Читомо > Інтерв’ю > Любка: В українців радянське уявлення про культуру як розвагу у когось на ювілеї

Інтерв’ю

Любка: В українців радянське уявлення про культуру як розвагу у когось на ювілеї

15.06.2015 1 Автор:

Зараз в Україні збільшилася кількість літературно-мистецьких фестивалів у різних містах, а також й в маленьких містечках. Багато письменників не тільки беруть участь у подібних заходах, а ще й організовують їх. Зокрема, поет та перекладач Андрій Любка – активний учасник не тільки українських, а й міжнародних літературних фестивалів. Крім того автор є організатором різних мистецьких подій в Ужгороді, а також місцевого літературного фестивалю – “Березневі коти”.

– Нещодавно ти повернувся жити до Ужгорода. Як змінилось від цього твоє життя, як впливає життя в маленькому місті на тебе, твою творчість?

– До повернення в Ужгород, я жив у Варшаві, а потім в Києві. Більшу частину свого дня в Києві я витрачав на роботу, у Варшаві – на навчання, оскільки тоді я був студентом університету. Я повернувся до Ужгорода, і тут я не працюю, відповідно, що весь час – для мене. Я можу робити все, що хочу. У мене завжди було багато ідей, але не було часу для того, аби їх реалізувати. Тепер я маю можливість займатись тільки творчістю.

Я повернувся в листопаді, за цей час я дописав свій роман, який скоро вийде друком, переклав збірку віршів Богдана Задури. Роман вже редагує Сашко Бойченко, а художниця Галина Венглінська малює ілюстрації. Цікаво, що дія роману закінчується 24 серпня 2015 року, тому десь до цього часу книга вже має з’явитись у продажі. Цей переїзд – добра можливість керувати своїм часом, займатись лише творчістю. Тому, можна навіть сказати, що я переживаю якийсь творчий бум, з часу повернення в Ужгород.

ANDRIJ_LUBKA3

У мене завжди було багато ідей, але не часу для їхньої реалізації. Тепер я можу робити все, що захочу

– Чи впливає якось на тебе саме місто, його затишна атмосфера?

– Ужгород для мене рідне місто. Я тут виріс. Приїхав сюди ще коли мені було 16. Тут пройшов етап становлення моїх поглядів. Тут я вирішив, що я люблю в житті, в літературі. Тому, це місто – найпотаємніші вібрації якого я відчуваю. Саме місто ідеальне для творчої роботи. От якщо ти живеш в Ужгороді – в тебе поруч кордони, ти живеш в екологічно чистому місті з чудовою кухнею, прекрасною якістю продуктів, і водночас маєш часу на творчість – це ідеально. Але якщо повертатись до більш приземлених речей, то якщо ти живеш в Ужгороді, а гонорари отримуєш київські, то це ідеальна ситуація. На жаль, я не знаю чи зміг би знайти саме тут якусь роботу, яка б мене влаштовувала. Може, я б знайшов роботу, яка б мене цікавила, але, як я завжди жартую, що в Ужгороді такі зарплати, що ходити на роботу немає сенсу. Зараз я сам собі формую день, я є фрілансером і це вимагає самодисципліни.

Читайте також: Андрій Любка про бразильські джунґлі та Artes Vertentes

– Але чи достатньо тобі літерного і культурного двіжу у місті?  

– Не впевнений, чи про це буде аж так приємно прочитати ужгородцям, але я вибрав Ужгород як місце власного життя саме через те, що тут глухо, майже нічого не відбувається. Літературного двіжу у місті, будьмо відверті, немає – і тому є час спокійно й достатньо плідно працювати.

А для літератури головне не двіж, тусовки, презентації й таке інша, а тиша кабінету, лад чи безлад на письмовому столі. Все інше – бажане, але не обов’язкове. Тому в Ужгороді тихо, спокійно, навіть сонно, але це ідеальне місце для творчої праці.

Натомість двіж я влаштовую деінде – приблизно двічі на місяць я виступаю десь в Україні чи за кордоном, власне там я й живу соціальне життя, в Ужгороді ж працюю, бігаю, ловлю рибу, маю купу часу для читання й кордони чотирьох центральноєвропейських країн.

– А чи варто в такий доволі складний час для країни взагалі проводити подібні фестивалі?

– У цьому контексті найважливішим питанням є таке радянське уявлення про те, що культура це завжди розваги та танці у когось на ювілеї. Тобто, от зараз у нас культурна пауза, зараз вийде якийсь гурт, всі напилися, будемо зараз відриватись – ось це культура. Культура – це не розваги.

Культура – це самозаглиблення, якийсь такий духовний розвиток, інтенсивна душевно-інтелектуальна робота. От що таке культура. Дивлячись на культуру, ти замислюєшся над чимось, ти вириваєшся з буденності. Не можна вважати, що в цей час, в час війни, недоречно проводити культурні заходи. Навпаки – дуже доречно. Ми маємо пізнати себе, зрозуміти хто ми. Якраз мистецтво вчить людей ставити собі подібні питання.

– Наскільки знаю, ти був організатором фестивалю «Березневі коти». На прикладі цього фесту розкажи як воно “організовувати культуру” у малому місті. Що потрібно для цього, до кого звертатись?

– Ой, це колись я був організатором, а те, чим я займався на фестивалі цьогоріч, краще окреслити словом «куратор». Тобто в мене були два вечори, на які я запросив двох письменників Міклоша Нодя з Угорщини й Юрія Андруховича. Для цих двох вечорів я знайшов спонсорів і партнерів, це не було важко, оскільки це відомі й значимі культурні діячі. А загалом можна сказати, що в мене опустилися руки, тож якби не вік Коврей, справжня душа й мотор «Березневих котів», то фестивалю вже давно б не було. Мені просто неприємно спілкуватися з бюрократами, узгоджувати якісь папери, просити гроші й таке інше, ця біганина й суєта втомлює, а з часом починаєш розуміти її безрезультатність.

Поки у нас не відбудеться реформи культури, після чого різні культурні ініціативи у формі громадських організацій зможуть брати участь у проектних конкурсах на фінансування, не думаю, що я братимусь за організацію чогось. Та й, чесно кажучи, не дуже маю часу: пишу, перекладаю, пишу колонки, подорожую, та й загалом маю правило щодня, навіть у вихідні, працювати мінімум шість годин. Коли з таким розкладом займатися організацією культурних івентів?

– Ти часто їздиш на різні європейські й не тільки літературні фестивалі, яких фестів не вистачає в Україні?

– Мені всього вистачає. В Україні досить багато фестивалів є хороших. Мій улюблений – MERIDIAN CZERNOWITZ. Такий собі німецький фестиваль в Україні. Все ідеально організовано. Є от Книжковий арсенал, є Форум видавців, у Вінниці  фестиваль Artgnosis, фестиваль Ї в Тернополі. Дуже багато подій, весь квітень і травень були розписані різними фестивалями.

Останнім часом, в зв’язку з тим, що багато запрошують на якісь такі великі, потужні фести, мені сумується за якимось не зовсім квартирниками, а за чимось таким, як ми це колись робили в Ужгороді. Просто хтось приїздив, і ми йшли на дачу, розпалювали вогнище, читали один одному вірші. Якоїсь такої розхлябаності мені бракує.

Душею  хотів би, що б ми сіли і якось так проводили час. А такі офіційні фестивалі – ти сідаєш, мікрофон, запитання, модератори – це теж класно, але часом хочеться повернутись в цю молодість, коли тебе нікуди не запрошували, коли ми читали з поетом Віком Ковреєм один одному вірші, коли ми обговорювали, чому хтось любить Уітмена, а не любить Вознесеньського. Коли ми якось сперечалися, ділилися книжками, враженнями, було якось все живіше.

– Тобто тобі не вистачає зараз фесту не письменник для читача, а письменник для письменника? Яким він має бути?

– Це я, вочевидь, кокетую, коли так кажу. Всього мені вистачає, особливо читань – половину запрошень я взагалі відхиляю, бо не маю часу, письменник же має писати, а не весь час їздити, як мандрівний цирк. З кількома друзями-письменниками ми обмінюємося щойно написаними текстами, рецензуємо й даємо один одному поради, так би мовити. А при розмовах за келихом і біля каміну читання зайве, краще просто поговорити, розказати щось із життя, спробувати зрозуміти іншу людину.

Для писання й читання є інший час, і для мене особисто він завжди має бути ізольований, самотній, тихий. Гучна весела юрба друзів – то інша історія.

ANDRIJ_LUBKA

Культура – це самозаглиблення, інтенсивна душевно-інтелектуальна робота

– Цьогоріч ти вже відвідав кілька українських літературних фестивалів. Поділись враженнями.

– Я вперше був на «Книжковому Арсеналі» – і вражений якістю організації цього заходу, все працювало, як швейцарський годинник, тому дало результат: книжкові події стали модними, відвідуваними масово. Тернопільський фестиваль  «Ї» вже традиційно виглядав дуже добре, він поволі перетворюється на ключову культурну подію року у місті.

Найбільше здивував фестиваль «Artgnosis» у Вінниці – його вперше провела команда молодих людей, що формували програму відповідно до власних смаків, тобто робили фестиваль для себе. І вийшло дуже круто, відчувалося, що захід організований з любов’ю, продуманий до дрібниць, сподіваюся, він стане щорічним.

Цікавий досвід маю отримати влітку: поїду на «Зелену сцену» до Чернігова, місцева молодь організовую літературні читання просто в одному з центральний скверів, під відкритим небом. Це дає змогу залучити до культури нових людей, випадкових перехожих, містян. Щось подібне наприкінці червня відбудеться в Хмельницькому – там буде молодіжний фестиваль «Green fest» на пляжі річки. Я ще ніколи не виступав на пляжі, це має бути особливий експіріенс, до того ж виступлю разом із талановитим ді-джеєм Dimka Special-K.

– Який цікавий досвід із закордонних фестів ти запримітив і який міг би бути цікавий в Україні? Можливо, формат подій?

– Чесно кажучи, ні, все в нас є, різноманіття подій і форматів дуже багате. Тішуся, що в Україні останнім часом стає все популярнішим формат публічних панельних дискусій між письменниками, інтелектуалами, творчими особистостями й всіма тими, кого ми називаємо opinion leaders. Хочеться, щоб таких заходів було більше. А закордоном нам слід вчитися формули фінансування культури, її популяризації, механізмів охорони авторського права й меценатської підтримки мистецтва.

– Зараз почали проводити фестивалі і культурні івенти для людей з Донбасу. Чи вважаєш ти, що через те, що цього раніше не робили, забивали на ці депресивні регіони, в Україні сталася така ситуація?

– Ні, зовсім ні. Культурних івентів на Волині чи Поділлі також не надто багато проводять, не кажучи вже про зовсім забуту, наприклад, Миколаївщину, правда? Війна і сепаратизм почалися там, де України не було, де її не було в головах, у ментальності людей. А цього культурною політикою так просто не виховаєш. Бо якщо взяти, приміром, Барселону, й почати щотижня там проводити українські культурні акції, то через п’ять років це місто все одно не захоче називатися українським.

Україна не проводила культурну політику в Ужгороді і Чернівцях так само, як у Донецьку чи Єнакієві, за 24 роки скрізь була пустка і совок. Більше того, ці роки Донбас керував Україною, а не навпаки. А коли від паразитичного регіону, який ненавидить і зневажає Україну й українське всіма фібрами, забрали дійну корову, він почав вередувати – мовляв, ми далі хочемо диктувати правила, керувати всім, визначати майбутнє. Тому я особисто й не наполягаю на відвойовуванні й поверненні Донбасу, тепер в України є більше шансів, вона цілісніша й не така внутрішньо суперечлива, як було всі роки Незалежності.

ANDRIJ_LUBKA2

Після втрати Донбасу Україна стала цілісніша й не така внутрішньо суперечлива

– Чи відчуваєш ти на собі відповідальність з початком війни як лідер думок?

– Ні, зовсім ні, бо який з мене лідер думок?

– На жаль, війна стала поштовхом до виходу багатьох нових поетичних книг. а ти не поспішаєш із новою поетичною збіркою?

– Є видавці, котрі зараз пропонують мені видавати нову поетичну книжку, але я не хочу, немає зараз матеріалу для неї. Навіть якщо зробити так, як полюбляють зараз поети – дати багато ілюстрацій, розтягнути якось ті тексти, але для такого також треба мати, як мінімум, 33 тексти, не менше. В мене на разі є лише третина, тому нової поетичної книжки в найближчому майбутньому не буде. Тому, ми вирішили перевидати стару збірку. Невдовзі вийде вже третє видання «40 баксів плюс чайові», хай вона ще трохи продається, і, можливо, за цей час мені прийдуть нові вірші. Зараз вони абсолютно не пишуться.

Не те, що вірші мене покинули, просто я став більш вибагливим. Раніше все те, що приходило мені в голову – я записував.

Зараз змінилася ситуація – я не все записую, тому що дещо вважаю якимось дурним, банальним, нецікавим. Я просто підвищив планку. Наприклад, в «Тероризмі», який зараз мені не дуже подобається, є багато таких «прохідних» віршів, від яких зараз я б відмовився.

Різниця між мною тодішнім і теперішнім полягає в тому, що зараз я подібні вірші не записую. Вони приходять мені в голову, такі собі дурні ідеї, але я бачу, що в них немає такої соковитості, тої образності, немає метафоричного диму. Але я далі продовжую мислити поетичними образами. Моя письменницька свідомість залишається поетичною.

Світлина Андрія Кирилюка, Varosh

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Комментарі читачів:

  1. 19.06.2015 в 1:32 pm

    Скажіть, будь ласка, хто автор фото?


Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe