Читомо > Новини > Прохасько. 62х20 — і ні на міліметр інакше

Новини

Прохасько. 62х20 — і ні на міліметр інакше

29.04.2014 0 Автор:

На Книжковому Арсеналі продовжився минулорічний тренд  презентувати ще невидані й навіть ненаписані книжки. Зокрема Тарас Прохасько презентував майбутню книжку з робочою назвою «62х20». За словами письменника, це буде репортаж про армійське життя. Чому саме «62х20» Прохасько й розповів на презентації, а Читомо це законспектувало.

Книжка, яку заплановано видати у вересні у видавництві Meridian Czernowitz, має робочу назву «62х20». До того ж, пишеться так, як в майстернях, де ріжуть шкло. Там є такий папірчик, де написано, 120х60, або ще щось. Ця книжка буде пов’язана з радянською армією, а «62х20» — це стандартне клеймо в армійському житті, або, як це називали такою військово-канцелярською мовою, клєймєніє. Воно мало бути на усіх частинах одягу солдата. Це така рамка, яку малювали хлоркою. Тому що в інакший спосіб по одежі тяжко написати. Це клеймо могло бути на блузці, то ще було більш-менш доступно, а могло бути й на внутрішній частині штанів, на шапці, пілотці, чоботах і навіть на пояс.

IMG_2695_new

Це був чудесний процес, коли робили ці клеймування. Тому що тоді десь треба було дістати хлорки. І при тому, хлорки, якою посипали туалети, а її не так і легко можна було дістати. Тому що ось чомусь клєймєніє мусило бути, а про хлорку вже мусив собі дбати сам. І ще у дуже багатьох частинах вживали «Лізол» так званий. Таку смердючу дезінфекційну речовину, яку потім заборонили, бо вона виявилася нічим не кращою від ДДТ або ще якихось таких отруто-хімікатів. І от треба було десь знайти цю хлорку. Потім брали якусь тарілочку. Знову ж таки, знайти тарілочку в армії досить тяжко. І тоді треба було в добрій пропорції розчинити ту хлорку у воді. Так, щоб вона зберегла свої фарбувальні чи виїдальні властивості, але разом з тим, щоб не наробила дірку в одязі. І потому брали сірники. Бажано було той сірник або якось розколоти, або надгризти зубами, щоби перо було тонше. Тому що ще йшлося і про певну товщину цих ліній. І тоді лінійкою малювалася рамка 62х20. Чому 62 — далі залишається для мене загадкою. Але вона є страшенно великим символом для мене. Тому що все було побудовано в якийсь такий спосіб, що незрозуміло, чому саме так.

IMG_2708_new

Запитань, штибу «чому 62х20», не прийнято було в радянській армії задавати. Тому що відповідь була одна: кожна буква уставу написана кров’ю. Тобто, значить, якщо у когось було 64 або 65, то, значить, хтось мусив десь загинути, пролити свою кров, щоб аналітики зрозуміли, що все ж таки 62х20. А уявляєте, як тяжко 62 мм вибрати, коли всі ці лінії розливаються, хлорка тече? І тоді під лінійку треба було дуже гарно зробити цю рамку. А потому — ще більше: треба було поділити цю табличку 62х20 ще двома горизонтальними лініями, (уже міліметраж не вказувався), але так, щоби вийшло три віконечка. І тоді у верхному віконечку треба було написати прізвище, в середньому — номер свого військового білету, а у нижній — дату, коли ти отримав ту чи іншу частину форми.

Це все вказувало на  уніфікацію: усі мусили мати зроблено саме так. І, більше того, це було одним із найбільших тонкощів так званого строєвого осмотра (це коли хтось оглядає солдат на пляцу, перевіряє, чи в них все правильно). І одним з найвитонченіших способів докопатися до чогось було то, що той перевіряючий мав лінієчку і просив показати своє клєймєніє на штанах, наприклад. Треба було розщіпати штани, розвертати їх і тоді той вимірювальник казав: нема 62, а є 61 — всьо. І таких моментів було дуже багато. І оце такий абсолютний абсурд, який показує систему, яка вибудувана на якихось дивних закономірностях і настільки протиприродних правилах, що в цьому справді важко перебувати.

IMG_2697_new

За жанром книга подібна на класичний репортаж. Але з одною умовою — що він писаний через 25 років після подій, які відбуваються. Але ні в якому разі це не є спогади. Я думав собі про те, чи взагалі  варто писати про те, чого вже нема. Але з кожним роком я бачу щораз більше, що ці всі радянські штуки у різний спосіб присутні далі. Система настільки сильно вкорінена у нашому щоденному житті, що ця книжка не мала би бути якоюсь випадковою.

У Гришковця є п’єса «Дредноути». І вона має підназву «П’єса для жінок». Але ця п’єса насправді — про абсолютно мужецькі речі: про мужецькі колективи на кораблях, про морські бої, про вияви геройства, слабості, жорстокості й інших речей, які були впродовж історії отого вже могутнього, желізного бойового флоту в різних країнах, у різних часах навіть. І здавало би ся, до чого тут п’єса для жінок? Це конкретно чоловічі оповіді, чоловічі історії. Але в тому то якраз справді і велика сила, бо це розповідь про те, що живе у чоловіках. Тож, я б хотів, щоби мій репортаж не був адресований ностальгійно настроєним хлопцям. Що от, мовляв, також був у войску, почитаю, також згадаю, як ми там з пацанами… А щоби, власне, жінки, які ніколи не були і, дасть Бог, не будуть у ніяких таких дурнуватих ситуаціях, сприйняли, які є чоловіки, які є безпомічні, і в них це все живе, і з ними треба щодня жити, їсти, спати, виховувати дітей, і от якими вони можуть бути. І я би хотів, власне, так адресувати цю книжку.

Знаєте, у часи перестройки була така ціла серія викривальної літератури. Ну, скажімо, коли я служив, було навіть наказом міністра оборони Радянського Союзу сказано, щоби у всіх військових корективах, у всіх підрозділах, на кораблях, батареях і ескадрильях радянської армії провести збори: і комсомольські, і загального складу, на яких обговорити і виказати гнівну незгоду з повістю Юрія Полякова «Сто днів до приказу». Це був тоді популярний письменник, який написав повість в основному про те, що називають позастатутними стосунками. «Нєуставниє отношенія» це називалося. І він змалював це у своїй повісті. І її потрібно було осудити у всіх військових підрозділах.

IMG_2731_new

І якщо говорити, що повість Полякова — це була добре зроблена сенсаційна література, література викриття, то мені більше йдеться про те, щоби розібратися, як цей увесь механізм функціонував, починаючи від рамок 62х20. Хоч там вже є розділи і про їду, і про одяг, і про інше. Ну, звичайно, що не можемо обійтися й без якихось спеціальних окремих пригод чи епізодів, чи якихось сюжетів, свідком і учасників яких я був. Але загалом це буде книжка, не пов’язана з якимись карколомними пригодами.

У великих процесах, які охоплюють багатьох різних людей, завжди є неподібності. Все залежить від дуже багатьох чинників: від місця, від людей, від особистостей, від якихось ще інших показників. І дуже часто армійські спогади двох людей, які кажуть: «О, я також служив, приблизно в той самий час», можуть виявитися кардильно протилежними. Тому що, є випадковість, а є доля. Є везіння, врешті-решт. І хтось проходить легкою дорогою, хтось — тяжкою. Але це все є шляхи, які ведуть паралельно і синхронно. І оце я би дуже хотів передати у своїй книжці — розуміння того, наскільки різноманітними бувають оці долі людей, які, здавалося б, були десь в одному місці і в одній ситуації.

Світлини Наталі Корнієнко

Чільне зображення Сергія Гуменюка

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe