Читомо > Book Art > Богдан Пилипушко: Добре, коли арткнига живе окремим життям

Book Art

Богдан Пилипушко: Добре, коли арткнига живе окремим життям

08.01.2015 0 Автор:

З художником Богданом Пилипушком ми зустрілися у похмурих стінах Музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького», де впродовж червня – листопада 2014 року тривала його виставка естампів «1984. Вічний фашизм», присвячена 111-річчю від дня народження Джорджа Орвелла. Окрім естампної графіки на стінах, у проекті був задіяний артбук із цими роботами «1984. Щоденник Вінстона Сміта», що став частиною інсталяції в одній із колишніх камер.

Богдан також є автором «Книги Масона» – дивовижного артбука, у якому заховано шпатель вільних мулярів. Цей проект брав участь у виставці артбуків у рамках Фестивалю української дитячої книги «Азбукове Королівство Магів і Янголів» у 2014-му.

До слова, обидві книги були створені під час навчання на кафедрі книжкової графіки та дизайну друкованої продукції Української академії друкарства («Книга Масона» як курсова, а «1984» – як магістерська дипломна робота).

– Скільки всього у тебе артбуків?

– Таких великих проектів – два. Я називаю артбуком не просто гарно оздоблений блокнот чи гарну палітурку з порожніми папірцями. Для мене артбук – це повноцінний об’єкт, який має внутрішнє і зовнішнє наповнення. Тому такі речі займають тривалий час. Ось цей артбук, «1984», за романом Джорджа Орвелла, в інкубаційній фазі робився рік, а в активній – два місяці. Спочатку виношується задум, робляться ескізи, потім обирається техніка. А коли це втілюєш, то з матеріалом працюєш уже трохи швидше.

Стилістика цієї книги обиралась так. Коли я уявляв собі тоталітарну державу, то бачив це у якихось строгих формах, класифікованих на певні комірки. Кожна робота тут – це організація простору під певну структуру.

Всі роботи виконані у техніці лінориту та гравюри на металі і зшиті у такий невеликий кодекс.

pylypushko_8

pylypushko_9

pylypushko_4

pylypushko_5

– Текст надруковано на друкарській машинці?

– Це полімерні форми. Надруковано воно все вручну високим друком. Я замовив полімерні форми на одній фірмі, там можна було вибрати гарнітуру. Я обрав цю, дуже схожу на шрифт друкарської машинки, як щоденник.

– Як вважаєш, скільки примірників мало би бути в арткниги, який наклад оптимальний?

– Є книги, які мають бути ексклюзивними, але якщо це друкарський матеріал, то він вже сам по собі передбачає якийсь наклад. Тобто якщо ти робиш щось у цій техніці, то вже усвідомлюєш, що можеш зробити декілька примірників, подарувати друзям або продавати. В сучасній практиці художник може надрукувати для продажу від десятка до двох десятків примірників. Проте, якщо ти робиш ексклюзивний артбук, на листах з металу, така робота є не тиражною.

pylypushko_7

pylypushko_10

pylypushko_11

– Яка з цих двох моделей тобі більше імпонує?

– Для мене артбук не є остаточною формою, в якій можна зберігати роботи. Мені більше подобається експозиція книжкової графіки, як станкової. Коли ілюстрації з книжок висять на стінах як окремі роботи, тому власне ось ця книжка друкована, але не є сама по собі чимось таким унікальним. Такі речі, як масонська книга, мають бути, звісно, тільки в одному екземплярі. Там усе всередині зроблено вручну, і вона представляє собою майже ремісничу працю. В цьому плані вона, звісно, є унікальним артефактом.

pylypushko_6

pylypushko_6b

– Це з артбуками так, а коли робиш відбитки гравюр, на яку кількість орієнтуєшся?

– Це також залежить від техніки. Оптимальний варіант для офорту – 30–50 відбитків, хоча, звісно, чим їх менше в світі, тим вони більше цінуються. Хоча це може бути замовлення. І якщо замовник каже: зроби сто штук – ти без проблем робиш. Ліногравюра може друкуватися також у будь-якому обсязі. Я зазвичай роблю 30 відбитків.

pylypushko_2

– Виглядає на те, що «Орвеллівська» книга цілком могла би бути тиражованою, можливо, у якійсь модифікованій формі. Якби хтось захотів видати її у видавництві, ти б дозволив щось змінити? Наприклад, вигляд палітурки.

– Я, чесно кажучи, не уявляю її як друковану працю. По-перше, через те, що велика увага приділялася ручному втіленню. Тут і текст зроблений вручну. Крім того, вона б тоді знецінились, тому що поліграфічна продукція не має того естетичного посилу, який зараз має книжка, зроблена руками. Переробляти я б не погодився. Вона є завершеним проектом і не потребує змін.

– Тут (у музеї-в’язниці) поєднано формат виставки з експонуванням артбука, інсталяцією кімнати героя Вінстона Сміта. А якою для тебе є найкраща форма життя цієї книжки: насолодитися процесом і сховати в шухляду чи ось ця виставка, чи участь у колективній виставці артбуків?

– Все це є нормальними шляхами життя артбуку, вони всі мають мати місце. Я не думаю, що це добре, коли артбук лежить у шухляді. Художник має спостерігати за реакцією на неї. В принципі, це добре, коли арткнига живе окремим життям. Крім того, не варто виключати і комерційну реалізацію. Це також потрібно. Особливо, якщо книга художника знаходить свого покупця в людині, яка цінує таке мистецтво, розбирається в ньому. Це тоді є таким бонусом для її карми і книга тоді, власне, перебуває в процесі потрібної реінкарнації. Групові експозиції також потрібні, можна знайти у книжці якісь властивості, які не проявляються у ній, коли вона лежить окремо. Здається, це називається індиферентними властивостями, точно не пам’ятаю. Ось у тебе є книжка на столі, людина на неї дивиться і бачить щось одне, а коли ця книжка лежить поруч із іншою, людина бачить вже щось інше.

pylypushko_15

– Оця виставка – це просто констатація твоїх поглядів на тоталітарний режим? Якої реакції чекаєш від відвідувачів?

– Книжка почала робитися під впливом такої не дуже хорошої енергетики, яка стала накопичуватися у суспільстві протягом останнього року, і це було ще до того, як почалась революція. Тут є один офорт, який називається «Війна – це мир». На ньому зображено піраміду, яка відображає суспільство, що проектує бомби, які на нього самого і падають. Я не знаю, чому тоді виникла саме тема війни, але якось воно так вийшло, що співпало з тим, що у нас відбувається. Я не знаю, чи художник має застерігати людей від чогось, чи він має щось повідомляти. Розділяючи свої емоції і рефлексії стосовно подій, які відбуваються, художник просто дає імпульс іншим людям для роздумів над цією темою. А який висновок вони оберуть? Закладання ідей у людські голови для мене не є питанням актуальним, тобто просто запалюєш людину, і вона починає думати. Або дивиться і думає, на фіга взагалі працювати з металом, що може змусити людину колупатися в кислоті? Тобто, в цьому плані це егоїстичний процес, проте мені подобається думати, що це змусить когось переосмислити якісь явища, які відбуваються.

– Розкажи, будь ласка, про масонський артбук. Чому було важливо цей шпатель покласти не просто в коробку, а саме в книжку?

– Цей артбук був зроблений як відображення мого зацікавлення таємними товариствами. Вони притягують тим, що там є багато табуйованих секретних сфер, невідомих багатьом людям. Книжка в цьому плані використовується не тільки як утилітарний об’єкт для передачі інформації, але і як якась секретна поличка, яка на перший погляд виглядає, як звичайний артбук, проте потім виявляється, що це якийсь сховок. А там – масонська лопатка.

pylypushko_32

На попередній квартирі, де я жив, хазяїном був дід, який мав дуже хороший посуд. Я взяв його виделку, 50-х років. Не знаю, чи це пластик на ручці, але він дуже подібний на слонову кістку. Саму металеву виделку я відпиляв і припаяв замість неї мідну лопатку. Лопатку я всю протравив, зробив на ній гравірування, як на історичних зразках. Отак ця виделка отримала друге життя.

– Пропажу зауважили?

– Я йому натомість залишив каструльку. Ми тому діду подарували багато посуду, я не думаю, що він дуже образився.

pylypushko_28

pylypushko_30

– «Книгу Масона» ти описуєш як артбук незвичайний. А «1984» – це артбук який?

– Треба розрізняти артбук і артоб’єкт, поданий як артбук. Що таке артоб’єкт? Це певна реалізація творчого задуму, якесь втілення творчого образу, який передає власне емоції стосовно цього образу від художника до глядача. Артбук спирається на свою початкову форму, форму книжки, і це передача не стільки інформації, скільки емоції. В «1984» я передаю інформацію, в масонській книжці я передаю свої рефлексії стосовно певного художнього образу. Тому масонська книга – артоб’єкт, поданий як книжка. «Орвелл» є артбуком, який передає інформацію та емоції.

pylypushko_35

pylypushko_36

– Чи є в тебе ідеал артбука?

– Для мене ідеальний артбук має мати форму кодексу. Зараз є дуже багато різних варіантів артбука, це може бути що-завгодно: різьба по дереву, скріплені металеві пластини. Проте кодекс із паперовою серединою для мене все ж є бажанішим. Так само, як і естетика Середньовіччя, інкунабул – перших друкованих книжок. Зараз художники, які працюють в цьому напрямку, для мене є дуже привабливими. Наприклад, Костянтин Калинович, в нього є дуже крутий артбук «Книга Екклезіаста». Він працює в офорті, але в нього є й артбуки.

Я більше сприймаю артбуки як власне артбуки, а не як артоб’єкти. Естетизувати ілюстрацією текстову частину всередині книги більш привабливо, ніж концептуалізувати предмет. Я не заморочуюсь над тим, щоб подати в банці якісь тексти і сказати, що це артбук. В цьому плані я є, напевно, консерватором і доволі ворожо сприймаю тенденції сучасного мистецтва.

Читайте також: Тарас Кеб: Мене цікавить книжкова фетишизація

– Чи плануєш надалі робити артбуки?

– Я свій перший артбук зробив, мабуть, роки в чотири. Це була склеєна книжечка. Мені більше подобалось клеїти аркуші, ніж просто малювати у зошити. Там були відображені різні професії, починаючи від інженерів, астрологів, художників, військових, співаків і так далі. От це був перший мій артбук. Потім я почав робити якісь вирізки з журналів. На той час, в середині 90-х, все було доволі дефіцитно. Я заходив в ларьок якийсь, просив блок від жувальних гумок, мені давали, я там вирізав якісь зображення, починав щось колажувати. Це завжди була приваблива форма, саме кодексу. Це може бути цікавою обгорткою для якогось графічного змісту. Проте зараз я більше працюю у книжковій графіці – офорт, лінорит.

pylypushko_34

pylypushko_33

– Бо це має комерційну віддачу і людям більше зрозуміло?

– Комерційне питання ніколи не є визначальним. Якщо ти загоряєшся певним задумом, який має масштабний характер, як, наприклад, ілюстрування цього («1984». – Читомо.) твору, відображення художнього образу тоталітарної держави, то він тебе надихає на тривалий час. Якщо ти працюєш в офортній графіці, з окремими графічними аркушами, це більш короткостроковий проект, просто втілення твоєї певної ідеї, яке не потребує такого захоплення і матеріальних затрат, як артбуки. Такі артбуки, які я сприймаю – це мають бути масштабні проекти.

– У чому черпаєш натхнення для роботи?

– Все, що викликає художній образ, може бути предметом натхнення. Ось, наприклад, ця металева конструкція в чорній рамці – я її дістав зі своєї духовки (звичайна решітка з духовки). Це вже якась така добра традиція: брати речі з квартир, де ти живеш. Так от, ця решітка встановлена на дзеркало і обрамлена, в результаті, коли туди заглядаєш, бачиш своє обличчя за ґратами.

Повертаючись до теми натхнення, розглядаючи історичний досвід, я обрав для себе все ж таки епоху пізнього Середньовіччя. Не в тому плані, наскільки воно дало нам плоди матеріальної культури (хоча художники, які працювали на межі Середньовіччя і Відродження, такі, як Брейгель, Босх, пізніше Дюрер, дуже надихають). Мене більше цікавить середньовічний підхід до творчості. Це було не якесь відображення їхніх знань про світ, як в епоху Відродження люди відображали знання про анатомію тіла. Вони навпаки – відображали те, чого не знають і те, що для них було сакральним і табуйованим. Тобто, це був певний ритуал, а я зараз дуже сильно знаходжу натхнення в ритуалізації творчості, сакралізації певних її аспектів. Сам процес навіть підготування офортної пластини є таким актом, який включає в себе ряд певних моментів: ти шліфуєш матеріал, оправляєш його, працюєш із вогнем, потім травиш у кислоті – тобто все це передбачає якийсь певний ритуал. Під час роботи з матеріалом ти усвідомлюєш, що це, власне, щось більше, ніж просто намалювати гарну жінку або намалювати натюрморт. І така ритуалізація творчості для мене є дуже імпонуючою і зараз, напевно, вихідною.

– Тобто, ти більше орієнтований на процес, аніж на результат?

– Процес завжди захоплює більше, ніж результат. Емоції залишаються хіба що для глядача, тобі це вже не цікаво. В цьому плані я дуже радий, що я не став аніматором, бо мені дуже подобаються мультики, але я усвідомлюю, що якби їх робив, то перестав би їх дивитися. Процес створення графіки є захоплюючим сам по собі, ти маєш можливість проходити якісь певні точки, кожна з яких є відображенням твоїх функціональних навичок.

– Чи тобі байдужа доля твоїх книжок?

– В будь-якому випадку художник не має орієнтуватись на широкого глядача, бо той смак, який він у собі випрацьовує, не може бути відображенням смаку якоїсь загальної соціальної групи. Тільки якщо він націлений на комерцію. А якщо він націлений на реалізацію свого задуму, він має орієнтуватись тільки на себе. Для мене є важливою думка моєї дівчини Саші, вона є моєю колегою, теж працює в офортній графіці. В цьому плані ми часто обмінюємось думками. Проте саме зародження художнього образу спрямоване тільки на самого себе. І ти дійсно ніколи не орієнтуєшся на те, щоб це було оцінено. Хоча я не приховую, приємно, коли це оцінено, навіть якщо ти усвідомлюєш, що це марнославство. Воно є таким самим приємним допінгом, як і грошова оцінка.

Коли мені кажуть щось неприємне про роботи, я ставлюсь до цього з гумором. Можливо, це є захисним механізмом. Проте, якщо це більш-менш об’єктивна оцінка, то я можу і прислухатись. Але всі художники є егоманьяками, тому їх краще хвалити.

pylypushko_1

– Чи можливі при такій сакралізації твоєї роботи співавторство, спільна творчість?

– Я можу уявити, що ми творимо разом із Сашею. Ми часто працюємо разом у межах моєї квартири-майстерні, якось обмінюємось думками, хоча, звісно, процес і технічна сторона – це завжди індивідуальне. Але так, щоб уявити стороннього художника, який туди влазить… Мені набагато легше працювати з якимось готовим текстом, ніж якщо хтось почне писати тексти під готові графічні роботи. В мене був гіркий досвід, коли до моїх ілюстрацій підбирали підписи якимись дуже фантастичними шляхами, у людей було своє бачення. Краще, коли першоосновою є текст. Тобто це правильно. Це вкорінено в нашу традицію. Письменник пише якийсь твір, художник його ілюструє. Я не думаю, що варто це змінювати.

– Ти більше акцентуєш на ручній праці, на тому, що робиться руками. Чи комп’ютер теж використовуєш?

– Комп’ютер для мене – це суто комерційна складова роботи. Визнаю без почуття сорому: я підробляю дизайном і фірмовим стилем. Проте ця творчість мене не надихає так, як ручна праця. Тому, звісно, визначальною є робота з матеріалом, принаймні тому, що тут є більше духовності, більше духовної практики.

Розмову вели Галина Листвак та Ольга Ренн
Світлини з архіву та з behance Богдана Пилипушка

Дивіться також святковий бонус від Богдана Пилипушка:

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe