Інтерв’ю

Про біографії політиків як цинічну політтехнологію, про розтиражовані книжки з любовними походеньками перших осіб Франції та з алкогольним питанням очільників Росії, про лідерів антипіарних видань в Україні розповів Юрій Бондар.

 Юрій Бондар – дослідник феномена політика-літератора, доцент Інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка. Кандидат політичних наук, доктор філософії,  член-кореспондент Академії наук вищої школи України, лауреат державної премії імені Івана Франка у галузі інформаційної діяльності. Автор понад 90  видань, монографій й статей з проблем інформаційного простору, журналістики та видавничої справи.

– Зазвичай книжки про політиків виходять під вибори й інші знаменні дати?

– Творіння книжки складний і, сказати б, навіть сокровенно-інтимний процес, де, безумовно, має бути, окрім уміння, ще й диво натхнення. Проте політики – не зовсім звичні автори. Природа їхньої діяльності зумовлює досить вульгарне використання книжок з цинічно-прагматичною і також політичною метою – здобуття чи втримування влади. Вона класично і є метою політики (з якою метою – наразі не суттєво). Написання книжок політиками (чи про політиків) уже давно є своєрідною інформаційною технологією, найчастіше вживаною саме під час виборчих перегонів.

– За такими книжками обов’язково хтось стоїть, тобто замовник?

– Безсумнівно. Замовник є завжди. Загально – це суспільна чи політична потреба в таких виданнях. Конкретно ж – зацікавлена політична сила, увиразненням якої власне і є той чи інший політик. Метою такого «політичного» книготворення може бути і утвердження чи «просування» політика на електоральному ринку, і дискредитація його. Такі видання достатньо персоналізовані.

– Наскільки книжки є ефективною політтехнологічною зброєю?

– Передусім – це достатньо вживана політтехнологія. І багато цивілізованих країн напрацювали певні традиції такого використання книжок. Приміром, у США до президентських виборів 2008 року свої книжкові видання підготували більшість претендентів на пост глави держави. Свої твори запропонували виборцям Гілларі Клінтон, Ел Ґор, Джон Керрі, Джон  Маккейн.

– За кордоном люблять читати про приватне життя політиків, зокрема про їхні сімейні стосунки, зради. Чи такі книжки «приречені» на успіх?

– Приватне життя відомих людей – не лише політиків, і не лише за кордоном – цікавить доволі широке коло читачів. Це було завжди, і це використовують фахівці інформаційних технологій впливу. Але тут багато чого залежить від, так би мовити, ментальності споживачів контенту і навіть національних традицій. Інколи, складається враження, що політики свідомо провокують повідомлення й видання про якісь свої для стороннього ока ніби вади, як-от про ті самі амурні пригоди.

– Які закордонні політики  мають найбільше книжок про  інтимні походеньки?

–  «Жіноче питання» – одне з першорядних порядку денного найвідомішого, певно, у світі італійського політика Сільвіо Берлусконі. Про амурні походеньки Кавальєро (так ще називають Берлусконі на батьківщині) в Італії не пліткують тільки ледарі. Журналісти Петер Гомес, Марко Лілло і Марко Траваліо присвятили пікантній темі навіть ціле дослідження «Папа: політичний скандал», куди зібрали свідчення «подруг» прем’єра, з якими він проводив дозвілля. Побачила світ ця книжка 2009 року. Не відстають, утім, і самі супутниці приватного життя Берлусконі. Свою автобіографію, де йдеться про близькі стосунки з прем’єр-міністром, видала в Лондоні повія Патриція Д’Аддаріо, про інтимні подробиці життя Берлусконі поділилися спогадами марокканка Каріна Кейок, італійка Еліза Аллоро та інші жінки. Окремий цвях у своєрідну репутацію багаторазового прем’єра забила і його друга дружина Вероніка Ларіо, з якою він прожив у шлюбі 19 років.

– Проте у Франції не тільки Берлусконі знають як дон жуана?

– Наразі «жіноче питання» неабияк продовжує тривожити життя тепер уже екс-президента республіки Ніколя Саркозі.

Своє слово додала журналістка Бесма Лаурі. Її скандальна книжка «Карла: таємне життя» про дружину Саркозі – Карлу Бруні–Саркозі з’явилася на прилавках у вересні 2010 року. Видання було побудоване на інтерв’ю журналістки з різними людьми, які раніше знали першу леді Франції, – нянею, пластичним хірургом, друзями, колишніми нареченими. Образ героїні вималювався малопривабливим – Карла Бруні постала самозакоханою і мстивою жінкою, пікантності додали й розповіді про любовні пригоди першої леді, які аж ніяк не вивищували самого Саркозі. Щоб полегшити удар по репутації президента, Єлисейський палац ініціював видання альтернативної біографії Бруні, де вона розповідала про будні президентської дружини. Однак цей книжковий «постріл навздогін» мав, зрозуміло, менш вражаючий ефект.

– Тим часом у Росії провідні теми – іншого характеру. Яка мета видань, у яких ішлося про зловживання спиртним Боріса Єльцина?

– Єльцин – доволі популярний книжковий «персонаж». Власне, і свою нову політичну кар’єру він почав вибудовувати з допомогою книжки «Сповідь на задану тему», яка стала політичним бестселером за часів перебудови і сприяла створенню політичного візерунка майбутнього президента Росії.

Писали, звісно, й про самого Єльцина. Противники намагалися використати людські вади Боріса Ніколаєвіча, серед яких одним з наріжних і було, як відомо, саме «алкогольне питання», а точніше – небайдужість Єльцина до спиртного і все, що пов’язане з його зловживанням. На цьому великою мірою побудовано книжки, спрямовані проти політика. Передусім це спогади колишнього керівника служби безпеки російського очільника Олександра Коржакова «Борис Єльцин: від світанку до заходу», які вперше побачили світ 1997 року за два роки до відставки Єльцина. Генерал-бодігард, який упродовж 11 років перебував поруч з Єльциним і був відставлений з поста напередодні другого туру президентських виборів 1996 року, не приховує образи на колишнього шефа. Він доволі відверто змалював алкогольну залежність Єльцина. Один з найвідоміших неадекватних випадків стався 1994 року в Берліні, куди російський президент прибув на урочистості з нагоди виведення останнього контингенту радянських військ з Німеччини. Почавши пити зранку, Єльцин до обіду перебував у такому стані, що зібрався зрештою на сцену і спробував диригувати німецьким оркестром. Так, згадує Коржаков, остаточно завершилася Друга світова війна.

Книжка Коржакова стала бестселером, мала широку пресу в Росії та за кордоном. Інша річ – наскільки ефективним був цей книжковий політичний удар в очах власне росіян, для яких питуща людина ніколи не була осудною?

– Чи були проблеми в авторів так званих викривальних книжок про Владіміра Путіна?

– На відміну від єльцинських часів, книжковий компромат на Путіна та його режим  має інші змістові характеристики. Головний акцент викривальних матеріалів супротивники Кремля роблять на корупційному складнику. Одними з перших, хто виступив проти Путіна, стали, політологи Бєлковський і Голишев. 2006 року вони видали збірник аналітичних матеріалів «Бізнес Владіміра Путіна», де йшлося про комерційні інтереси Путіна на посту президента Росії. Тираж видання затримали співробітники ФСБ. Наступного року Бєлковський продовжив «путінську» тему, видавши книжку «Імперія Владіміра Путіна». Великий резонанс мала книжка одного з лідерів російської опозиції, колишнього прем’єр-міністра Росії Міхаїла Касьянова і журналіста Євгенія Кисельова «Без Путіна», яка побачила світ у грудні 2009 року. Видання широко презентували у різних містах Росії та за кордоном. Під час представлення книжки в Києві стався скандал. У день презентації  «Без Путіна» у престижному «Прем’єр-Паласі» орендовані приміщення готелю заблокували якісь люди, було відімкнуто світло. Пізніше ЗМІ припустили, що інцидент стався з тієї причини, що співвласником київського готелю був один з високопосадових чиновників Росії.

У березні 2011 року Касьянов з іншими опозиціонерами Борісом Нємцовим, Владіміром Міловим і Владіміром Рижковим презентували нове дослідження «Путін. Корупція», яке видали окремою брошурою під егідою «Об’єднаного громадянського фронту». ОГФ планував вручити видання учасникам міжнародного економічного форуму, що відбувся у червні в Санкт-Петербурзі. Напередодні події поліція без пояснень заарештувала і конфіскувала 5 тисяч примірників видання. Схоже сталося і роком раніше, коли ОГФ видав брошуру «Путін. Підсумки 10 років». Тоді ще міліція конфіскувала 100-тисячний наклад видання.

– Однак здебільшого на теренах колишнього СРСР книжки про політиків – це зазвичай дифірамби?

– Як бачите навіть з  російських прикладів, далеко не завжди. Активна, скажімо, на книжковому полі білоруська опозиція. Видання, спрямовані проти влади президента Аляксандра Лукашенка, виходять переважно у сусідній Росії. Так, у «першопрестольній» побачили світ антилукашенківські книжки журналістів Павла Шеремета і Свєтлани Калінкіної «Випадковий Президент», колишнього працівника адміністрації президента Білорусі Аляксандра Федута «Лукашенко. Політична біографія», політолога Валєрія Карбалевича «Олександр Лукашенко. Політичний портрет» та інші.

«Чорнопіарником» у Казахстані став колишній зять президента країни Нурсултана  Назарбаєва – Рахат Алієв. Потрапивши у немилість до всемогутнього родича, дипломат і бізнесмен емігрував з країни. А вже там розвинув свій письменницький хист (на батьківщині Алієва знали як співавтора російсько-казахсько-англійського словника футбольних термінів). 2009 року в Німеччині вийшла друком доволі ґрунтовна (532 сторінки) книжка «Хрещений тесть», у якій Алієв звинуватив казахського президента у створенні кланової системи влади і всіляких зловживаннях. У Казахстані книжку одразу ж визнали «поза законом», за її поширення чи навіть цитування передбачено кримінальну відповідальність. Така ж доля спіткала й іншу книжку – погляд на казахську владу одного з лідерів опозиції Держана Дамухамедова, яка також вийшла за кордоном.

Є «книжкові» опоненти і в азербайджанської влади. 2010 року побачило світ 450-сторінкове видання Тургута Ера «Від свободи – до тиранії». У ньому колишній співробітник турецького посольства в Баку, який працював радником з питань преси у 1994–2000 роках і був висланий з країни за підтримку опозиції, простежує політичну біографію колишнього лідера Гейдара Алієва, критикує нинішню азербайджанську владу за формування культу особи і нищення свобод. Після виходу книжки її автора звинуватили в антидержавній діяльності, а продаж і поширення видання в Азербайджані заборонили.

– Про яких українських політиків написано найбільше книжок? Хто лідирує за книжковим антипіаром?

– Тут лідерів, певно, двоє. Перший – екс-президент України Віктор Ющенко. В основному«чорнопіарні» книжки проти нього з’являлися на світ під час президентських перегонів 2004 року. Впродовж буквально двох місяців побачили світ одразу кілька видань – «Журналіст проти «месії», «Факт Ю», «Ющенко. Історія хвороби», де чорними фарбами замальовано життєвий шлях і професійна діяльність тоді лідера опозиції, аргументовано його неспроможність на посту очільника держави.

Відновилися такі розмови, до речі, і 2008 року, коли у Москві спочатку в електронному, а потім у паперовому форматі видали біографічну книжку ізраїльського автора Юрія Вільнера про батька уже президента України «Андрій Ющенко. Персонаж і легенда». У виданні, побудованому на припущеннях, автор фактично стверджував, що батько Віктора Ющенка у період Другої світової війни співпрацював з німцями спершу як табірний поліцай, а потім як табірний інформатор. Не приховував автор і того, що його інтерес до теми був обумовлений  поглядами самого Віктора Ющенка на історію війни, зокрема, участі в ній ОУН й УПА. Своє дослідження теми провели і журналісти «Дойче Велле». Вони з’ясували, що «відомого історика і журналіста» Юрія Вільнера… не існує, він – фантом, а сліди від публікації привели до тижневика «2000», якого запідозрили у зв’язках з російськими спецслужбами. У самому тижневику свою причетність до книжки Вільнера заперечили. Утім, невдовзі видали власну – «Загадки родини Ющенка», куди увійшли матеріали, що друкувалися в «2000» упродовж 2006–2008 років, зокрема, про історію батька українського президента.

– А на другому місці?

– Юлія Тимошенко, вона популярний персонаж політичних книжкових видань не лише в Україні. 2009 року епатажний російський політик Алєксєй Митрофанов видав книжку «Юлія», в якій хотів, за його словами, всього лише розповісти про непростий характер Тимошенко, але чомусь саме напередодні чергових президентських перегонів в Україні. Уже після виборів, у червні 2010 року, у Москві з’явилася книжка керівника гуманітарних досліджень російського Інституту стратегічних досліджень Тамари Гузенкової «Антропологія влади. Юлія Тимошенко».

З низки «чорнопіарних» і книжка Миколи Обіхода «Изолгавшаяся. Прокуроры США и Украины против тандема Лазаренко – Тимошенко», яка побачила світ у першій половині 2012 року. Колишній заступник генерального прокурора України, який з 1994 до 2002 року очолював підрозділ ДПУ з розслідування особливо важливих справ, на основі досяжних йому документів вирішив також розповісти «всю правду» про діяльність колишніх прем’єр-міністрів у 90-ті роки, які на час виходу книжки вже перебували за ґратами: Тимошенко – в Україні, а Лазаренко – кілька років у США. Однак на полиці книгарень видання не потрапило. Увесь двотисячний наклад розійшовся, як повідомив автор на одній з прес-конференцій, «на прохання друзів, громадських організацій, закладів, закордонних посольств, людей, які хотіли розібратися, що відбувається». Що, власне, дає підстави припустити суто «зовнішний» пропагандистський характер видання.

– Однак це ще не все?

– Невдовзі читачам було запропоновано і, так би мовити, сторонній погляд на Юлію Тимошенко. У Німеччині до велелюдної Франкфуртської книжкової виставки-ярмарки у видавництві «Edition Ost» майже п’ятитисячним накладом вийшла друком уже згадана книжка-розслідування відомого журналіста Франка Шумана «Аферистка. Справа Тимошенко». Під час підготовки видання, як стверджував Шуман, перед ним в Україні відчинялися «практично всі двері». Авторові на заздрість, певно, українських колег вдалося відвідати слідчий ізолятор у Києві, Качанівську колонію, харківську лікарню № 5 «Укрзалізниці», де утримували й лікували екс-прем’єр-міністра, зустрітися з представниками влади, бізнесу, правоохоронцями, українськими й німецькими лікарями.

І вже у вересні цього року з’явилося повідомлення, що свою книжку про , зокрема, й Тимошенко невдовзі презентує і перший заступник генерального прокурора України Ренат Кузьмін. Це, власне, монографія, яка називатиметься, за першоджерелом, «Про використання політичного тиску в карному судочинстві. Маніпуляція громадською думкою як засіб уникнення карної відповідальності». Презентацію видання анонсовано на 10 жовтня у Харкові.

– Проте про Тимошенко писали й багато позитивних книжок?

– Їх менше, аніж критичних. Скажімо, за місяць до парламентських виборів 2006 року побачила світ книжка відомого літератора Юрія Рогози «Убити Юлю», в основу якої було покладено версію про нібито замах на тоді прем’єр-міністра України і карикатурно змальовано її політичних опонентів.  Багато «позитивної» видавничої продукції (не лише книжок) з’явилося останнім часом, після того, як Тимошенко було ув’язнено.

– В Україні цікавляться приватним життям перших осіб?

– У нас, на щастя, не в традиціях публічно перебирати брудну інтимну білизну відомих політиків. Ми в цьому сенсі такі собі книжкові пуритани. Хоча останнім часом з’явилося кілька книжкових видань, де натяками, а то й доволі прозоро йдеться про приватне життя колишнього прем’єр-міністра Тимошенко. З останніх, скажімо, книжка вже згаданого Шумана «Аферистка».

– Скільки коштує «замовна» книжка про політика?

– Це приховано в нетрях політичної кухні. Найчастіше автори стверджують, що працюють не за гонорар, а за велінням серця чи з особистих переконань.

Однак самі політики не приховують, що інколи замовляють авторам створення тих чи інших текстів, а то й видань, за гроші. Розцінки на такі авторські послуги, звісно, різні. Залежать вони від обсягу й характеру твору, а ще від гаманця замовника. Проте, судячи з появи щораз нових видань, для літераторів це доволі не збитковий бізнес. З’явилися вже й «професійні біографи», які відзначилися творами не про одного політика.

Передрук із видання Тиждень.ua