Читомо > Без розділу > Топ-15 модерних творів від Анатолія Дністрового

Без розділу

Топ-15 модерних творів від Анатолія Дністрового

26.12.2011 0 Автор:

Мої модерні хедлайнери

Рекомендувати улюблені твори для читання – завжди нелегко. Їх не так мало. Крім того, виникає проблема з чіткими історичними рамками та, особливо ж, коментарями. Тому я свідомо обмежуся лише нашим модерним періодом – ХХ століттям, без далекого минулого, і без теперішнього. Щодо теперішнього – згадаю набридливу істину: хто на що був здатний із наших сучасників покаже час, тому залишу його підопічних у спокою.

 

Отже, мої рекомендації:

 

1. Мала проза Коцюбинського, особливо «Цвіт яблуні», «Подарунок на іменини», «Intermezzo», «Тіні забутих предків». Я вже десь казав, що українська проза для мене починається саме з Михайла Коцюбинського. Це не позитивістське письмо, на яке трохи страждав, скажімо, Іван Франко, а унікальна спроба поєднати «що» (ідея, матеріал) і «як» (письмо, техніка). Коцюбинський надзвичайно інноваційний у плані форми і стилю: зрештою, таким шляхом пішло усе ХХ століття. А це ж був лише початок модернізму! – і таке новаторство!

 

2. Леся Українка – «Камінний господар» і «Лісова пісня». Поетичні твори письменниці – значно слабші: революційна риторика, громадський пафос у перемішку з в?ялим символізмом. А от драматичні твори – це неймовірно розкішна уява: багата, динамічна, колоритна, ні на що не схожа. Метерлінк із «Синім птахом» – це, звісно, круто, але Леся Українка крутіше. Окрім того, дуже потужні за амплітудою філософського узагальнення є також і драматичні поеми Лесі: «Руфін і Прісцілла», «Бояриня», «Кассандра». Також значне враження справляють її листи.

 

3. Володимир Винниченко«», а також п?єси. Винниченка варто читати передусім тому, що це один із перших порушників «табу». Своєю творчістю він доводить, що для письменника нема жодних заборонених тем, жодних ієрархій в обранні тем, що для літератури будь-які теми є рівними: особливо так званої «тіньової» сторони дійсності. Багато снобиків шукають у літературі «прикраси» своїх безпроблемнний побуту чи існування. Так-от, Вова Винниченко своєю творчістю давав чудового ляпаса по їхніх мордочках.

 

4. Микола Хвильовий – твори після 1923 року. Найцікавішим мені видається період після «Синіх етюдів», на яких позначилися літературні «захоплення» молодого Хвильового, передусім творчістю Бориса Пільняка («пільнякоманія» у наших 20-х була така ж, як «бродськоманія» та «буковськоманія» у 90-х), Михайла Коцюбинського та інших. Хоча в раннього Хвильового також є симпатичні речі: «Редактор Карк», «Бараки, що за містом» та інші новели. Але найцікавіший Хвильовий – після 1923 року. Читати рально бажано все: «Санаторійна зона», «Я (романтика)», химерна, формально блискуча й досі дуже «зашифрована» новела «Лілюлі», «Сентиментальна історія», «Вальдшнепи».

 

5. Валер?ян Підмогильний – любов моя. Підмогильного треба прочитати всього, щоб зрозуміти, наскільки потужним був струмінь українського прозового дискурсу 20-х. Його творчість блискуче демонструє те, що я називаю «принципом трьох рівноваг»: нарація/рефлексія, опис і діалог. Це настільки гармонійно і без «крену» в жоден бік, що таке письмо можна назвати золотим еталоном модернізму. Ясна річ, що сучасні техніки письма можуть бути істотно відмінними, значно інноваційнішими, однак у Підмогильного слід вчитися саме оцьому принципу «трьох рівноваг». Також раджу прочитати чудове дослідження про Валер?яна Підмогильного покійного Володимира Мельника «Суворий аналітик доби».

 

6. В.Домонтович – увесь прозовий корпус. У нас чомусь на рівні масової опінії у доробку Віктора Петрова (В.Домонтовича) популярними є лише «Без ґрунту», «Дівчинка з ведмедиком», «Доктор Серафікус». Поза сумнівом – це блискучас тріада. Однак, В.Домонтович також не менш блискучий у своїх романах-біографіях («Аліна і Костомаров», «Романи Куліша») та новелах. Дуже пікантне, почасти ігрове і навіть аристократичне письмо, дивно, що подібної традиції в українській прозі фактично майже не існувало. В.Домонтович своїм прикладом показує, як можна гратися з тим же «реалізмом», паразитувати на ньому як на будівельному матеріалі, але не скочуватися у вульгарну соціалку. Натомість моделювати цікаві ігрові ходи, несподіванки з натяком на певну абсурдність. Читачам раджу шукати блискучий трьохтомник прозових творів В.Домонтовича, виданий у діаспорі. Загалом Петрова також слід читати статті, есеї та дослідження, бо з українців – це інтелектуал номер один середини ХХ століття. Було б не зле українцям прочитати також про нього, зокрема книгу Віри Агеєвої «Поетика парадокса: інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича».

 

7. Аркадій Любченко – «Щоденник», «Вертеп», «Via dolorosa». Любченко не належить до моїх улюбленців «першого ешелону», однак цих три речі заслуговують на дуже ретельну увагу читача. Він – чудовий і віртуозний новеліст, мається на увазі не лише за опануванням чи володінням жанром, а й за структурою творчого мислення. Навіть його повість «Вертеп» – це прекрасний взірець пошуку нової «немалої» форми у вигляді своєрідного новельного каскаду. Щодо «Щоденника», то це один із небагатьох, власне, документальних текстів українських письменників, що показує Харків і Київ у часи нацистської окупації. Дуже моторошний текст, який нікого не залишить байдужим. Про Любченка дуже добре писала літературознавець Леся Пізнюк.

 

8. Євген Плужник – поетичний доробок. Його мінімалізм у вигляді сконденсованих та іноді скупих на зображальні засоби восьмивіршів – це велика школа досить таки «навантаженого» та «змістовного» поетичного слова. У Плужника є чому вчитися: бо за кожним рядком, за кожним образом, за кожною строфою стоять серйозні переживання. Ранній Плужник цікавий своєю «нервозністю», «фактологічністю», «соціологізмом», а пізній – медитативністю та філософічністю. Окремий акцент слід зробити на поемі «Галілей» – фанастичний візерунок тогочасного українського суспільства. Про Плужника написано чимало гарних статей – і в діаспорі, і в Україні. З останніх книг хочу відзначити дослідження Миколи Кодака «Огром Євгена Плужника».

 

9. Микола Бажан – поетичний доробок і переклади «Дуїнянських елегій» Рільке. Ярлик класика соцреалізму якось немилосердно «відрубав» Бажана від українського модернізму та авангарду. Я дуже люблю книгу Соломії Павличко «Дискурс українського модернізму», але вона чомусь оминула увагою Бажана-модерніста і він згадується лише на периферії її дослідження – лише як представник соцреалізму. Отже – Бажан потребує дуже фундаментального пере-прочитання в нашій літертурі. Бажан не почався з 33-го року, коли більшовики йому переломали творчого хребта. До цієї трагічної межі Бажан відбувся як автор «Гофманової ночі», «Будівель», «Сліпців» та багатьох інших епохальних речей. І це не кажучи про юний «футуристичний» період і збірку «17-й патруль». Мені особисто Бажан найбільше імпонує в період 1924-1932 років. Однак навіть у так званий час «соцреалізму», особливо на схилі своїх літ, поет ще знаходить у собі ресурси для колишньої поетичної величі. Значна частина пізньої збірки «Карби» і переклад «Дуїнянських елегій» Рільке – підтвердження цьому. Обов?язково раджу прочитати окремі статті Адельгейма, зокрема про авторове «его» і тему двійника в поезії Бажана. Крім того – статтю Андрія Бондаря «Поема М. Бажана «Сліпці» як текст-виклик: спроба теоретичного моделювання» (журнал «Сучасність», № 12, 1998) про одну з найзагадковіших поем української літератури

 

10. Юрій Шерех – щоденник «Я – мене – мені». Дуже розкутий і потужний щоденник у нашій літературі. Якщо хтось прагне кшталтувати в собі здорове критичне мислення, більш-менш позбавлене позерства чи поклонів перед всілякими авторитетними вискочками, – цьому слід учитися в Шевельова-Шереха. Він блискуче умів помічати неважливе в шумовинні тих, хто переконував свій час у власній «важливості». Приблизно такими очима варто дивитися й на свою сучасність. Своїм щоденником Шерех здійснив фантастичний «зріс» своєї доби.

 

11. Роман Андріяшик – романи «Люди зі страху» і «Додому нема вороття». В голові не вкладається, як серед мотлоху соцреалізму міг сформуватися такий незалежний і геть «нерадянський» письменник. Щоб краще відчути Андріяшика, то доцільно, певно, розуміти його творчість у європейському контексті, особливо в контексті ключових тем, які порушувала проза другої половини ХХ століття. Між соцреалізмом і німецькомовною групою «47», між соцреалізмом і світовою повоєнною прозою, Андріяшик явно буде йти у форватері не з соцреалізмом. Гідний контекст для нього – це покоління таких письменників, як Кендзабуро Ое, Едгар Доктороу, Генріх Бьоль, Гюнтер Грас. Про це хтось, можливо, колись напише гарну дисертацію чи монографію. У мене було невеличке есе «Це Андріяшик!» в книзі «Письмо з околиці», яким я і намагався пояснити його осібність у нашій літературі.

 

12. Роман Бабовал – поезії. Поетичний досвід Бабовала – це взірець створення нової поетичної мови та уяви, особливо в таких умовах культури, які трішки обережно назву «сопливо-солов?їними». Взагалі мовна біографія Бабовала дуже цікава – громадянин Бельгії, він почувався в українській мові, якою писав дуже багато, фактично «детериторизованим». Відтак Бабовал виривається за межі української етнографії та душевного національного шансону 60-х, він взагалі відмовляється від усіх ключових українських трайбалістичних етнонаративів – релігійних чи героїчних, політичних чи побутових. Бабовал у своїй поезії формує нові смислові вузли, і важливими інструментами його поетики постають не воплі про Гонту чи щось національно-історичне, а сновидіння, психіка, пам?ять, асоціація. Цим він трішки нагадує Целяна (хоча й без надриву). Думаю, Бабовал дуже істотно розширив можливості української поезії – і в плані звільнення від пафосу й риторики, і в плані поетики вірша. Про це добре написав свого часу критик Василь Івашко.

 

13. Грицько Чубай – поетичні твори. Особисто я переконаний, що теперішня українська поезія (пробачте за цей суперечливий і невизначений термін) свою родословну веде від Григорія Чубая. Книга «Говорити, мовчати і говорити знову» колись стала просто землетрусом. Навряд чи вона залишила своїх читачів байдужими. Заворожує все – форма, словник, обігрування на перший погляд звичайних тем, ритміка, образність та експресивність. В Америці початку ХІХ століття про першопрохідців на Захід (у Каліфорнію та до Тихого океану) складали легенди і взагалі вважали героями. Як поет, читач та інтелектуал Чубай був також потужним «вестернізатором». Багато хто бігав до нього у підвал, щоб подивитися на портрет Езри Павнда чи послухати про Еліота та іспанську поезію ХХ століття. Це зараз є все – інтернет, книги, переклади. А тоді, в тоталітарному закритому суспільстві, справді вільними та обізнаними зі світом ставали лише ті, хто без цього не міг обійтися. А це загрожувало остракізмом і самістю. Не кожен на це зважувався.

 

14. Соломія Павличко – літературознавчі твори. Ще зі студентських років за кожною публікацією Соломії я буквально «полював». Досі пам?ятаю яскраві враження від її глибоких і потужних передмов-есеїв до вибраних творів Емілі Дікінсон, Єйтса та Еліота. Кожне її дослідження – чи про Агатангела Кримського, чи модерну українську літературу, чи про фемінізм – читається дуже захоплено. Передусім – вражають масиви опрацьованого матеріалу. В Україні, на жаль, й досі багато де панує вузьколоба «філологічність», вузьколоба «філософічність» чи вузьколоба «історичність», яка боїться чи не наважується зайти в іншу царину знання. Якобсон колись тягнув концепти з фізики і переосмислював їх у літературознавчих теоріях. Соломія Павличко – вчений приблизно такої ж конституції. З текстів Соломії дуже сильно видно координати, маршрути та географію її інтелектуальних пошуків. Це не лише філологія. Це соціологія, медієвістика, культурологія, епістемологія та інший «філософський набір», модерна історія, навіть політичні та соціальні теорії. Зрештою, навряд чи я компетентний усе це окреслити. В інтелектуального письма Соломії Павличко можна вчитися і стилю, і міждисциплінарній сміливості, і дослідницькій самовимогливості, і навіть скромності. Ось на яку постать я б звернув увагу на місці юних літературних критиків, есеїстів, літературознавців. Видавництво «Основи» видало практично всі твори Соломії Павличко, отож їх потрібно мати кожному, хто дотичний до літератури.

 

15. Василь Герасим?юк – поетичний корпус. Свого часу я назвав Герасим?юка останнім українським поетом. Очевидно, що ця фраза потребує уточнення. Василь є справді останнім виразним і дуже потужним українським поетом, а саме модерної традиції. Адже поети є і будуть після нього. Ключова його тема – проминання чи загибель вчорашнього світу – природного, архаїчного, ретроісторичного буття людини та соціуму. В подібному «ідеологічному» ключі він навіть дуже влучно називає і свої книги: «Була така земля», «Цвіт папороті», «Діти трепети», «Серпень за старим стилем». Фокусуючись на етнокосмосі Гуцульщини, Герасим?юк показує, що унікальний світ можливо створити навіть на локальному матеріалі. В контексті інноваційної глобалізації його поезія стає особливо відчутною, з чіткими контурами, з яскравими кольорами, з багатою автентичною лексикою. Про поезію Василя Герасим?юка написано чимало добрих статей і магістерських робіт. Але я б радив також прочитати коментар-примітки Костянтина Москальця до творів Герасим?юкової книги «Цвіт папороті» – це вершина розуміння поетичного світу Василя.

 

 

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe