської, Катерини Міхаліциної та Любові Якимчук? У чому саме, якщо так?

Марюс: Перш за все скажу, що кращих перекладачок мені не знайти. Вони дуже гарні. Шкода, що я не всім можу відплатити тим самим. Я переклав немало віршів Якимчук, але тільки кілька віршів Каті Міхаліциної (і поки що їх не публікував) і не перекладав нічого із Маріанни. На це є причина – я поки не почуваюся достатньо підготованим до її віршів, надто погано поки що знаю українську мову. Та й римовані вірші уникаю перекладати – не дозрів до них іще. Зате з Маріанною в нас інша робота: я інколи роблю їй підрядники інших литовських поетів. Перекладаю їхні вірші російською, і тоді вона може з ними працювати. А чи є щось споріднене між нашими поезіями? Їхні вірші мені близькі, цікаві, дуже добре написати. Чого ж іще потрібно?

Читайте також: Петер Маріус Гуемер: «щоб пробитися, необхідний не тільки талант, але й талан»

Ганна: Коли Любов Якимчук зачитувала переклади Вашої поезії, то вказувала на те, що Ви віддаєте перевагу більш коротким словам, наприклад, у її перекладі замість «багатоповерхівка» було вирішено використовувати «висотка». За Вашими словами, вірш схожий на математичну формулу, за допомогою якої можна дійти рішення питання, що покликало Вас його написати. Чи не пов’язана, отже, ця лаконічність із бажанням зробити формулу («ідеограму») стрункою – і видимою читачеві? Наблизити світ і провести в ньому для себе межі за допомогою максимально точних і містких понять?
.

Марюс Бурокас, «Я навчилася не бути» («Izmokau neb?ti»)

.
Марюс: Так, мені подобаються ясність і місткість. Я часто у вірші використовую елемент сюжету. Це, певно, на мене вплинула американська поетична школа. Вірш для мене – не тільки своєрідна формула, але й мініатюрне оповідання. Мені дуже до вподоби мінімальними засобами сказати максимальне. В цьому, звісно, нічого нового немає, то один із принципів і мета поезії. І так, я хочу, щоб читач мене розумів, мені подобається стрункість верлібру.

Я не пишу римованих віршів, але верлібр також має різні доволі суворі правила, співзвучності, паузи, у нього (навіть геть сюрреалістичного) має бути струнка внутрішня логіка. Інакше він не спрацює, не зазвучить. Опис світу є засобом його розуміння. Звичайно, словом можна й викривити, й затьмарити, але найкращі поети кажуть своє та про своє і відкривають іншим при цьому універсальні поняття та речі.

Ганна: Наскільки близькі українська та литовська мови, наскільки вони взаємно надаються до перекладу? Як звучить для Вас Ваша ж поезія – українською? І чи є щось, що, як не марудишся, не вдається перенести в іншу мову?

Марюс: Мови достатньо близькі за своєю структурою (наскільки можуть бути близькі слов’янська і балтійська мови).

.
.
Українська мова дуже гнучка, лунка. Що цікаво, мої вірші українською мені самому видаються дещо суворішими: більше приголосних і шиплячих звуків. Цікаво й те, що на українську мову добре перекладаються пестливі й ніжні слова, яких в литовській мові та поезії достатньо.
.
.

Українська мова не така раціональна і всеїдна, як англійська. Авжеж, завжди є щось, особливо у віршах, що перекласти майже або зовсім неможливо. Адже й сам переклад за своєю сутністю – інтерпретація. Тут уже від перекладача залежить – в одному місці він може щось не передати, зате в іншому трохи опукліше і яскравіше перекласти слово або фразу. Так вирівнюється сам вірш.

Читайте також: Чеська поезія: від соціалізму до підпілля і андеґраунду

Ганна: Що для Вас професія, а що – гобі: поезія чи переклад? Чи обидва ці заняття однаково серйозні?

Марюс: Якщо дивитися з практичної точки зору, то професія – це переклад. Це те, чим я заробляю на життя. На щастя, переклад також і моє улюблене заняття. Слово «гобі» тут не підходить в обох випадках, тому що і вірші, і переклади – це спосіб життя, мислення, сприйняття. Обидва заняття взаємозамінні. Я зрідка пишу вірші, я не дуже плідний поет і навіть не хочу таким бути. У мене немає примусового графіка: наприклад, зранку годину намагатися написати вірш. Намагався – фігня виходить. Коли я не пишу, я перекладаю. Переклад – засіб не забути ремесло поета, коли перекладаєш вірші, то вчишся й не забуваєш писати.
.

.
Ганна: Наскільки добре знають у Литві українську літературу і наскільки, по-вашому, представлена в нас литовська?

Марюс: У Литві більш-менш знайомі з українською класикою. Кілька років тому вийшов дуже якісний і гарно виданий переклад «Кобзаря» Тараса Шевченка, перекладач – поет Владас Бразюнас. І більше – класичну поезію, ніж прозу. З сучасних, звичайно, Сергій Жадан. У нього вийшла пара романів литовською і є багато перекладів віршів. Сподіваюся, наступного року вийде збірка віршів Жадана, вона вже готується.

.
.
Читачі знають Андруховича, знають Куркова, який щойно написав пов’язаний із Литвою роман. Ті, хто цікавиться сучасною поезією, знають українських поетів. Їхні переклади регулярно з’являються в литовських літературних журналах та газетах. Але всього цього недостатньо. Ми мало перекладаємо сучасної української прози, її майже нема.
.
.

Навіть перекладів Забужко немає, хоча я думаю, що литовським читачам її романи б припали до смаку. Це треба змінювати, але в ситуації винна й інерція литовського видавничого ринку: ніхто не хоче ризикувати й видавати український роман. Я щойно прочитав роман Володимира Рафеєнка «Долгота дней». Дуже сильний текст. Треба постаратися знайти йому перекладача й видавця у Литві. І, до речі, у вас, наскільки помітив, дуже сильна дитяча література, особливо вірші. З цим у нас якось слабше.

А литовські проза та поезія поступово знаходять шляхи в Україну. Ось у цьому році на львівському Форумі були представлені два дуже гарних письменники, дві книги прози: Іцхокас Мерас і його роман «Нічия триває лише мить», «Сонячні Дні» Антанаса Шкеми. Торік вийшов роман Алвідаса Шлепікаса. Була видана й книга віршів доброго литовського сучасного поета Гінтараса Граяускаса. Усе рухається повільно, але, гадаю, усе вийде на ліпше.

Читайте також: 10 зіркових гостей Форуму видавців 2017

Ганна: На яких сучасних литовських поетів та письменників, на Вашу думку, варто звернути увагу? На які литовські літературні події, можливо, премії або фестивалі?

Марюс: Із прози вашому читачеві може бути цікавий роман юного письменника Томаса Ваісети «Орфей, або подорож вперед і назад». Це роман про стосунки молодого чоловіка і російської жінки, яка старша за нього. Але там дуже важливе й тло оповіді – події в Україні, в повітрі відчувається загроза з боку Росії. Знаю, що видавця в Україні шукає й роман Рімантаса Кміти «Хроніки Південного району» – роман про «дикий капіталізм» та 90-ті роки в Литві. Кумедний, написаний на соціолекті міста Шяуляй, він став у Литві справжнім феноменом.

Я б рекомендував і класику другої половини ХХ століття – романи Річардаса Гавеліса і Юргіса Кунчінаса. Переклади останнього, здається, з’являлися в «Кур’єрі Кривбасу». Цікавий історичний роман Раси Ашкініте «Глесум» і, звісно ж, бестселер останніх кількох років – історичний цикл романів Крістіни Сабаляускайте «Сільва рерум», також проза Дануте Калінаускайте і багатьох інших.

.
.

Поезія в Литві дуже багатоманітна, цікава, поети часто їздять до України на різні ярмарки і читання. Імен багато. З тих, хто молодший, можна згадати Гітіса Норвіласа й Гнедре Казлаускайте, їхні нові книги, по-моєму, найцікавіші.

.
.

Літературних подій багато, але звернути увагу радив би на Вільнюський книжковий ярмарок, котрий проходить у лютому й чимось нагадує львівський Форум, тільки все це сконцентровано на одній локації. З фестивалів поезії головних два. «Весна поезії в травні» – це найбільший (тривалістю два тижні) поетичний фестиваль зі своєю премією. А також менший фестиваль, але теж із власною премією – «Поетична осінь у Друскінінкай». Фестивалі міжнародні, на них запрошуються поети, в тому числі й українські. Цього року до Друскінінкаю запрошений Юрій Завадський.

Фото: Форум видавців