Читомо > Видане > «Крадії пам’яті»: курсова робота чи породження часу?

Видане

«Крадії пам’яті»: курсова робота чи породження часу?

14.11.2016 0 Автор:

Сергій Комберянов. Крадії пам’яті. — К.: Смолоскип, 2016. — 216 с.

Серед сучасних тенденцій українського культурного простору є дві, які, на перший погляд, не дуже пов’язані між собою: стрімке зростання популярності різноманітних курсів «письменницької майстерності» та загальне знецінення ролі літературних премій. Але саме на перетині цих двох явищ виринають книжки, на які нав’язливий піар буквально змушує звернути увагу. Саме до таких належить і повість Сергія Комберянова «Крадії пам’яті».

Анотація справді інтригує: як жити людині, яку позбавили автобіографічної пам’яті; як дізнатися, хто ти; як взаємодіяти з іншими і так далі. Однак по ходу прочитання стає очевидно, що ледь не кожне твердження з анотації є, м’яко кажучи, не надто правдивим. Особливо це стосується визначення «напружений трилер», оскільки рівень сюжетного напруження викликає в уяві образ спущеної повітряної кульки. Але про все по порядку.

Початок повісті дійсно інтригує і дає уяві трохи естетичної насолоди: на галявині прокидається група оголених людей, а головний герой описує дівчину, красою якої він милується. Та вже з цього опису починає здаватися, що щось не так або з автором, або з героєм, адже його виписані думки здаються абсолютно невідповідними ситуації, в яку він потрапив. Наприклад, це стосується сорому, який він відчуває, ковзаючи очима по окремих частинах тіла дівчини (особливо зважаючи на те, що ми знаємо про стан його пам’яті). Решта людей на галявині – різного віку, статури і статі: крім головного героя, чоловіка невизначеного віку, є ще чоловік і жінка похилого віку, жінка середнього віку, молода дівчина (яку вже раніше детально описано), молодий чоловік і хлопець-підліток.

Звідкись з’являються автомобілі, які забирають всю групу і везуть у лікарню, де приводять кожного до тями та починають проводити з цими людьми експерименти з соціальної взаємодії. Кожному зі «Знайдених» (саме так, завжди з великої літери, з особливим пієтетом автор окреслює своїх героїв) дають нові імена, спеціально рідкісні біблійні, аби не виникло асоціацій із реальними спогадами, а відповідно і щоб ніщо не завадило терапії та експериментам. Головний герой став Єлисеєм, решта (у описаному вище порядку) отримали імена Ієффай, Ієзавель, Даліла, Саломея, Рувим та Авессалом.

Komberyanov

Єлисей намагається налагодити контакт із тією дівчиною, яку першою побачив на галявині і в яку (несподівано!) закохався з першого погляду. Згодом виявляється, що лікар і близько не зацікавлений в тому, аби повернути їм пам’ять – йому просто потрібно свої експерименти, а слідчий, який мусив би допомагати у з’ясуванні обставин ситуації, що склалася, тільки покриває всю схему. Тоді Єлисей, прихопивши, зошит із записами лікаря, організовує втечу, на яку підбурити решту було дуже непросто, оскільки їм було комфортно в лікарні. В результаті герої опиняються в лісі з обмеженими запасами їжі та десь такими ж уявленнями про те, що робити і куди йти далі.

Читайте також: Поза альма-матер: на хвилі майстер-класів, шкіл і турів

Звісно, за якийсь час всі ненавидять того, хто позбавив їх комфортного скніння у лікарні, а головним у групі стає Рувим, який є банально фізично сильнішим за решту. Він виявляється якрай деспотичним і агресивним лідером, через що страждає вся група. Зрештою, через якийсь час вони збунтувалися, нейтралізували Рувима, а потім за допомогою записів лікаря віднайшли бодай свої справжні імена. І вже у наступній сцені головний герой, якого насправді звати Іван, говорить з адвокатом, переповідаючи цю історію і прояснюючи деякі деталі. А завершує повість такий собі епілог-пролог, в якому можна побачити всіх персонажів до того, як вони втратили пам’ять.

Власне, головна ідея повісті – показати людей, позбавлених автобіографічної пам’яті – доволі цікава. Адже завжди складно уявити, як можна визначити себе, коли не знаєш про себе нічого: як при цьому сприймається світ, як до тебе ставляться інші. Проте одразу тут і ховається перший підступ: вкрай складно припустити, де закінчується саме автобіографічна пам’ять, тобто, де межа між тим, що людина знає саме про себе, і тим, що вона знає про світ загалом.

Наприклад, в кількох сценах описано біль невідомого походження, на який страждає Рувим, і трохи інший, на який страждає Саломея. І якщо Єлисею може бути не так просто розпізнати за описом прояви токсикозу на ранніх стадіях вагітності Саломеї, то не побачити у симптомах і поведінці Рувима ломку наркомана у 21-му столітті майже неможливо. А розуміння навіть одного цього факту могло б серйозно вплинути на поведінку персонажів (принаймні, це було б логічним). І таких дрібниць і ляпів з розряду «своя/загальна пам’ять» тут вистачає. Та й взагалі братися за таку тему, не будучи спеціалістом із нейробіології, неврології та психології, означає ходити по дуже тонкій кризі.

Щодо сюжету, то про його невідповідність визначенню «напружений трилер» вже було згадано вище. Однак додатковий коментар не завадить. Зазвичай твори із напруженим сюжетом, у яких присутній певний елемент загадки нагадують стандартну комп’ютерну гру «Сапер»: ти намагаєшся розібрати «мінне поле», щоб виявити всі «міни», роль яких відіграють отакі сюжетні ходи, елементи і прийоми, якими автор насичує власний текст. Особливо добре це у жанрі детективу, яким значною мірою і виявляються «Крадії пам’яті». І «шукати міни» можна припинити в двох випадках: або коли вже всі знайдені, або ти програв і тоді тільки дивишся, як автор розкриває карти, показуючи, де і що ти пропустив.

І якщо послуговуватися такою аналогією, то повість Комберянова є прикладом майже найпростішого рівня гри. 

Основних «загадкових» елементів у сюжеті можна виділити три: що об’єднує цих людей, як вони втратили пам’ять та чому їм дали саме такі імена. Почати варто, мабуть, з останнього. Всі біблійні персонажі, імена яких отримали «Знайдені», між собою безпосередньо не пов’язані, але відзначилися певними нехорошими вчинками, а отже можна зробити висновок, що і ці люди завинили у схожих ситуаціях.

Щодо того, що об’єднує цих людей: якщо подивитися, то за складом вони добре вписуються в модель сім’ї, щоправда, точно не ясно, хто яку роль виконує, але це не суттєво. Ну і причина втрати пам’яті – вочевидь, хтось близький до родини вирішив помститися їм за якусь кривду, що її вони заподіяли. Зрештою, так і виявляється, хай і з невеликими відмінностями.

Читайте також: Олег Поляков: Всім, хто хоче пізнати себе, раджу написати роман

Про використання біблійних імен варто згадати ще раз. Вони додають повісті якогось геть недоречного пафосу, який лише дратує, хоча, скоріш за все, задумувалось так, що ці імена стануть частиною загального пазлу. Не склалося. Крім того, пафосу додає ще й написання з великої літери безіменних персонажів: Лікар, Слідчий, Санітар і т.д. Це, звісно, можна виправдати, але недоречності в цьому таки більше, ніж вмотивованої ідейності.

До речі, до моментів, які задумувались як цікавий хід, але з яких вийшов пшик, можна сміливо зарахувати і вписування в текст персонажа адвоката, якому в кінці звіряється головний герой. Адвокат, який планує взяти цю дивовижну історію і видати її, сподівається, що вона нарешті принесе йому омріяну літературну славу, «можливо, навіть перемогу в якомусь літературному конкурсі». Що це? Якщо таке собі тонке вписування автобіографічного персонажа, то якось не надто тонко. А якщо спроба містифікації, то просто нецікаво.

Стиль, яким написано «Крадіїв пам’яті», змушує перечіплятися через кожне друге чи третє речення – настільки багато у ньому неузгоджень, повторів, невиправданих ходів і деталей. Єдиний спосіб, в який повість, зрештою, можна дочитати – це просто перестати звертати увагу на такі речі, адже прискіпливо продиратися крізь них важче, аніж навіть крізь речення Оксани Забужко на півтори сторінки. Можливо, цей аспект могла б дещо виправити хороша редактура, але, схоже, щось завадило.

Окремий подив викликає мова персонажів: вона майже цілком і повністю (хіба за парою винятків) чисто літературна, за доброю традицією українських письменників 19 сторіччя. І це ще одна перепона, яка заважає тексту повісті бути органічним.

Загалом же повість «Крадії пам’яті» нагадує якусь курсову роботу з «літературної майстерності», що її для чогось вирішили видати окремою книжкою. Коли за завданням треба запхати у текст якусь загадку, біблійні алюзії, конфлікт всередині групи, регіональний колорит природи, другорядних комедійних персонажів, посилання на світову культуру, ще пару сюжетних кліше і, звісно, любовну лінію, яка досягає апогею свого пафосу наприкінці з фразою «таке кохання здатне подолати все». Але з такої штучної схеми вкрай рідко виходить щось дійсно вартісне. Все ж таки те, що пишеться на таких курсах, має і лишатися на таких курсах.

Читайте також: Як навчитися писати: 5 історій випускників Центру літературної освіти

napys1

  • випускникам і студентам літературних шкіл і курсів (але винятково в супроводі детальної критики);
  • тим, хто хоче за будь-яку ціну бути в курсі справ літературного процесу.

napys2

  • тим, хто цінує свій час;
  • тим, хто очікує дійсно нового від нових імен.

 Чільна світлина Beauty and Gloom

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe