Читомо > Інтерв’ю > Філ Стронґмен: Панк-література – це дуже англійські тексти

Інтерв’ю

Філ Стронґмен: Панк-література – це дуже англійські тексти

06.12.2016 0 Автор:

Зіркою Punk Weekend, організованого British Council разом з KyivMusicFilm з нагоди 40-річчя панк-руху, став британець Філ Стронґмен, який приїхав презентувати свій фільм «Анархія: Малькольм МакЛарен та Вів’єн Вествуд». Стронґмен – автор кількох книжок, серед яких видання про історію британського панку Pretty Vacant: A History of Punk. Напередодні його виступу Читомо поспілкувалось з письменником та режисером про його творчість, панківський самвидав та панк-літературу як окреме явище.

– Існує низка стереотипів про панк, які розглядають його досить поверхово, не заглиблюючись у філософію чи ідеологію руху. З якими міфами доводиться стикатися найчастіше?

– Думаю, що найпоширеніший стереотип про панк ховається в уявленні про те, що це п’яні навіжені діти, навіть дурні, які роблять божевільні п’яні речі. Але переважно це неправда.

– А які ідеї ви вважаєте ключовими для панку?

– Як на мене, головна ідея панку – це DIY (Do It Yourself). Тобто потрібно брати й робити щось самому, не чекати інших, тих, хто прийде і зробить щось, а просто робити. І це стосувалося всього. Ідея панку була в тому, що якщо тобі насправді щось не подобається – одяг, музика чи ідеї, – просто створюй своє власне, роби це самотужки, бо ти це можеш. За цим принципом жили Малкольм МакЛарен і Вів’єн Вествуд, вони вважали, що не треба чекати на дії, на зміни, що вони самі можуть стати такими змінами. Це одна з найважливіших ідей панку.

Крім того, панк, як і рок-н-рол, супроводжували різні тенденції, що поєднували багато речей. Одна з них – антирасизм, ідея того, що не треба ненавидіти нікого просто через те, звідки він. Попри стереотипи, панк закликав до толерантності стосовно геїв та інших людей, які чимось вирізняються.

DSC_1323_700x464

– Тексти пісень нечасто розглядають в контексті їхньої літературної цінності. Зокрема, саме тому таким несподіваним було присудження Нобелівської премії цього року. Як ви вважаєте, чи мають літературну цінність тексти пісень панк-гуртів?

– Я думаю, що так. Звичайно, є тексти слабші, але ж є й багато дивовижних речей, які вже випробувані часом. І тут я маю на увазі, наприклад, пісню «EMI» гурту Sex Pistols про велику музичну корпорацію, з якою у гурту свого часу виникли проблеми.

And you thought that we were faking
That we were all just money making
You do not believe we’re for real
Or you would lose your cheap appeal?

Тексти як цей – дуже прості, та водночас дуже поетичні. У них часто закладений певний конфлікт, зіткнення. Все це було мистецтвом. Тут варто згадати, що таким собі масовим мистецтвом був Dada або ж дадаїзм, особливо тоді, але такі речі є й і зараз. Знаєте, навіть якщо це балансувало на межі, це було дивовижно.

Як на мене, чудовим панк-поетом був і Джон Купер Кларк, автор пісні «І don’t want to be nice» та багатьох інших.

– Феноменом доби панку також були так звані punkzines (панк-журнали). Як вони з’явилися і яку мету мали?

– Я вважаю, що це досить цікаво, адже у цей же час у вас тут був поширений самвидав. Частково це подібні речі. Рunkzines теж були самвидавом, але вони не таким політичним. Це музичні журнали, які постали, коли молодь почала усвідомлювати, що відбувається, й почала таким реагувала на зміни. Панк-журнали виходили з неймовірною швидкістю. Зазвичай це були звичайні чорно-білі примірники, які міг створити будь-хто. Діти, підлітки могли зробити 6-7 сторінок і гордо сказати: «Так, це мій журнал!». Хоч «тираж» міг становити всього 20-25 копій. І це одна з тих речей, які кожен міг зробити сам. Якщо ти не бачиш ніде журналу, який хотів би читати – створи його сам!

 

Рunkzines давали ті ж можливості, які зараз дає інтернет, хоча фотокопії потребували певних витрат

 

Тобто ми постійно робили щось тоді. Якщо в тебе була звичайна ручка, то ти вже міг щось створити. У той час людям було цікаво не просто купити якісь речі, їм було цікаво самому їх робити чи прикрашати. І це стало таким собі перемикачем. Адже раніше потрібно було бути дуже багатим, щоб бути в тренді, слідкувати за модними тенденціями. І ось в одну мить мода – це старі рвані джинси. Це було способом самовираження.

Робити свій власний одяг, робити свої власні журнали, робити свою власну музику – це був стиль життя. Люди просто хотіли робити щось, бо в них було стільки креативу й творчої енергії.

DSC_1308_700x454

– Самвидавні журнали набули великої популярності чи це все ж таки залишились дуже локальними і нішевими продуктами?

– Так, 2 чи 3 з них стали дуже популярними. Був один, якщо не помиляюсь, він називався Apocalypse. А найвідомішим, напевно, був Sniffin’ Glue, який починався з кількох десятків примірників, а через якийсь час їх кількість сягала аж до 25 тисяч.

Цей журнал був не просто писав про музику, він впливав на неї. А журналісти, які дописували туди, згодом отримали роботу у великих виданнях, деякі з них досить відомі зараз.

– Чи бачите ви підстави виділяти панк-літературу як окремий корпус текстів?

– Так, думаю, в цьому є сенс. Адже навіть ці панк-журнали були чимось на кшталт книжок про панк. Тобто є тексти, написані фанатами, а є книжки, написані самими панк-музикантами. Це цілий стиль і є сенс його виокремити, особливо якщо подивитись, який значний вплив справив панк на культуру, на шлях, яким вона розвивалась з 1975 року… Тому, думаю, і в літературі панк також залишив свій слід, енергію, атмосферу.

Читайте також: Європейські інді-видавці на Варшавському незалежному книжковому ярмарку

– Але якщо говорити про панк як окремий вид літератури, то тут, окрім автобіографічних текстів, фактично відсутня проза, чи не так?

– Так, це переважно біографічні книжки. А також книжки про 70-ті та ранні 80-ті роки. З авторів спадає на думку Джон Севідж і його книга England’s Dreaming: Sex Pistols and Punk Rock. Це справді хороша книга.

Джон Севідж прийшов в цю сферу вже пізніше, коли Sex Pistols вже з’являлись на телебаченні й мали великий контракт із музичною компанією. А я пам’ятаю, як мені було 17, і я справді був там, в маленькому клубі, де вони виступали і де було всього людей 25. І це одна з речей, в які мені подобається бути залученим. Мені справді подобалось бути там тоді, брати в цьому участь. Тоді. Не зараз, бо мені вже чотириста років (сміється – Читомо). Але тоді – так. І я думаю, що це було частиною того, щоб бути молодим. Такий був час.

DSC_1311_700x464

– Якщо порівнювати тексти, які ми зараховуємо до панк-літератури, з іншими текстами на подібні теми, то в чому все ж таки різниця?

– Я думаю, що панк-література – це дуже англійські тексти. Бо панк народився в Англії, бо все це сталося в Англії. І на цьому важливо наголосити.

Крім того, панку притаманний певний ідеалізм, ми були проти корупції в уряді, проти расизму… Але водночас ці ідеї подавались в дуже своєрідний спосіб, як-от у пісні Sex Pistols «God save the queen». Тобто з одного боку це серйозні речі, як хвилювання про майбутнє, а з іншого – вони трохи викривлені, подані так, наче нам і не байдуже, та все ж ми не хочемо показувати цього.

Читайте також: 5 книжок про героїв панк-руху

– Багато людей сприймають панк як щось дуже агресивне, націлене на руйнацію. Які ж емоції насправді були джерелом панку?

– Дивно чути всі ці речі про агресію, бо, попри все, це був час доволі оптимістичний. Ми думали, що можемо змінити світ. І, можливо, що Англія значно толерантніша зараз саме через це. Адже часи змінилися, і ти можеш бути ким-завгодно: геєм, чорним, білим, молодим, старим, ходити в клуб і в 25, і в 35, і в 45 років. І всім байдуже до цього. Тобто зараз до цього ставляться толерантніше ніж тоді, і ми зробили це таким. Ні, звичайно ж Англія не була пеклом, все не було аж так погано, але я веду мову про те, що ми були молодими тоді, нам було до 21, ми не сприймали все надто серйозно і вірили, що можемо все змінити на краще. Чесно кажучи, я думаю, що насправді ми були досить щасливі.

А ця агресія скоріше створена шоу-бізнесом. Тобто ті ж Sex Pistols у березні 1976 року давали концерт в клубі на який прийшло, як я вже казав, десь 25 людей. А вже в грудні того ж року, тобто через кілька місяців, це не дуже великий проміжок часу, вони вже були однією з найвідоміших груп в Англії, про них знали в Європі. Ніхто цього не очікував і не був готовий до такого. А потім стався той випадок на телебаченні і подальші неприємності з EMI, люди вимагали покарати їх, тож гурт постійно перебував під тиском, а це нелегко.

– Розкажіть трохи про вашу книжку Pretty Vacant: A History of Punk. Вона опирається переважно на ваші спогади й ваш особистий досвід? Чи це результат цілеспрямованого дослідження?

– Насправді це було скоріше дослідженням. Але згодом я зрозумів, що мав би зробити книжку більш біографічною, ніж вона є, бо моїх думок, спогадів, відчуттів там не так багато, як могло б бути. Я не хотів, щоб це була субісторія. Чесно кажучи, я навіть не знаю, мабуть, я ще досі в процесі осмислення цього, адже стільки всього трапилось пізніше, речі які можна було б включити і історію…

Тому так, це було скоріше моїм дослідженням. Я знав досить багато. Можна сказати, що мені пощастило, бо я знав Малкольма, знав Вів’єн Вествуд, знав Sex Pistols та багатьох інших. Звісно, з часом все змінюється, і люди змінюються теж. Та я щасливий, що мав таку нагоду знати їх усіх, мав нагоду бути частиною цього.  Це мене підбадьорює і заохочує.

 

Pretty Vacant: A History of Punk – це не біографічна книжка, та, можливо, мені варто написати таку

 

– І на завершення розкажіть про свій фільм «Анархія: Малькольм МакЛарен та Вів’єн Вествуд», який ви приїхали презентувати. Як він з’явився?

– Як він з’явився? Одного разу я брав інтерв’ю у Малкольма МакЛарена, це було у Парижі, і раптом я усвідомив, що його ніколи не інтерв’ював хтось, кого він так добре і довго знав. Тоді він розповів мені речі, про які досі нікому не розповідав в інтерв’ю. З ним було досить легко спілкуватися і дуже цікаво.

DSC_1318_700x464

А потім, коли Малкольм помер, один хлопець, музичний продюсер, сказав мені: «Ти маєш зробити фільм про нього». Це мав бути 20-хвилинний фільм для BBC. Загалом це було нормально, але дуже швидко. Адже я мав всього лише 20 хвилин, що аж ніяк не можуть охопити все те, що зробив Малкольм сам і що він створив разом із Вів’єн Вествуд. Вони стали тією іскрою, яка потім розгорілася так яскраво. Тому я вирішив спробувати розповісти всю історію. Кажуть, що в цікавих людей цікаві історії життя. Переважно, як і в цьому випадку, це таки правда.

Знаєте, ви ніколи не бачили як це трапляється. А я бачив хлопців з гітарами в маленькій кімнатці, а через рік вони були світовими знаменитостями. Знаю, що це можливо. Це надія. І цей фільм, окрім іншого, про надію. І я думаю про це в контексті можливостей, які ми маємо. Адже Малкольма свого часу вигнали з коледжу, у нього не було грошей, а Вів’єн Вествуд була вчителькою молодших класів. У них фактично нічого не було, але вони змогли досягнути чогось великого, вони опинились в топі, Вів’єн стала всесвітньо відомим кутюр’є, мультимільйонером… Тобто цей фільм про культурну надію.

Світлини Нати Коваль

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe