Інтерв’ю

Тетяна Бєляєва – голова експертної ради компанії «Електронні архіви України» і людина, яка вміє знайти ефективні менеджерські рішення для ведення бізнесу навіть на непривабливих своєю книжковістю ринках. Сьогодні вона впроваджує європейський і російський досвід на українському ринку, навчає студентів профільних вишів і навіть бібліотекарів похилого віку, консультує Мінкульт і допомагає зберігати українські культурні надбання в електорнному форматі.

ЧАСТИНА ПЕРША,
в якій ми знайомимося з пані Тетяною, і дізнаємося про прибутковість оцифрування в Україні, а також про те, як можна вести бізнес із бібліотеками та архівами.

– Розкажіть про вашу компанію, як давно ви оцифровуєте книги?
– В Україні ЕЛАУ вже понад три років. Ми оцифровуємо не лише книги, але й будь-яку документацію, а бібліотечна сфера та сфера культури загалом були і залишаються для нас пріоритетними. Тут багато фондів, культурних й історичних раритетних видань, які можна зберегти. Саме тому ми почали з бібліотек. Деякі з них уже самі вибудовують у себе цей процес – переважно це наукові бібліотеки при університетах. У цьому сенсі вони дуже просунуті, оцифровують фонди власними силами. Зрозуміло, що в них не ті потужності й можливості, що в комерційних компаній, які ставлять собі за мету створити цілий центр з оцифрування. Тому навіть якщо там працює хоч один сканер, нехай напівпромисловий, або й побутовий, це вже добре.

– А як щодо авторського права?
– Ми скануємо старі видання, які вже не захищаються авторським правом. Таких джерел дуже багато. Але якщо бібліотека замовляє інші видання – це її відповідальність, а ми просто виконуємо їх замовлення. Наші копії ми знищуємо і передаємо бібліотеці за актами оцифровані копії, які вони використовують на свій розсуд: або укладають договори з авторами, або не викладають це у відкритий доступ.

– Хто визначає цінність книги й обирає, що треба оцифрувати в першу чергу?
– Це мають робити спеціалісти, працівники бібліотек. Ми часом допомагаємо їм лише в пошуках інформації. Більше того, бібліотеки обмінюються між собою інформацією, тому вони самі подають запит – чи вже оцифровували ту чи ту книгу. Часто необхідно скласти колекцію: наприклад, частина томів є в Росії, а частина тут. І вони хочуть обмінятися ними, а для цього їх потрібно оцифрувати.

– Так книги можуть і закінчитися, що тоді будете оцифровувати?
– На жаль, усе запущено. І не лише в Україні – в інших країнах теж. Настільки, що з цією темою будь-яка країна Європи чи й світу запізнилися вже на кілька десятиліть. Ми писали та видавали так багато, що тепер уже накопичений обсяг ніколи не дозволить оцифрувати все. В жодній країні. А мова йде хоча би про якийсь відсоток, скажімо 10-30%, щоби оцифрувати найцінніше. Європейські національні бібліотеки вже давно зрозуміли необхідність збереження книг, вони оцифрували близько 60-70% своїх фондів. В Україні зараз оцифровано менше 1 %.

– Якщо все так запущено, то чи можна в контексті українського ринку говорити про конкуренцію?
– Так, як і в кожній галузі. Як визначається наявність конкурентів? Набираєш у пошуку «оцифрування книжок» – і отримуєш 120-150 сайтів, де таке пропонують. Коли ми починали, ми спершу пройшлися по цих організаціях і подивилися, що вони пропонують. Але жодна з них не має промислового обладнання та не може собі дозволити великих проектів.

– Дрібні проекти вас не цікавлять? Наприклад, замовлення на одну книжку?
– У нас для цього існує окремий веб-сайт, такий собі інтернет-магазин послуг зі сканування – scanline.kiev.ua. І хоча це дрібні замовлення, та попит є.

– Але найсерйознішими замовниками залишаються неплатоспроможні бібліотеки й архіви з величезними фондами?
– Для них ми можемо написати ґрант. Ми займаємось і фандрайзингом, у тому числі залучаємо й бюджетні кошти. Наприклад, гроші стало виділяти Міністерство культури, коли дізналося, що ми робимо, і побачило, що в нас є конкретний проект реалізації. Ми описуємо проект технічно й економічно і, звісно, реалізовуємо проект. Проводимо й тренінги серед персоналу бібліотек – тобто ведемо освітню діяльність.

– І благодійністю ви не займаєтесь?
– Ні. Про благодійність може іти мова лише в рамках якихось невеликих проектів, що реалізовуються самими бібліотеками. Ми можемо допомогти розписати проект – не для того, щоби виконати їхню роботу, а щоб включити бібліотеки в цей процес. Із розрахунку, що наступного року такий проект ляже в бюджет на наступний рік. Його ж просто так не закладають.

– Стратегічна благодійність заради фідбеку – це, мабуть, інвестування.
– Так. І ще одна маленька ремарка: прищепити вправність у роботі з документами – це дуже цікава місія. Я за освітою педагог, я багато викладала і в Росії, і тут, та й взагалі багато працювала зі студентами. Тож я прекрасно розумію, що якщо ми закладемо зараз у молоде покоління студентів профільних вишів (документознавства, архівної справи, бібліографії) грамотність, розуміння міжнародних стандартів, процесу оцифрування – то це майбутні наші користувачі. Вони ж прийдуть потім працювати в бібліотеки, архіви, музеї, і їх не треба буде навчати.

Читайте також: Дмитро Стус про оцифрування української класики й зникнення журналу «Київська Русь»

– Ви говорили про закладання витрат на оцифрування в бюджет. Отже, і держава з вами співпрацює?
– Обережно і дуже помалу. Думаю, що це пов’язано з відсутністю нормативно-правової бази щодо електронних архівів. Якщо конкретніше, то працюємо з Міністерством культури, Міністерством освіти. Мінкульт нас використовує як мозковий і технологічний центр, ми в курсі їхньої політики і напрямків роботи, тому намагаємось під них заточувати наші проекти.

– Які проекти були реалізовані за державної підтримки?
– До прикладу, оцифрування частини фондів Історичної бібліотеки, Музею Шевченка, Києво-Печерського Заповідника – це проекти, які частково фінансувала держава. Не можу назвати всі з них, бо деякі в договорах мають рядок про конфіденційність. Але таких багато.

ЧАСТИНА ДРУГА,
в якій Тетяна Бєляєва проводить екскурсію по офісу ЕЛАУ, демонструє спеціалізовані сканери, розповідає про всі етапи оцифрування, що геть не зводяться до сканування. А крім того, показує, як працює Центр працевлаштування ЕЛАУ.

– Оцифрування – це маленька революція для пересічної бібліотеки?
– Так. Великий обсяг оцифрування тягне за собою і зміну інфрструктури бібліотеки: придбання серверів, комп’ютерів, спеціалізованого ПЗ для обробки відсканованих копій. Адже з сирим образом потрібно провести ще з десяток операцій. Щоби довести його до фінального вигляду і щоби вийшло те, що ви бачите в інтернеті.

– Які це операції?
– Усі думають, що для оцифрування треба взяти книжку, натиснути кнопочку, отримати скан та отак – раз! – і викласти в інтернет. Насправді процес складається з багатьох етапів. І сканування – не основна процедура. Перший етап – це відбір книг, які треба зберегти. Чому це важливо? Тому що в інтернеті вже є дуже багато дублів, навіщо повторюватися?

– Хто координує роботу, щоби не було цих повторів?
– Загалом це прерогатива Міністерства культури, але я не знаю, наскільки це виконується. Коли в нас з’являється список, ми пробиваємо, що є в інтернеті, обов’язково перевіряємо, що є у світових бібліотеках Франції, Британії, Німеччини. Тобто національні ресурси, що вважаються загальновизнаними в усьому світі. Зазвичай це три європейські бібліотеки. Якщо там цього нема, а книга є цінною, то ми переходимо до оцифрування.

Ми скануємо й обробляємо зображення відповідно до міжнародних стандартів ISO, де чітко визначено всі критерії. Для кожного виду обробки вони свої. Якщо припускається нахил – то на скільки градусів, якщо обрізання полів – то на скільки міліметрів, якщо кольорова гама – то яка. Дотримуючись цих стандартів наша бібліотека за необхідності може передати свої проекти світовим бібліотекам.

– Скільки у вас сканерів і скільки коштує така спеціалізована техніка?
– Зараз у нас десять промислових книжкових сканерів. Є два на просвіт плівок (для діафільмів і негативів на склі). Також є один сканер для газет на формат А1 і сканер для каталожних карток. Техніка в основному німецького виробництва. Цінові категорії можуть бути різні, залежно від призначення. Середня ціна промислового сканера для книг – це від 20 тис. євро до 70 тис. євро.

– Повернімося до етапів. Що відбувається далі?
– Далі відбувається конвертація в різні формати й доведення сторінок до фінального вигляду, щоби вийшла книжка. За міжнародним стандартом ми також повинні мати страхову копію як еталонне першоджерело (TIFF, 600 dpi). Але наші бібліотеки не можуть собі такого дозволити. На початку минулого року в Гете-інституті відбулась конференція, на якій представники Дрезденської бібліотеки заявили, що вони вирішили сканувати у JPEG 400 dpi. Розмір таких файлів у десять разів менший, і вони можуть собі дозволити його зберігати. Інакше поруч з бібліотеками потрібні будуть склади – такі ж за габаритами. Але в ідеалі, якщо книга дуже цінна, має бути й страхова копія.

– Ці формати можна відрізнити «на око», чи вони грають роль лише для друкарень?
– Ми вже кілька разів проводили експеримент: друкували два образи (TIFF 600 і JPEG 400): без спеціального обладнання їх не відрізнити: вони читомі, хорошої якості. До речі, сьогодні й друкарні легко беруть і друкують з JPEG. Звісно, суперякість буває необхідна – але лише у виняткових випадках.

Після сканування ми конвертуємо TIFF у кілька форматів одразу, залежно від мети використання оцифрованої копії. Це може бути страхова копія рідкісного видання, яку треба покласти в сейф на жорсткому диску (TIFF-600), або книга у відкритому доступі в інтернеті (JPEG 70-150), або ж копія для надання електронного варіанту в читальному залі (JPEG 250-300) – це три абсолютно різні файли. Те ж стосується і форматів: зазвичай це .djvu, .pdf і, можливо, якийсь мобільний формат, якщо це буде читатися з мобільного пристрою.

Після цього ми зшиваємо сторінки (у більшості випадків це PDF або один з варіантів горталки) і передаємо книги в бібліотеку, часом – допомагаємо завантажити в інтернет. Далі ми маємо каталогізувати та описати ці книги. Добре, коли на книгу є картковий опис у каталозі, – тоді ми робимо ретроконверсію, тобто переводимо те, що було на картці в електронний вигляд. У нас навіть є свій центр працевлаштування для переведення великих обсягів рукописних текстів в електронний.

– Центр працевлаштування?
– Це внутрішній і зовнішній промисловий ресурс. Це такий портал, куди може зайти людина, яка хоче отримати роботу з обробки якихось документів: з введення, сканування. Коли нам не вистачає своїх ресурсів для великих проектів, ми дуже гнучко можемо підключити 100-200 людей на місяць. Ми практично ніколи не можемо планувати ресурсну ємність майбутніх проектів – то на нас звалиться величезний обсяг роботи, куди треба задіяти багато людей, то невеликий, з яким ми можемо впоратися й самі.

Ця наша система передбачає тестування, навчання і статистичний облік. У нас є клас, куди ми запрошуємо людей у перші два дні навчання, а тоді відправляємо додому – для дистанційної роботи. Розрахунок індивідуальний, за кожен проект. Ми укладаємо з кандидатом договір, у якому викладаємо умови. Якщо він згоден на ціну і може приділяти час роботі (наприклад, 10 коп. за два заповнених поля і 6 годин обробки на день), то ми працюємо далі.

– І скільки може заробити такий працівник за місяць?
– Середня зарплата – 3 тис. грн. Це якщо працювати не менше 6 годин на день. Більше того, в нас є статистика на кожну людину і ми бачимо, хто скільки зробив і за який час.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ,
в якій Тетяна Бєляєва розповідає про пенсійні уявлення хранителів книг, порівнює бібліотекарів і бухгалтерів, а також уявляє бібліотеку майбутнього.

– З якими труднощами ви зіштовхуєтеся, впроваджуючи електронні книги у бази бібліотек?
– По-перше, це кадровий склад бібліотек. 80 % персоналу – це люди передпенсійного та пенсійного віку, які здебільшого ніколи не працювали за комп’ютером. Тому постійно трапляються конфлікти «ага, куплять комп’ютери, і я стану непотрібний / непотрібна». Але це мені нагадує впровадження 1С в бухгалтерію і страх бухгалтерів – «ні, краще на рахівницях і калькуляторах!». Саме тому наше завдання – не просто організувати процес, але й вирішити оці конфлікти й психологічні проблеми, навчити персонал.

По-друге, це сайти бібліотек. У більшості бібліотек їх або нема взагалі, або вони просто жахливі! Хороші сайти мають одиниці.

– Можливо, бібліотеки не бачать потреби створювати сайти взагалі й бояться оцифрування, бо вважають, що тоді вони втратять свою аудиторію?
– Саме тому потрібно грамотно викладати. Перші сторінки, зміст. Те, що може зорієнтувати і зацікавити читача, щоби він прийшов до бібліотеки. Для цього важливо ще правильно систематизувати все на сайті. Недостатньо написати просто список книг, який є у доступі. Потрібно все каталогізувати для зручного пошуку. Це мають бути окремі колекції, і найкраще кожну з них якось обіграти. А цього на сайті більшості бібліотек теж нема. Ніхто не знає про їхні унікальні колекції – навіть якщо бібліотекарі над цим справді працюють, викладають, стараються. Це ж як вода в пісок.

– Можете дати футуристичний прогноз розвитку бібліотек у майбутньому? Чи перетворяться вони на розважально-інформаційні центри?
– Хотілося б, щоб це був усе ж не стільки розважальний, скільки інформаційний, або й дослідницький центр. Мені здається, розважальна частина трохи зайва. А от великі зали із затишними робочими місцями з лампами, де буде зручно і приємно працювати, де поруч є кава і місця для обговорення – оце було б доречно. Це має бути місце спілкування, місце, де можна знайти щось цікаве. Події здебільшого тут і так проводяться. Але бібліотека – це, по-моєму, щось таке тихе й інтимне.

– І тепле.
– Так, усі згадують, про те, що взимку до бібліотеки ходити не хочеться. Але я більше про психологічний комфорт, де ти знаєш, що тебе не виженуть, і не насварять за те, що ти зробив щось не так.

Спілкувалися Оксана Хмельовська та Ірина Батуревич
Фото: Читомо, Brian Boucheron via Flickr