uncategorized

Віктор Ющенко ніколи нікуди не поспішав. Більше того – він завжди (чи майже того) запізнювався. Не важливо до кого – журналістів, банкірів чи й прем’єрів. Тож, почувши кілька років тому, що він довершує спогади, набрався терпіння. І ось на початку цього року харківське видавництво «Фоліо» нарешті презентувало читачам спогади Ющенка. Ця книжка – хай почасти – дає можливість задовольнити цікавість «маленького українця», якого завжди інтригувало те, що відбувається за владними лаштунками на Банковій чи Грушевського.

Проте може й розчарувати: багато таємниць, інтриг і припущень у ній ви не знайдете, Ющенко знову не поспішив відкриватись – і щодо  скандалу навколо телефону сина, і щодо лікарні майбутнього. Нотатки на полях пам’яті президента – все-таки вибіркові.

Зате багато сторінок присвячено спогадам про ранні роки, рідних і близьких. Чимало з того, що згадує Ющенко, упізнаване для людей його покоління: патріархальність побуту, довірливість сільських стосунків; і формула замовчування, коли на деякі теми намагались не говорити на людях.

Очевидно, Ющенку важлива пам’ять батьків. Вони, ці спогади, також і його пам’ять. У книзі це часто рядки болю. Серед іншого автор наводить і слова своєї матері Варвари Тимофіївни про однокласника, який не дійшов до школи: «Іду після обіду додому, а Ваня лежить. Другого дня іду у школу – лежить. Третього дня іду в школу – лежить. Його навіть не було кому забрати! Пішов через чотири-п’ять діб сильніший дощ, глинище обвалилося і, хай Бог простить, до сьогоднішнього дня там лежить!» Той гіркий спогад багато в чому, можливо, визначальний для світосприйняття і світорозуміння самого Ющенка.

Батько – Андрій Андрійович, учасник Другої Світової війни, в’язень Освенціума для нього –  взірець подолання труднощів, прагнення вибитися в люди. До речі, сам Ющенко не приховує, як вибився у люди: земляцька солідарність стала у пригоді – принаймні на перших східцях кар’єри. Через багато років він віддячить землякам, говоритимуть навіть про ледве не засилля хоружівської «кадрової кузні» у, так би мовити, всеукраїнському масштабі. Та про це, звісно, не в книжці.

Багато в спогадах про становлення національної банківської системи, впровадження гривні, вдосконалення фінансових механізмів управління економікою. Тут Віктор Андрійович у своїй стихії. Про фахове він готовий говорити багато і так само фахово, чим дещо, як автор, зловживає. Зрештою, констатує: фінанси заслуговують окремої книжки. Добре, що визнав це.

Дратівливішими  для читачів є, безперечно, спогади Ющенка про верховинний період його кар’єри – прем’єрство, а згодом –  і президенство. Автор стверджує: найвищі посади не були серед його життєвих пріоритетів. Для читачів буде несподіванкою, що навіть Українська Незалежність стала для Ющенка дещо несподіваною. Він, зізнається, тоді про інше думав і іншим переймався – побутом, родиною…

З книги зрозуміло, що авторові досі ятрить історія з його отруєнням напередодні президентських виборів 2004 року. Він доволі детально описує перебіг тих драматичних подій – і як його не впізнали діти після операції, і як колеги по політиці приїжджали з ним фотографуватись, розуміючи, що можливо, востаннє… Автор тільки каже, що знає, хто його отруїв, проте карти не розкриває. Знову таємниця.

Ющенко мало розповідає про друзів по школі чи інституту: охочіший автор до оцінок тих, з ким працював у владі. Із симпатією і тепло згадує про Вадима Гетьмана, Івана Плюща, Юхима Звягільського, Юрія Єханурова – «найкращого прем’єра за п’ять років президентства»… Критичніший до інших. Не толерує Леоніду Кучмі, який «не умів радіти чужим успіхам» і часто бував доволі нестриманим.

Найбільше ж викривальних стріл автор випускає у амбітну Юлію Тимошенко, яка стала, за словами Ющенка, його найбільшою кадровою та, слід розуміти, людською  помилкою. Зокрема Ющенко згадує, як у час російсько-грузинського військового конфлікту 2008 року Тимошенко не підписала особливий регламент пересування російських військ, що дислокувалися на території України. Він припускає, що позиція лідерки однієї з провідних політичних сил вплинула, напевно, і на реакцію парламенту України – російського агресора так і не назвали тоді агресором.

Українсько-російським відносинам Ющенко відводить багато місця. Вони – окрема глава його розповіді про минуле. На чолі розмови, зрозуміло, Владімір Путін. Найбільшою притичиною у розмовах з ним були, пише автор, навіть не газові питання, а дискусія довкола політики пам’яті. Путін, каже Ющенко, просто не розумів, що може бути дві історії.

Цікаво, що майже одночасно з книжкою Ющенка побачили світ (правда, за океаном) і спогади державного секретаря США Гілларі Клінтон «Розвилки». На відміну від третього українського Президента, який часто, складається враження, намагається пояснити, чому не вдалося здійснити задуманого і проголошеного ним, держсекретар більше розповідає все ж про зроблене  і  перспективу політики. Вона також говорить про Путіна, для якого, на думку авторки, кожен успіх сусіда – поразка.

Свою ж поразку на перегонах 2010 року Ющенко виправдовує трагікомічно: «Не все можна порівняти рейтингом. Не завжди рейтинг і місія добре сполучаються між собою… Хотів би запитати: який був «рейтинг» у Христа, коли він вступав до Єрусалима і народ зустрічав його пальмовим гіллям? А який «рейтинг» був, коли народ обрав Вараву?»…

Після прочитання спогадів читач знайде, напевно, достатньо інформації для роздумів і своїх власних висновків щодо політики і місці в ній особистості автора. Багато відповідей, втім, залишаються і між рядками а точніше – за сторінками книги. Власне, й автор, анонсувавши розкриття недержавних таємниць, не поспішає викласти на читацький стіл усі йому відомі карти, залишаючи місце для залаштункових версій. Робить це, напевно, з різних міркувань. Десь, видно, не бажаючи назвати когось з етичних міркувань («зателефонував один із учасників міні-путчу»), а десь просто уникаючи прямої відповіді, як, приміром, в історії з  отруєнням. Нерозкритою так само залишається, приміром, і таємниця гучної знахідки поблизу штабу опозиції на Подолі напередодні виборів 2004 року вибухівки…

Проте відповідь на головне і вічне питання «Що робити?» Віктор Ющенко читачам пропонує. Вона у нього триєдина. Перше – стати українцем. Друге – стати демократом. І третє – напнувши вітрила демократії та патріотизму, вирушити до європейської гавані. Відповідь, як на мене, вичерпна.

А тепер, за законами жанру, про помилки – куди ж без них?! На жаль, їх, з огляду на значимість спогадів, навіть забагато. Від простіших (наприклад, «роковий» замість «фатальний» , «відносини» у сенсі «стосунки», «приймати» замість «ухвалювати», «Відню» замість «Відня», «суспільний» замість «громадський», посада Президента – то з великої, то з малої літери і т. ін.), до смислових. З останніх наведу одну, зате промовисту: під час промови Ющенко «мусив притискувати ліву губу пальцями». Ви уявили «ліву» губу? Чи не тому автор, дякуючи насамкінець усім, хто допомагав йому у створенні книги, не згадав імені літзаписувача?

Є зауваження, втім, не лише до тексту, а й до якості ілюстративного матеріалу. Автор, напевно, намагався подати якомога більше світлин – їх у виданні понад півтори сотні. Такій кількості фото у книзі конкретно обраного видавництвом формату вочевидь затісно – це ж не альбом. Деякі знімки просто важко розгледіти, та ще й текстівки плутаються.

Зважаючи на комерційний успіх «Недержавних таємниць», варто сподіватися на перевидання, у якому недоліки видавництво може усунути. Окрім того, автор пообіцяв і продовження. Наберімось терпіння. Ющенко вкотре пообіцяв повернутися. Тепер – як автор.

• Тим, кого цікавить не лише давня історія
• Хто брав участь у Помаранчевій революції
• Хто любить/не любить політику й політиків
• Владіміру Путіну

• Тим, хто вважає, що Росія – партнер, а росіяни – брати
• Хто не знає пісню уболівальників-2014
• Хто не скаче
• Відданим прихильникам Тимошенко

Читайте також про біографії політиків як цинічну політтехнологію і про лідерів антипіарних видань в Україні. 

Світлини з архіву видавництва “Фоліо”