Читомо > Інтерв’ю > Оксана Форостина: «Фаталізм і самозневага стоїть між нами теперішніми і нашим економічним дивом»

Інтерв’ю

Оксана Форостина: «Фаталізм і самозневага стоїть між нами теперішніми і нашим економічним дивом»

14.12.2016 0 Автор:

Нещодавно видавництво Yakaboo Publishing презентувало свою першу книжку, світовий бестселер «Країна стартапів. Історія ізраїльського економічного дива» Дена Сенора та Сола Синґера. Читомо розпитало Оксану Форостину, відому журналістку, письменницю, а тепер і директорку Yakaboo Publishing про професійні тонкощі, особливості сприйняття успіху в Україні та Ізраїлі та майбутнє нонфікшн-літератури.  

– Оксано, чому ти, авторка власного видавничого проекту, вирішила об’єднатися з Yakaboo.ua? Розкажи, будь ласка, про можливі зиски та, головне, твої внутрішні відчуття щодо цього кроку.

– Ми доволі давно почали про це говорити, незабаром після виходу першого накладу «Ілона Маска». Yakaboo тоді вже певний час шукала людину, яка запустить видавництво. Якщо говорити про раціональний бік, то я побачила підходи до роботи, а за підходами до роботи завжди стоять цінності, підходи промовистіші за декларовані цілі. Жоден альянс не має майбутнього, якщо люди не вірять в ті самі речі.

По-друге, я запитала себе, чи погодилася б, якби мені сказали: «Знаєш, грошей так дуже нема, але, давай, лізимо в бійку, там щось придумаємо». Навіть у такій ситуації я погодилася би. «З ким робити» не менш важливо, ніж «що робити».

12472820_1734933590053048_8239652353249704744_n

По-третє, на мою думку, шкода часу навіть на найкомфортніше середовище, якщо там нема чого вчитися. Якщо поруч нема людей, до яких треба тягнутися – це все, капець і альцгеймер.

Але вирішальне значення мав момент, коли Артем Літвінець (керівник книжкового напрямку) мене завів на склад. Там сиділи суворі молоді люди, і у них з колонок валило щось типу «Slipknot». Отут мені серце і тьохнуло.

Читайте також: Як комерціалізувати видання: теорія і практика від Артема Літвінця

– Напрямок нонфікшн-літератури дефіцитний в Україні. Тут зрозуміло. Але чим ти послуговуєшся, на що орієнтуєшся, коли обираєш ту чи іншу книжку для видання?

– Орієнтуюся на аудиторію. В абсолютній більшості випадків купую рукописи, тобто не можу орієнтуватися на успіх книжки на інших ринках. І дуже часто вдається передбачати успіх в західних рейтингах, так було і з «Ілоном Маском», і з «Оригіналами», і зі «Спринтом». З іншого боку, книжка, яка була надзвичайно популярною на інших ринках, не обов’язково буде успішною в Україні. Повертаючись до аудиторії: стежу за тим, що можна дуже приблизно окреслити як «суспільну дискусію». Люди шукають відповідей, навіть якщо вони не завжди чітко формулюють, що їх бентежить, чого вони прагнуть, це загалом зчитується.

– Отже, перше видання і відразу про економічне диво. Як ти вважаєш, що для українців складніше: здійснити аналогічне диво чи виховати у собі вміння не засуджувати тих, хто зазнав поразки чи невдачі, яке характерне для ізраїльтян?

– Попри те, що обидва наші народи зазнали травматичного досвіду винищення, переслідувань і дискримінації, ставлення до поразок кардинально різниться. Ізраїльтяни (і, до речі, американці) ставляться до поразок раціонально, як інженери: поразка – просто ще один результат спроби, треба проаналізувати і розібратися, а потім спробувати знову. Тобто, вони спроможні сприймати їх відсторонено, поразка не підважує цінності ані людини, ані спільноти, бо це ніби само собою зрозуміло.

blueline

В українців значно складніше ставлення до поразок, ніж здається на перший погляд

blueline

Це не поразку засуджують, а милостиво пробачають вдалу спробу. Поколіннями запорукою виживання було «не вимахуватися», не вилазити. Ті, хто «вимахувався» і зазнавав поразки наражали на небезпеку, або принаймні кидали тінь на всю спільноту, «множили на нуль» усі її набутки. Це дивовижний механізм самознецінювання, який спостерігаємо донині: перша-ліпша помилка або проблема веде до узагальнень національних масштабів – і то в нас не так, і це не працює. Власне, оцей фаталізм і самозневага і стоїть між нами теперішніми і нашим економічним дивом.

– Якщо говорити про нон-фікшн українських авторів, то книжки з якої галузі, найімовірніше, можуть з’явитися? Чому ми, крім української мови, можемо навчити одне одного?

– У нас стільки всього непроговореного, що я навіть не знаю, з чого цей перелік починати: найновіша історія України, український бізнес, біографії (та автобіографії) наших визначних, з різних оглядів, співвітчизників різних поколінь, не панегірики до ювілеїв, а чесні біографії, із сучасними інтонаціями. Крім того, так сталося, що ми у своїй розгубленості, незнанні і застарілій мові, синхронізувалися із глобальним світом.

Стара політична мова більше не може описати і пояснити сучасні реалії. Три роки тому у мене була ілюзія, що нам потрібно просто імпортувати знання, то тепер я точно знаю, що на багато з наших питань немає готових відповідей і що саме ми ці відповіді і будемо створювати, а навіть обережно припускаю, що можемо експортувати.

Наприклад, ми вміємо створювати паралельні структури для підтримки неспроможних інституцій, маємо досвід низової мобілізації, який важливий, коли в країні під час зміни влади відбувається захоплення інституцій (це можна спостерігати у Польщі, наприклад). Навіть проста фіксація того, що ми робимо, є цінною.

Читайте також: Книги, що надихають на суспільні й особистісні реформи

– Поясни, будь ласка, таку суто практичну річ: чому перекладний нон-фікшн коштує дорожче перекладної художньої літератури?

– Я не видавала перекладну художню літературу, тому можу хіба припускати, що є велика різниця у витратах на права, залежно, наскільки популярні і затребувані автори. Нон-фікшн вимагає більше витрат під час підготовки: у багатьох випадках це наукове редагування, або навіть просто консультація з фахівцями, майже завжди – коментарі та покажчик. Проект, припускаю, триваліший у більшості випадків, отже затратніший.

– Як побудувати промо-кампанію, щоб вона мала найбільший ефект?

– Говорити з аудиторією про те, що їй, аудиторії, цікаво, говорити з людьми не про книжки, а про внесок, який вони роблять в їхнє життя. Інструменти можуть бути різними в кожному конкретному випадку.

15380333_1236752086362952_3593226166666794292_n

– Психологи стверджують, що прагнення успіху є своєрідним бичем сучасного суспільства, яке призводить до багатьох внутрішніх травм. Як людина, яка продукуватиме схожі смисли, відчуваєш відповідальність перед аудиторією?

– Ось я зараз політаю на мітлі. По-перше, ми трохи поспішаємо приміряти на себе проблеми «золотого мільярду», ми до їхніх неврозів ще не доробилися. Все ж таки для більшості українців актуальнішим є забезпечення своїх основних потреб, як це не прикро. Це може видаватися парадоксальним, але навіть абсолютна більшість тих, кого ми підозрюємо у прагненні демонструвати свій «успіх», прагнути «статусу», насправді діють у логіці виживання, а не самоствердження: статус, гроші, запаси готівки, потрібні насамперед для безпеки, захисту від свавілля, як от позашляховик з «відбійником» створює відчуття безпеки на дорозі.

По-друге, проти нас воюють, і воюватимуть ще довго. Одна зі стратегічних цілей цієї війни – довести нашу неспроможність, нашу неуспішність. І навіть якщо говорити про найвульгарніше визначення успіху як добробуту, матеріальних здобутків, то я вважаю, що в цій ситуації для усіх нас це не тільки прийнятно, це є моральним обов’язком. Кожні піввідсотка зростання ВВП – ще один цвях в труну Путіна.

Разом з тим я бачу абсолютно протилежну проблему: загалом притаманну постколоніальним суспільствам моральну паніку, коли йдеться про успіх, особливо успіх «своїх» (колонізаторам же можна за визначенням). Коли кілька століть суспільство живе за принципом «соціальні ліфти в обмін на ідентичність», успіх викликає підозру і таврується як зрада. І найстрашніше, що цей маргінальний статус – дуже зручний, він все виправдовує, сидиш тихо, не напружуєшся, а моральний капітал накопичується. Бути жертвою комфортно. Але тепер ситуація змінилася, і в людей починається ломка, бо виправдовувати свої поразки системою вже не виходить, держава тепер, яка не яка, а наша (хоча, звичайно, завжди можна знайти свіжу «зраду»).

Ну й нарешті, у всіх цих розмовах про «гонитву за успіхом» бачу велике лицемірство: якщо хтось хоче бути тихим обивателем, не напружуватися, ніяких підстав для осуду нема, та на здоров’я. Але визнайте це чесно, а не претендуйте на нон-конформізм і «духовність».

Читайтет також: 6 нон-фікшн книжок про природу, людину і техніку для підвищення IQ

– Оксано, як ти оцінюєш успіх своїх книжок, що були видані проектом ТАО?

– Найближчим часом замовлятиму п’ятий наклад «Ілона Маска», саме буде рік, як книжка вийшла. Для доволі недешевого для українського ринку видання це хороший результат. Під торговельною маркою ТАО я видала три назви, і ще кілька проектів на різних етапах готовності перейшли у портфель Yakaboo Publishing. Якщо зважити, що інфраструктури у мене не було, навіть асистента не було, всі в проектах працювали на контрактах, в міжчассі я сама переклала історичну книжку, і все робилося на позичені гроші, то загалом незле.

– Ти спілкуєшся з авторами «Країни стартапів». Розкажи, будь ласка, які враження у цих досвідчених політичних радників, експертів з розвитку, є від України.

– Я спілкуюся з Солом Синґером (співавтор «Країни стартапів», американсько-ізраїльський журналіст, колишній редактор сторінки The Jerusalem Post – Читомо) імейлом, він був у Києві один раз, восени 2014 року, але тоді ми не познайомилися. Загалом я говорила би про прихильність до нас і солідарність. Думаю, після подій останніх трьох років нашим народам набагато простіше зрозуміти один одного.

15284985_1237795519591942_3814981987513739644_n

– Якщо говорити про подальші плани та наміри видавництва, а, відповідно, і світові тенденції нон-фікшн, то чи є вже у тебе «список бажань» для видання в Україні? Чи буде це література, створена виключно у англомовному світі? Як, до речі, у Європі з цим жанром?

– Є й список бажань, і портфель. Перший – довжелезний, в інтерв’ю не влізе, а про другий можна говорити. Так, на цей момент усі переклади з англійської, а власний продукт ще не анонсую. Із того, що вийде найближчим часом: одна книжка жанру «історія речей»,– «Блиск і полум’я. Біографія діамантів» Рашель Берґстін, одна біографія – «Інґа» Скотта Ферріса. Обидві читаються як пригодницькі романи і вийшли у США 2016 року.

Ще одна новинка 2016 року у жанрі популярної науки, або як я її називаю «астрофізика, яку навіть я розумію», це «Всесвіт на долоні» Кристофа Ґальфара. З бізнес-класики видаємо «Дилему інноватора» Клейтона Кристенсена. У лютому отримаємо для перекладу фіналізований рукопис книжки, яка називається «Ілюзія знання». Я кожного дня бачу все більше статей і дописів про дефіцит критичного мислення, як цього вчитись, тож вдалішого моменту для такої книжки не могло й бути. Є ще кілька позицій, які ще в процесі переговорів і затвердження, тому поки не озвучую, а проте покладаю великі сподівання.

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe