Читомо > Інтерв’ю > Альвідас Шляпікас: Жертви війн – це ті, про кого потрібно говорити

Інтерв’ю

Альвідас Шляпікас: Жертви війн – це ті, про кого потрібно говорити

07.02.2017 0 Автор:

Литовський письменник Альвідас Шляпікас ще у 90-х почав досліджувати «білі плями» в історії. Людські долі, про які дізнавався з архівів та розповідей очевидців, він утілював здебільшого у поезії, а у 2011 році з’явився його прозовий текст «Моє ім’я – Маріте». Роман був визнаний кращою книжкою 2012 року у Литві, а минулого року потрипив до короткого списку літературної премії «Angelus». Український переклад роману, над яким працювала Беатріче Белявців, з’явився у видавництві «Брайт Стар Паблішинг». Читомо вирішило розпитати в Альвідаса про історичну пам’ять і «білі плями», роботу над романом та новий текст про українську ікону, над яким він зараз працює.

Про історичну пам’ять

Для мене ця пам’ять насамперед важлива не тому, що це якась там музейна реліквія. Я вважаю, що жертви війн – це ті, про кого потрібно говорити. Їх дуже багато, і про них не можна забувати. Якщо ми викинемо з пам’яті одного чи двох катів, це не буде так страшно. Його ім’я знати необов’язково, а ось ім’я жертви – дуже важливо.

В історії було чимало «білих плям». Я думаю, що історія про «вовчих дітей» так всіх зацікавила тому, що вона опинилася в такому місці і в такий час, коли здавалося, що всі все знають про це. А виявилося, що ні. Про цих дітей усі забули. Німеччина не пам’ятає про них. Але вони намагалися розкаятися, не приховували своїх жахливих нацистських злочинів, скоєних у минулому: концтаборів, Голокосту, репресій. Але вони так над цим попрацювали, що стало абсолютним табу будь-яка згадка про німця як жертву війни.

IMG_6882

І повинен був минути деякий час, щоб про це можна було знову говорити. І нині він настав. Зараз у Німеччині знаходять ці теми, відкривають «білі плями», тому що вони позбавились від страху того, що якщо вони почнуть говорити про жертви, то це призведе до реваншистських настроїв з боку інших країн.

Вони позбулися цього страху, адже глибоко осягнули свою провину. Тому зараз можна говорити і про «вовчих дітей», і про корабель «Вільгельм Густлофф», який пустили до дна радянські війська, і про зґвалтованих німецьких жінок, і про проблеми дітей, які народилися у цих жінок. Зараз про це відкрито говорять, роблять книги, знімають фільми.

 Читайте також: Історики про пропаганду: Щоб змінити майбутнє, треба міняти минуле

Про роман «Моє ім’я Маріте»

Тема «вовчих дітей» зачепила мене ще в 90-х роках. Спочатку ми з моїм другом написали кіносценарій, але ідея не спрацювала. Потім я вирішив написати роман. У мене було багато варіацій. У книжці ви зможете побачити багато елементів поезії. Наприклад, вступ до твору написаний верлібром. Я навіть замислювався над поемою, але видавець сказав, що поема йому не потрібна.

Я читав усі можливі джерела, коли працював над романом. А щодо істориків, то не знаю, чи були такі, що заглиблювалися саме в цю тему. Але я багато часу провів за розмовами безпосередньо з «вовчими дітьми». Розумієте, складно визначити, кого ми так називаємо. Взагалі цих біженців з південної Пруссії у Литву було близько 30 тисяч. Визначити їх точну кількість нереально, бо було багато маленьких дітей, які загинули під час походу. Потім радянська влада дозволила цим німцям переїхати назад. Тобто вийшло так, що деякі діти побули в Литві три-п’ять років, а потім повернулися до Німеччини. І вони не вважають себе «вовчими дітьми».

IMG_6880

Але ж були такі, що лишилися, бо їх приймали до литовських сімей, давали литовські імена. Литовців через це могли депортувати у Сибір. Радянська влада могла депортувати людей, наприклад, для того, щоб забрати собі їх хутір або ще щось. Тому люди намагалися не давати ніякого приводу для виселення. Тому цих дітей робили литовцями, але звичайно ж неправовими методами. Наприклад, йшли до священика, якщо знали, що він не зрадник, і він виписував свідоцтво про смерть дитини. Тоді з цим свідоцтвом на литовське ім’я йшли до радянських органів і казали, що під час війни їх дитина хворіла настільки сильно, що навіть священик виписав свідоцтво про смерть, але дитина видужала. І ніби-то під час війни його загубили. Ось так ці діти ставали литовцями. І під час репатріації, сім’ї вже не могли віддати дитину, бо вони вже обдурили радянську систему. Та й багато хто полюбив цих дітей, як своїх.

Ім’я Маріте дуже розповсюджене у Литві. Раніше воно було найпростішим і найбанальнішім серед литовських імен. Зазвичай «вовчим дітям» і давали такі імена, щоб ні у кого не виникало запитань. Головну героїню мого роману звуть Ренате. Це німецьке ім’я. І так вийшло, що дві жінки, які поділилися зі мною особливо цінними спогадами, обидві мали таке ім’я. Їх у Литві назвали Маріте.

 

line_yellow (1)

Я не можу сказати, зі скількома людьми точно зустрічався. Багато з них ділилися зі мною не лише власними історіями

line_yellow (1)

 

Зараз їх лишилося близько трьохсот. Більшість з них мешкає у Німеччині, але деякі й у Литві. Я спілкувався і з тими, і з іншими. У Німеччині вони отримали квартири. Розповідали, що держава допомагає, але не так, як хотілося б. Але проблема у тому, що ці люди не знали німецької мови. Більшість з них не здобули вищої освіти, як виняток я зустрів лише кількох людей. Зазвичай вони потрапляли до сімей зі скромним достатком, які не мали коштів, щоб забезпечити їм освіту. Ці люди мають великі проблеми з ідентичністю. Коли вони дізналися свою історію, зрозуміли, що вони вже й не литовці, але і німцями себе у повній мірі не відчувають.

IMG_6900

До речі, Клаудія Хіннерман фотограф із Нідерландів, зробила виставку, присвячену «вовчим дітям», де використовувала як старі збережені фотографії, так і свіжозроблені фото. І на старих знімках діти виглядають, як типові литовці. Мабуть, переїхавши до Німеччини, вони почували деякий дискомфорт. Коли я розмовляв з ними, то зрозумів, що ця рана в їх душах, ще не загоїлась. І ця війна в їх душах все ще продовжується.

Вона не закінчується після підписання акту капітуляції. Адже якщо вся твоя сім’я загинула, то для тебе війна не закінчилася.

 

line_yellow (1)

Поки живі жертви війни – жива і війна

line_yellow (1)

 

Я намагався у романі не порушувати ніяких історичних фактів, а лише допустив одну неточність задля того, щоб продемонструвати у книжці литовських партизанів. Трупи цих людей радянська влада викидала на площі містечок, де вони лежали декілька днів. На це було кілька причин. По-перше, це залякування, по-друге, намагання за реакцією визначити родичів. Це почалося в Литві у 1947-му році, а події роману відбуваються взимку 1946-го.

Я писав цю книжку доволі довго: мав багато матеріалу і, насамкінець, відкидав зайве та займався, так би мовити, монтажем. Хотів зробити так, щоб книга легко читалася, була емоційною, захоплювала читача, але з іншого боку, уникнути жорстокості та сентиментальності. Я хотів зробити все це, задля того, щоб книжку прочитали підлітки, а вони, як відомо, не люблять читати товстих книжок. Намагався зробити її більш цікавою, якщо можна говорити так у такому контексті.

Читайте також: Катя Петровська: Книжки виростають із безпам’ятства

 .

Про внесок художньої літератури в історію

Звісно ж, мета художньої літератури катарсис. Людина повинна читати й отримувати від неї задоволення. Не обов’язково в цих книжках повинно бути щось серйозне. Іноді письменник може нагадати людям про щось. Адже людська пам’ять дуже коротка.

У нас в Литві, дякувати богу, війни у ХХІ столітті не було. Але у 1991 році, коли омонівці та загін «Альфа» разом з російськими солдатами штурмували телевежу у Вільнюсі, під час чого загинуло 14 людей, для мене це було наче вчора. Мої діти забувають про це, як і про Другу світову війну. Для них це історія, вони не знають, що, де, коли було. Та і чи було це насправді. Тому про це потрібно говорити.

Звісно, жодна книжка не зробить вагомого внеску в історію. Я дивлюсь на це, як на краплю води. Одна крапля нічого, а мільйон таких?

IMG_6896

Коли герой книжки персоналізований, то це краще сприймається людиною. У «Моє ім’я Маріте» я намагався, щоб історичних фактів було багато, але спробував розповісти їх через конкретну людську історію, бо хотів зацікавити читачів.

Я планую написати роман, який називатиметься «Ікона». На це мене надихнула ікона ХІ століття, яку я побачив у Луцьку. На ній залишилося дві подряпини. Виявляється, ці подряпини були отримані внаслідок того, що у 1937-му році цю ікону викрав з церкви диякон, і знаючи, що його шукають, розрубав її на три частини і сховав посеред дров. Потім ікону знайшла монахиня, яка намагалась її вивезти. Ікона побувала в багатьох країнах, а зараз знаходиться у Луцьку. Хочу написати великий роман, спираючись на цю історію.

Світлини Євгенії Перуцької

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe