Література на літо

Парадоксально, але факт: поставши перед необхідністю назвати іноземцеві двадцять найкращих україномовних книг – «топ-20» усіх часів – саме тепер, 2012 року, я готова говорити про зовсім інші книги, ніж ті, які назвала б у «далекому» 2010-му. За ці два роки я зрозуміла, якою гострою є потреба переформулювання канону – насамперед усередині літератури, але й «назовні» теж.

Маріанна Кіяновська – поет, літературознавець, перекладач, есеїст

 2010 року я рухалася би хронологічно – і, напевно, не знала б із чого почати. Почала б, мабуть, з «Енеїди» Котляревського. Далі знову вагалася б: чи радити іноземцеві «Щоденник» Шевченка – чи все-таки його поезію, чи радити драматичні твори Лесі Українки – чи вже відразу Василя Стефаника (бо ж умова – усього 20 книжок), і далі, від Стефаника і до Жадана – суцільні вагання і сумніви, і вагання, і сумніви, і просто вагання. Насамперед – бо оті 20 книжок, як не крути, не дадуть навіть хоч трохи вартісного зрізу української літератури.

 Але зараз я знаю, що можна і не прагнути дати який-небудь зріз: зріз сформується потім, бо після прочитання правильно підібраних книг раніше далека і зовсім не знайома література залишається з тобою і більше не відпускає.

 Отже, умова – 20 книг для людини з-за кордону, яка хоче прочитати добрі книжки – і при цьому хоч трохи дізнатися про Україну. 20 книг – безвідносно до існування перекладів іноземними мовами. Для іноземця (мужчини?) – трохи схожого на мене: з доброю університетською освітою, трішки філософа, який отримує задоволення від читання. Для іноземки (німкені, чешки, француженки, американки?..), якій подобається пізнавати в людині найбільш людське – і яка, до того ж, цінує карколомні інтелектуальні пригоди. Словом, для справді вибагливого читача, який має воістину великий (чи навіть аж занадто великий) вибір.

 Усього 5 позицій на поезію, 10 – на прозу, ще 5 – на інше.

 Поезія:

 (У рамках ліричного відступу приймімо, що Тарас Шевченко неперекладний на рівні національного коду, а Павло Тичина – на рівні музики. Приймімо також, що я не мислю цього списку без лірики Сосюри, Рильського, Вінграновського, без любовної поезії Дмитра Павличка, без поезії Грицька Чубая, Олега Лишеги, Ігоря Калинця, без віршів Білоцерківець і молодого Малковича, без поезії надзвичайно талановитих представників наступних генерацій – моїх майже ровесників і навіть набагато молодших. Але я мушу назвати тільки п’ять імен. І мені від цього нестерпно.)

1. Богдан-Ігор Антонич. Усе.
2. Євген Плужник (або Володимир Свідзінський). Усе.
3. Василь Стус. Усе.
4. Василь Герасим’юк (або Ігор Римарук). Усе.
5. Василь Голобородько (або Микола Воробйов). Усе.

 Проза:

 (А зараз мені нестерпно називати всього лише 10 імен.)

1.  Василь Стефаник. Усе.
2.  Віктор Домонтович. Насамперед – «Дівчинка з ведмедиком» і «Доктор Серафікус».
3.  Валер’ян Підмогильний. Насамперед – «Місто» і майже всі оповідання.
4.  Григір Тютюнник. Насамперед – «Климко» і «Вогник в степу», оповідання.
5.  Валерій Шевчук. Насамперед – «Дім на горі», «Три листки за вікном».
6.  Володимир Рутківський. Насамперед – усі «Джури».
7.  Олесь Ульяненко. Насамперед – «Сталінка» і «Там, де південь».
8.  Оксана Забужко. Насамперед – «Музей покинутих секретів».
9.  Тарас Прохасько. Усе.
10.  Сергій Жадан. Насамперед – «Біґ Мак» і «Ворошиловград».

 Інше:

 (Тут, на жаль, трохи простіше, тому що безальтернативніше.)

1.  Олександр Довженко. Щоденник 1941–56 рр. і кіноповість «Зачарована Десна».
2.  Юрій Шевельов. Насамперед – «Друга черга», «Не для дітей», листування і спогади.
3.  Леонід Ушкалов. Насамперед – «Григорій Сковорода».
4.  Ярослав Грицак. Насамперед – «Пророк у своїй вітчизні: Іван Франко і його спільнота».
5.  Оксана Забужко. «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» та практично вся есеїстика.

 За межами названої тут двадцятки залишилися десятки чи й сотні першокласних авторів і книг – золото нашої літератури (усіх не перелічити); мені страшенно хотілося б скласти окремий список у кільканадцять позицій про наших найвидатніших співвітчизників (як, скажімо, роман Слабошпицького про Башкирцеву), ще один список – куди б увійшли ґрунтовні монографії (як-от абсолютно культовий «Дискурс модернізму в українській літературі» Соломії Павличко), дослідження «про нас», написані вченими з-поза меж України (видатна книга цього плану – «Прощання з імперією» польського професора Олі Гнатюк) тощо.

Із того всього назбирується величезний корпус текстів, без яких ані нам, ані іноземцям багато чого в українській літературі та культурі в цілому не збагнути, не розгледіти…

 Але завжди треба із чогось починати.