Інтерв’ю

Оленка Герасим’юк завершила презентаційний тур, присвячений виходу її першої поетичної збірки «Глухота» у видавництві «Смолоскип». Багатостраждальна книжка все ж дійшла до читачів завдяки тому, що Олена отримала ІІ премію у номінації «Поезія» літературного конкурсу «Смолоскипа» у 2013 році. Про «багатостраждальність» першої книжки, авторське бачення, потетичну мову та літературних вчителів у розмові Оленки Герасим’юк із Юрком Завадським.

Юрко: Я міркую собі про твій поетичний світ, який захопив уже не одного читача. Книжка «Глухота» заслужила багато схвальних відгуків. Я чув тебе неодноразово під час літературних фестивалів і читань, проте не наважувався робити висновки про твій доробок до знайомства із друкованим текстом. Мене вразив спектр стабільних образів, які послідовно вибудовують краєвид твого поетичного світу. Яким ти його бачиш сама, як він збудований, як будується досі та чи керується взагалі встановленими кимось або чимось принципами?

Оленка: Насправді важко робити висновки про явище, перебуваючи в його епіцентрі. «Глухота» мене ще не відпустила. Я перебуваю під її впливом і, принаймні поки триває тур, не можу зробити неемоційних і об’єктивних висновків. Щодо стабільних образів – першу книжку хотіла зробити цілісною і структурованою. Подекуди навіть сюжетною. Свідомо прибрала всі назви віршів, розділів та циклів, присвяти, пояснення та епіграфи. Тому вона безперервна, тексти ідуть один за одним, виходять один з одного. Порядок віршів – не хронологічний, не циклічний, а довільний і змістовий. Адже це «Глухота» – цілком герметична плавна книжка.

Юрко: У твоїх віршах зустрічаю божества, біблійних чи фольклорних істот, персонажів щоденних і соціальних. Вони, видається, мали би вкладатися в певну систему, мали якось взаємодіяти та виживати. Принаймні, мозок завжди прагне знайти саме такі зв’язки, хай навіть тоді, коли ніхто зумисне ці зв’язки не творив. Як вони пов’язані в суспензії твого тексту, та й, на твою думку, чи є твій текст суспензією, як мені здалося?

Оленка: Надзвичайно люблю міфи і фольклор. Агіографія, канонічні тексти, пісні, діалекти, перекази, персонажі, чудеса і подвиги – серед усього цього я стою, вражена, захоплена і розгублена, мов дитина у магазині іграшок. Міф – це дуже цікавий матеріал для роботи. У своєму середовищі – серед свого народу – він твердий і непорушний. Але поза ним – пластичний і м’який. Я намагаюсь творити свій міф. Добрий приклад – вірш, який завершує книжку. В основі – історія про сербську царицю, яка після смерті являється у сні сліпому монахові, і він вирушає у довгу і небезпечну подорож, щоб сповістити народові про те, що цариця – свята. У моєму вірші цариця стає лісною – міфічним українським персонажем, яка веде враженого монаха за собою. Щодо творення зв’язків – у моїй голові зберігається багато текстів, які виринають, коли я починаю писати текст.

Юрко: І тут же проситься питання про свідоме літературне письмо: ти віриш у нього?

Оленка: Вірю. Для мене це обробка тексту після того, як основний імпульс зафіксовано і прописано.

Юрко: Що для тебе релігія, залежність, віра, поклоніння, любов до людини та не-людини взагалі? В якому середовищі тобі зручно: з богами, без богів, і що б ти поставила в осерді свого світогляду, яку категорію, особу, слово?

Оленка: Мені зручно на самоті. Всі боги, персонажі, сюжети дуже комфортно крутяться у моєму мозку. Дуже часто потребую вільного простору не тільки для роботи, а й для досягнення гармонії з собою. Тишину обожнюю. Любов – це перш за все чесність і вміння слухати. А віра – це те, що тримає і не дає впасти на дно. Власне, віра у будь-що, у будь-кого, не лише в Бога. Моє життя надто хаотичне і нервове, щоб я змогла знайти центр і глянути, що там : )

Юрко: Твій поетичний словник мені видається численним. Багато «якісної» лексики, слова барвисті, які регіонально важко окреслити. Як ти працюєш над своєю мовою, звідки вона така взялася та що б ти хотіла привнести до своєї поетичної мови?

Оленка: Я дуже люблю дієслова. Власне, моя мама згадує, що малою я розмовляла переважно дієсловами. Мені подобається рух і динаміка – я намагаюсь конструювати свої слова, які би передавали ті емоції, які потрібні і доречні в тексті. Мені подобається шукати і використовувати ті слова, які мало хто вживає: застарілі, латина, діалекти тощо. Інакше просто неможливо передати атмосферу дії.

Юрко: Довго працюєш над текстом? Вистоюєш його, редагуєш, виправляєш, консультуєшся?

Оленка: Буває по-різному. Інколи завершую роботу над віршем за кілька годин. Інколи має пройти і кілька років. Деякі ідеї досі крутяться в голові або лежать серед чернеток на робочому столі – чекають на свій час.

Юрко: Літературні покоління часом з‘являються з легкої руки завзятих систематизаторів. Так з’явилися так звані дев‘ятдесятники чи двотисячники, хоча і ті, й інші мало чим об’єднані насправді. Автор передмови до твоєї «Глухоти» ніби намагається вималювати твою постать на тлі ніби вже сформованих «двотисячників» та ще старших попередників. Ти задумувалася над триванням своєї поезії в часі, поколіннєвості, взаємозв’язках?

Оленка: Ні, я над цим не думала. Стараюсь ні до чого не прив’язуватись і нічого не аналізувати – це дуже сильно мене уповільнює, а вірші я й так пишу не дуже часто, довго і важко. Нехай над цим ламають голову літературознавці і критики – то їхня робота : )

Юрко: Дурне питання: твої літературні вчителі, ґуру, наставники, ідоли? Справа не тім, чи вони дійсно в тебе є, але в тім, чи як ти взагалі ставишся до їх існування?

Оленка: Читаю багатьох, люблю багатьох, але стараюсь нікого не наслідувати і не ставити собі у приклад, бо тоді є небезпека зійти з власної стежки.

Юрко: Ти брала участь у письменницькій резиденції «Станіславський феномен». Розкажи про цю резиденцію, будь ласка. З якими почуттями пройшов той час і що ти для себе як поетка тоді досвідчила?

Оленка: «Станіславський феномен» – чудовий і перспективний проект, розпочатий молодим поетом Василем Карп’юком. Це яскравий приклад, як можна зробити велику і потрібну справу без велетенського стартового капіталу і зв’язків. Структура його така: обирають двох юних авторів, які місяць живуть у Івано-Франківську, спілкуються з відомими письменниками, виступають на різноманітних заходах і раз на тиждень пишуть звіти про перебування у резиденції. Нещодавно вийшла друком антологія – збірка усіх текстів резидентів «Станіславського феномену». Перебування там – це гора вільного часу для роботи над собою і своїми текстами. Дуже корисний європейський досвід.

Читайте також: Українські арт-резиденції для письменників, перекладачів і драматургів

Юрко: Чи ти хочеш повернутися в нашій бесіді до історії видання твоєї книжки «Глухота»? Запитую, бо ця справа несподівано для мене торкнулася репутації тернопільських видавців та представників спілки письменників, до котрих і я маю сякий-такий стосунок.

Оленка: Очевидно, ти маєш на увазі історію з так званим «президентським грантом». Ця історія, на мою думку, яскраво показала ставлення державних програм та окремих осіб до молодих недосвідчених письменників. Основна причина відмови – я не хотіла мати стосунок до нечесних схем. Для мене було важливо, щоб усе відбувалось за законом. Про яку співпрацю може йти мова, якщо видавець криє тебе триповерховим матом на абсолютно законне і адекватне прохання надіслати контракт, а також підробляє твої підписи на документах? Неприємно здивувала тоді і реакція працівників міністерства. Ми з юристом пред’явили купу доказів: список попередніх конфліктів видавництва з державними установами, записи розмов, на яких працівники прямо зізнаються у підробці підпису і вимагають хабар за припинення друку книжки, який вони розпочали вже після моєї офіційної відмови. Жоден наведений факт нікого не здивував. «То й що? Директор видавництва теж на мене кричав. Така в нього натура,» – прозвучала несподівана відповідь. – «Але ж ти, Олено, молода поетеса, для тебе важливо видати збірку. Де ж іще ти видаси збірку? Де ж іще ти отримаєш тридцять тисяч гривень на видання? Коли іще в тебе буде тираж три тисячі екземплярів? Де ти зможеш за один раз заробити ТАКИЙ гонорар? Скількох друзів ти зможеш за ці гроші напоїти, подумай про це, Олено». Було дуже неприємно і гидко. З їхніх слів складалось враження, що завтра мене вже не існуватиме, а видання книжки за цим грантом – єдиний шанс зачепитись за світле і вічне. Щиро сподіваюсь, що майбутні лауреати гранту будуть позбавлені таких неприємностей. Раджу усім, хто матиме нещастя стикнутись з подібними схемами, не боятись вголос про це говорити. Адже, крім гучних погроз, ці люди нічим не здатні нікому зашкодити.

Біоґрам: Олена Герасим’юк поетка із Києва. 2014 року видала першу книжку «Глухота», яку презентує у 12 містах України в рамках туру. Лауреат премії імені Олеся Гончара, другої премії видавництва «Смолоскип», премії Леоніда Кисельова. Вірші перекладено дев’ятьма мовами.

Фото Йосипа Гусака, Сергія Мошенка, Василя Федюка
Відео Олександра Фразе-Фразенка

Читайте також інтерв’ю з українською поеткою та журналісткою Любов’ю Якимчук