Читомо > Інтерв’ю > Вахтанг Кіпіані про Музей-архів преси: зі шкіл, з діаспори, з-під землі

Інтерв’ю

Вахтанг Кіпіані про Музей-архів преси: зі шкіл, з діаспори, з-під землі

24.02.2015 0 Автор:

У музеї-архівові преси немає визначеного графіку відвідування, адміністраторів і квитків. Зате тут зберігається близько тридцяти тисяч найменувань газет і трьох тисяч назв журналів – усе переважно українська преса, від найпершої «Зорі Галицької» до вчорашніх випусків. Заснував музей-архів відомий історик, журналіст, засновник «Історичної правди» Вахтанг Кіпіані, а представлені видання – його приватна колекція, яку він збирає понад понад тридцять років. Про історію відкриття музею, оцифрування колекції і те, чому важливо вивчати історію і через пресу зокрема – у розмові з Вахтангом.

Про ідею

Я давно прагнув зробити спеціалізований музей, оскільки час паперової преси поступово відходить, тому важливо зібрати те, що накопичила людська думка в цій царині. Я знав, що такі музеї функціонують у багатьох країнах світу. В Україні ж подібного музею не було.

До цього свою колекцію я зберігав переважно вдома, частково – у підвалі Києво-Могилянської академії, видавництві «Дух і Літера». У певний момент зібрання вийшло за межі приватної колекції, тому потрібний був публічний простір, щоби це все розсортувати. Водночас я мріяв про можливість показувати мої надбання, готуючи виставки найбільш характерних зразків преси.

Музей-архів преси

Про пошук і облаштування приміщення

Головною проблемою був пошук приміщення. Я написав про це на своїй фейсбук-сторінці, й на моє прохання про допомогу відгукнулася Оксана Макарова – власниця «АКТИВ-БАНКУ» і, зокрема, цього приміщення. Також завдяки допомозі небайдужих людей тут з’явилися книжкові полиці, столи для експозиції, стільці тощо. Функціонує музей із жовтня минулого року.

Про колекцію

Передовсім я збираю українську пресу, що видавалася в різні часи як на території України, так і в українських діаспорах по всьому світу. Я маю три перших числа трьох перших газет українською мовою – «Зоря Галицька», «Галичо-руський вестник» та «Вестник для русинов Австрийской державы». У моїй колекції зібрано видання від цих найперших українських газет до тих, що я вчора десь підібрав чи знайшов, – передвиборчих, політичних, студентських, самвидавних, корпоративних тощо.

Тут представлені видання більш ніж п’ятдесятьма мовами, водночас є газети, тексти яких написані діалектами – поліщуцькою, лемківською, гуцульською говірками тощо. Є також видання різними варіаціями русинської мови. Окрім цього, маю українську й білоруську газети, надруковані латиницею, а ще є кримськотатарські газети, складені кирилицею, арабською графікою і латиницею.

Є також окремий дублетний фонд – це подвійні примірники, які можна обмінювати, продавати, дарувати, так само, як і нам дарують.

Я схиляюся перед тими сховищами й бібліотеками, які роками збирають пресу, однак, на мій погляд, вони не надто активно використовують її у просвітництві. Плюс держава дуже мало займається оцифруванням. На сайті бібліотеки імені Вернадського, звичайно, можна щось знайти, але це маленька крапля в морі всього, що було. І ця крапля не дає повної картини. Мені здається, що важливо показувати різноманіття української преси. Варто, щоби читачі знали, що була, виявляється, в Україні рукописна, театральна, музична, еротична газети або про те, що українська преса виходила в Уругваї, Казахстані, Петропавлівську-Камчатському.

Музей-архів преси

Про унікальні видання

Іноді мені трапляється знайти унікуми, що відсутні в будь-яких бібліотеках. Так, наприклад, мені було приємно отримати листа від працівників Львівської національної наукової бібліотека України імені Стефаника, яка є головною інституцією в українському пресознавстві, де йшлося про те, що я маю газету, якої вони не мають, про неї вони лише чули, але не бачили. Для опису працівникам книгозбірні потрібно було переконатися, чи справді я маю цю газету і який саме випуск.

Також я маю рукописну газету «Снігурівський вісник», що вийшла один раз в одному примірнику.

У мене дуже багато шкільних газет, які привожу із фестивалю шкільної преси, що проходить щороку в Миколаєві і куди надсилають кожного разу дві-три тисячі газет з усієї області. Особливу увагу привертають видання, які підготували учні сільських шкіл, адже часто це перша і остання газета в історії села. Водночас ці видання важливі тим, що в них діти набивають руку, вчаться бути громадянами і журналістами.

Є також ті видання, яких я не маю, але дуже хочу знайти. Наприклад, газета «Хлібороб» – перша україномовна газета на Східній Україні. Вона вийшла 1905 року в Лубнях (нинішні Лубни Полтавської області). Я маю репринт цієї газети, випущений у 90-х роках, але не оригінал. Усього вийшло чотири чи п’ять номерів «Хлібороба», при чому він був не зовсім легальним, і примірників розповсюджували небагато. Отож, шансів знайти це видання мало, але, може, пощастить.

Музей-архів преси

Про джерела поповнення колекції

Я орієнтуюся на тих у позитивному сенсі диваків, яких одиниці і які так само, як і я, колекціонують пресу. Хтось займається тільки канадською, хтось лише одеською, хтось київською. Так вийшло, що я почав збирати все, тому можу зі всіма контактувати, обмінюючи, купуючи примірники. Також багато видань дарують. Так один пан із Херсонщини надіслав мені 93 кілограми газет.

Більшість видань із його колекції у мене вже були, але були й ті, яких я не мав. Я це дуже ціную, бо мене дедалі важче здивувати, особливо якщо йдеться про ті видання, які виходили в Україні, бо майже всі ключові найменування я маю, а от діаспорними ще сам себе дивую. Я час від часу їжджу в такі собі експедиції за кордон, де постійно знаходжу невідомі мені зразки преси. Одна з останніх поїздок була до США, тоді я відвідав Чикаго, Лос-Анджелес, Клівленд, відправивши з кожного із цих міст посилки з пресою до України. Ці посилки важать кілька сотень кілограмів, а дійти вони мають за кілька місяців.

Музей-архів преси

Про каталогізацію та оцифрування

Процес каталогізації триває. Я займаюся газетами, а волонтер Ірина Музейчук, яка теж відгукнулася в ФБ, вже півроку каталогізує журнали.

Щодо оцифрування, то на цю мить відскановано десятки тисяч сторінок, але, думаю, що відносно всього наявного масиву це не сягає навіть 1 %. Оцифровані видання можна буде знайти на спеціальній вкладці «Історичної правди» – «Музей преси», яку ми зараз готуємо до відкриття.

І музей, і сайт «Історична правда» – повністю волонтерські, тому робота йде повільно. Так над оцифруванням постійно працює буквально кілька людей. Пропозиції щодо волонтерської допомоги актуальні, я не маю якихось супер-очікувань, тому коли хоч одна людина відгукується, для мене це важливо.

Частина видань потребують реставрації, але їх ми поки не чіпаємо, бо наразі я не маю ні організаційних, ні фінансових можливостей для цього. Водночас є величезний масив матеріалів, які збереглися у хорошому стані. Я хочу, щоби все це було в інтернеті, щоби дослідник міг легко оперувати знаннями, накопиченими українською пресовою думкою. Нині в мережі є тільки мікрон від цих знань.

І це не тільки науковцям користь. До прикладу, в багатьох діаспорних виданнях є некрологи – це дуже цінна інформація, бо люди часом не знають, де їхні родичі, яких доля закинула в іншу країну, померли й поховані. А так буде відскановано і можна, погортавши, знайти і ці відомості.

Читайте також: «Diasporiana»: українські книжки й періодика в еміграції

Про дослідження

Пресознавчі студії – популярна зараз тема. Деякі дослідники приходять до музею у пошуках потрібних їм випусків. Тут неорана нива не тільки для істориків чи журналістів, але й дизайнерів, шрифтовиків. Звісно, за одним номером газети чи журналу складно щось написати. Але я маю підшивки, до прикладу, 200 випусків однієї газети – і це, щонайменше, вийде реферат чи курсова, а, зрештою, і кандидатська дисертація.

Нещодавно переглядав теми курсових робіт студентів Інституту журналістики (КНУ імені Тараса Шевченка – прим. Читомо) і був здивований, що вони пишуть про глобалізаційні процеси, інформаційні виклики ХХІ століття тощо. Я прихильник того, щоби не йти в широкі узагальнення, а починати з нуля. До прикладу, описати історію газети «Гомін України» чи «Рідне село», або ж «Свободи», «Америки», «Прапору комунізму» і так далі. І коли ми матимемо тисячу таких мікроісторій, тоді зможемо виходити на якісь узагальнення.

Мене приваблює преса як культурний феномен. Коли я хочу когось здивувати, завжди називаю кількість незалежних газет, які виходили протягом двох останніх років Радянського Союзу. Їх було понад тисячу! Уявляєте, який це потужний інструмент впливу на суспільство. І йдеться про газети різноманітного профілю – літературні, мистецькі, молодіжні, студентські, видання для пенсіонерів, для євреїв, вірмен. На мій погляд, дуже важливо зрозуміти цей феномен.

Музей-архів преси

Про виставки

Перша виставка «За Україну, за її волю!», яка незабаром завершиться, була відкрита у жовтні. Вона присвячена пресі націоналістичних формацій. Тут кожен стенд відтворює одну частину націоналістичного руху – ОУН, дивізія «Галичина», УПА, польська і радянська антинаціоналістична пропаганда, сучасні націоналістичні видання.

Тут представлено близько сотні видань, майже всі вони є оригіналами. Серед експонатів є дуже цінні, до прикладу, газета «Літаври», яку редагувала Олена Теліга і яка налічує всього чотири випуски. Є і більш відомі, але все одно рідкісні повстанські видання, підпільна преса, замасковані підпільні книжки, самвидав, гроші, поштівки, світлини, значки тощо.

Гіперунікальними тут є і машинописні повстанські газети, що були знайдені в землі. Свого часу члени УПА зберігали власну пресу в металевих бідонах у землі, але коли людину вбивали в підпіллі, то ніхто вже не знав, де закопаний той чи той бідон. Тепер же з металошукачами по лісах і натрапляють на ці бідони.

Експонати першої виставки «За Україну, за її волю!»

Про відвідувачів

Відвідувачі приходять до музею не надто часто. Я свідомий того, що це не може бути місцем паломництва. І варто врахувати те, що ми не працюємо з дев’ятої до шостої, коли кожен може постукатися і прийти. Люди домовляються про зустріч через сторінку музею-архіву преси на Фейсбуці. Поки, з огляду на брак ресурсів, така специфіка.

Дехто звертається із конкретними проханнями. Нещодавно, приміром, відомий історик Юрій Шаповал попросив мене знайти видання, які стануть у пригоді під час роботи над фільмом про Василя Симоненка, що його пан Юрій знімає разом із режисером Іриною Шатохіною. Я дав їм кілька корисних книжок і журналів, але точно знаю, що маю більше матеріалу з цієї теми, зокрема візуального. Однак для того, щоби їх знайти, все треба вручну перебрати, а це нереально. Для цього й потрібна каталогізація, поступово ми розсортуємо зібрані видання й будемо знати, що де лежить. Отож, на нас чекає багато непомітної чорнової роботи, яку необхідно виконати.

Про співпрацю з владою

За 30 років збирання преси я з державою ще не перетинався, зрозумівши, що їй байдуже. Проблема в тому, що робити з таким приватним музеєм – реєструвати чи ні? Мені це, наприклад, непотрібно, державі, я так бачу, теж. Тоді навіщо? Але я маю намір звернутися до однієї офіційної інституції з пропозицією знайти форму співпраці. Це лише перевірка, просто цікаво, як змінюється держава – чи вона будується, чи ми знову побачимо бюрократичну структуру, яка працюватиме тільки на себе.

Facebook-сторінка музею

Місце: 

Київ, вулиця Борисоглібська, 3

Спілкувалися Анастасія Івашина, Анастасія Трепитьон 

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe