Новини

23 лютого у київській книгарні «Є» мовознавець Олександр Пономарів прочитав лекцію «Мовна норма: залізні лещата чи рамка для гри», де розповів про українську літературну мову, про рівні мовної норми та її порушення. Читомо записали те, що варто знати всім, хто спілкується і пише українською.

Що таке мовна норма?

Мовна норма – це не рамка для гри, а певною мірою лещата, хоч і не залізні. Норма – це загальновизнана сукупність заходів, що вважаються правильними на певному історичному етапі. Як бачимо, вже у самому визначенні є орієнтація на домовленість, що вважати зразком, а що не вважати. Крім того, вона консервативна, і це добре, бо якби норми змінювалися часто, люди через покоління вже не зрозуміли би одне одного. Та все ж у цій консервативності є і місце для обґрунтованих змін, потреба у яких виникає, коли попередні зразки починають суперечити мовній системі.

Як вона формується?

Норма насамперед стосується літературної мови, а не загальнонародної. Літературна мова – відшліфована форма загальнонародної мови. Шліфують її митці. В одних народів літературна мова часом змінюється, поступово оновлюється, а в інших літературна мова ніколи не буває новою: якщо у вірмен є стара і нова вірменські мови, то у грузинів залишилася та ж мова. Зокрема, грузинський «Витязь у тигровій шкурі», написаний у ХІІ столітті (приблизно тоді ж, коли наше «Слово о полку Ігоревім») – мовою, якою послуговуються досі, за винятком нових слів для називання понять, яких тоді не існувало. Читаючи тепер «Слово о полку…» ми можемо розуміти, про що йдеться, та щоб оцінити поетичні і мистецькі якості, потрібно перекласти його сучасною українською мовою.

.

.

У нас була стара книжна й нова літературні мови (коли Іван Котляревський написав «перелицьовану» Вергілієву «Енеїду»). Не дарма Максим Рильський написав у «Слові про рідну матір»: Іржання коней бойових // Морських походів даль солона // І «Енеїди» владний сміх // Полтави тихої корона. Сміх владний, бо цей бурлескний переспів започаткував нову літературну мову на народній основі. Старою книжною мовою ніхто не розмовляв. За часів Середньовіччя так і було: у багатьох країнах за літературну мову була латина, а у нас – старослов’янська мова, а потім книжна, якою Сковорода писав свої філософські праці. Вона поступово вийшла з ужитку, а Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Володимир Самійленко, Степан Васильченко шліфували її, і ми отримали мову із більш-менш сталими нормами.

 Читайте також: Топ, без якого наша література доби незалежности немислима, від Оксани Забужко

Норма як відкрита система

Літературна норма регулює відбір лексики для вживання. В основі нашої літературної мови лежать говори Середньої Наддніпрящини. Володимир Самійленко писав, що це наша українська Тоскана (тосканський діалект в Італії став основою італійської літературної мови). Поступово наша мова увібрала в себе багато лексичних елементів з інших говорів.

.

.

Наприклад, у Івана Нечуя-Левицького немає ні «чекати», ні «тримати» – тільки «ждати» і «держати». Перші відтіснили їх на другий план, хоч вони і залишилися у словниках. Основними вважають нині «тримати» і «чекати»: усю термінологічну і абстрактну лексику утворюють уже від цих слів.

.

.

Так, слово «майже» прийшло із найзахідніших говірок і витіснило гарне середньонаддніпрянське слово «сливе». У такий спосіб літературна мова збагатилася багатьма словами, оскільки вона не може замикатися тільки в одній говірці.

.

І трохи практичного

Раніше на радіо було зразкове мовлення. Звісно, тоді там було менше української мови, але коли була – то справді українська. Там проводили семінари, карали за помилки, позбавляли тринадцятої зарплати, і диктори старалися. Нині ситуація інакша: нещодавно на радіо одна пані сказала сотовий замість стільниковий телефон. А якось трапилася поетична гостинна (поэтическая гостиная – авт.) – беруть російське слово, вимовляють його з українською фонетикою і думають, що це так і є.

В українській мові немає активних дієприкметників на -чий. Співаючий, гуляючий, кохаючий. У нас є форми на -учий, які втратили дієслівні ознаки: квітучий, цілющий.

Відсутність активних дієприкметників на -чий не є ознакою бідності – це особливість, як і в усіх нових літературних мовах, створених на народній основі. Замість них потрібно вживати або звороти, або прикметники (захопливий, породжувальний, життєствердний).

Однією з ознак української мови є кличний відмінок. Колись він існував в усіх індоєвропейських мовах, потім у більшості зник. Скажімо, у чехів він є, у словаків – ні. У поляків та у нас є. Поляки і чехи носяться з ним як із писаною торбою, а у нас ним радше нехтують. Якось на радіо пані запросила гостя, і разів сім підряд зверталася до нього Валентин Миколайович. Чому їй ніхто не сказав, що треба звертатися Валентине Миколайовичу? А тому, що панові теж було все одно, як його називають. Або ж ведуча, що зверталася до кореспондентки Настю. Це не пестливе ім’я, тому правильні форми інші: Насте, Христе, Катре.

Коли літні жінки на базарі на гривню кажуть «рубль», то їх уже не перевчиш. А коли молоді так кажуть – це обурює. Або кажуть «гривня», але не знають, як відмінювати, і зрештою виходить гривен. Гривна – це прикраса, а не гроші.

Ще один цікавий випадок: відбулися вибори голів до місцевих рад. У родовому відмінку множини кореспондентка сказала головів.

Дуже часто порушують фразеологічні норми і не розрізняють, наприклад, за адресою і на адресу. Перше відповідає на запитання де. А листи надсилайте на адресу.

Тест: Який ви знавець фразеологізмів? 

Багато людей не хочуть розмовляти українською і думають, що засвоїли російську. Але вони засвоїли український територіальний варіант російської мови. У нас можна насипати борщу. Російською суп не насипають. Часом дуже бояться мати рацію і полюбляють бути правими. Правий і лівий – антонімічні прикметники.

.

.

Дехто каже, що з раціями ходять поліцейські, тільки не знають, що та рація утворена від слова радіостанція. А наша рація – свідчення давніх зв’язків з латинською мовою.

.

.

Дуже великі проблеми маємо з наголосом. Якби німці з різних земель, не знаючи літературної мови, зустрілися, вони не зрозуміли б одне одного, бо їхні говори мають дуже велику лексичну відмінність. Якби зустрілися мешканці Полтавщини і Закарпаття, і також не знали української літературної мови, все одно би не порозумілися. Хоч лексичних відмінностей і менше, але половина України неправильно наголошує слова. На лівому березі наголоси хоч і літературні, та носії говорів зазнали значного впливу російської. Натомість на Правобережжі наголоси дуже різняться, попри те, що мова там менш «зросійщена».

Незалежно від території дуже люблять міняти наголос у прізвищах: якщо той, хто кує залізо, ковАль, то і прізвище таке. Так само і з Лопухом, Гарбузом, Бараном. А люди хочуть, щоб вони були не схожі.

Віктор Ющенко навчив казати листОпад (коли правильно листопАд), а Леонід Кравчук навчив казати проблєма і лєкція. Такого звукосполучення – «лє» – в українській мові немає. А коли повернули до абетки літеру ґ, то деякі так зраділи, що почали скрізь «ґекати». Надмірне використання цього звуку шкодить українській мові.

І наостанок про гірку долю числівників. У багатьох мовах світу їх намагаються не відмінювати. Ми відмінюємо, але дуже мало хто знає, як робити це правильно. Наприклад, у родовому відмінку «п’ятисот», «шестисот». Хтось придумав «п’ятиста», «шестиста» – таких форм не існує.

Читайте також: Промова про мову. Професор Лариса Масенко про політику, любов і патріотизм

У зображеннях використані фрагменти роботи New Babylon – DEN Haag (New Babylon я The Hague) © Collection Gemeentemusem Den Haag, The Hague, The Netherlands