Андрухович Юрій. Коханці Юстиції. – Чернівці: Meridian Czernowitz, 2018. – 304 с.

Перше, що згадують про нову книжку Юрія Андруховича «Коханці юстиції», – це те, що її написання тривало 27 років. Солідний термін, який дає читачам надію на текст рівня «Московіади» чи «Дванадцяти обручів». Що ж вдалося створити Андруховичу за цей час з’ясовують у рецензіях для Читомо одразу двоє критиків.

Добра карнавально-детективна звістка від Андруховича

Олег Коцарев

З новими книжками Юрія Андруховича завжди та сама історія – «спостерігачі й оглядачі» різного рівня компетенції негайно починають сперечатися: роман це чи ні? Ясна річ, не стали винятком і «Коханці Юстиції», транспортовані видавництвом «Meridian Czernowitz» під новорічну ялинку. «Романні сумніви» одних підігріваються есеїстично-дослідницьким тоном оповідача, інших – фрагментарністю тексту (що дозволило, наприклад, Тетяні Трофименко назвати «Коханців» «нормальною собі збіркою 9 оповідань»).

Дозволю собі, втім, припустити, що вирішального значення суто жанрологічні студії над книжкою не мають. Досить буде зауважити: твір Андруховича досить масштабний і підкреслено об’єднаний образом згаданого вже оповідача, тематикою, побудовою епізодів і справжньою, як пишуть у шкільних творах, «червоною стрічкою, що проходить крізь усю книжку» – мандрівним цирком.

Отже, дев’ять, або, за авторським означенням, вісім з половиною «серій». На поверхні кожної – історія якого-небуть злочину, нерідко сумнівного, більш чи менш пов’язаного з галицькими реаліями різних століть. «Синя борода» в містечку з грайливою назвою Другобіч. Розстріл націоналістів нацистами, що став наслідком безумної гри одного містечкового пасіонарія.

Життєлюб часів Belle ?poque, який виторгував у містичних сил вічну молодість для своєї дружини, але згодом вона почала невпинно молодшати, через що чоловіка в підсумку віддали під суд за розбещення неповнолітньої. Чи, нарешті, обезголовлений труп, який сенсаційно знайшовся в тихому західноукраїнському обласному центрі (і ми знаємо, що це за обласний центр) в часи застою, а точніше, в часи тріумфальної ходи радянським простором фільмів про Фантомаса.

Ці та інші сюжети оформлено в дуже ігровому, постмодерному, парадоксальному дусі. А ще – дещо «уповільнено», що дозволило текстові, з одного боку, амортизувати драматизм і біль зображуваних подій, а з другого, попри самодостатній суто естетичний ефект, дати матеріал для роздумів.

Зокрема, роздумів про непевність істини, злочину і покарання. Це один із головних «серйозних» мотивів книжки, запущений уже епіграфом «Нехай звершиться правосуддя. Нехай загине світ», а продовжений нескінченним варіюванням версій різних, часом уявних, злочинів. А його кульмінацію персоніфіковано в образі українського підпільника, який в часи окупації провокує німців на розширення терору в надії посилити антинацистський опір і «викупити» гріх колаборації.

«Коханці Юстиції» – книжка, сповнена фірмового Андруховичевого стилю, його, сказати б, «персонального постмодерну». До ваших послуг і знамениті переліки-періоди, і каламбури, і зсуви часів, і алюзії з пародіями, і поетичні інтервенції, і веселі суголосся, і містифікації, і прочая, прочая, прочая. Очікувано з’являються тут також ядучо-іронічні публіцистичні ескапади. Одна з них, до прикладу, може вважатися в певному сенсі відлунням відомих дискусій і скандалів за участю Андруховича та низки галицьких інтелектуалів (насправді, звісна річ, не лише галицьких), присвячених мові, особливостям певних регіонів і відмінностям в історичній пам’яті в різних частинах країни.

Ось як автор саркастично відповідає на критику західноукраїнської літературної традиції зображення першої радянської окупації: «…скільки вже можна пережовувати всі ці нісенітниці про нічні сорочки і дамську спідню білизну, в яких офіцерські дружини начебто вибиралися до театрів! Скільки ще разів ми потішатимемося над міфічними нічними горщиками, з якими вони йшли на ринок по сметану! Недолугі фантазії сумнівних дотепників – і тільки.

Насправді то був достатньо різний і в самому собі розашрований та суперечливий субстрат. Виховані на поезіях Маяковського й Заболоцького, вони залюбки слухали опуси Шостаковича для квартету саксофоністів, цитували напам’ять оберіутів та Ахматову, захоплювалися Чорним Квадратом та обома Кандинськими. (…) Вечорами з лоджій, де вони збиралися навколо самоварів, лунали концерти мандолінної музики та класичний політкаторжанський гімн «Владимирский централ». Іноді вони захоплено грали в буриме, користуючись при цьому лише двома типами рим – пастернаківською та кірсановською. У міському театрі замість дурнуватих містечкових водевілів почали ставити оптимістичні трагедії…»

У всьому цьому талановитому Андруховичевому карнавалі годі не зауважити меншої, сказати б, емоційної напруги чи наповненості, ніж у «класичних» творах письменника. «Коханці Юстиції» виваженіші, сконструйованіші, раціональніші. Немає сумнівів, що для когось із читачів це буде плюс, а для когось – мінус. Як і відкритий фінал останнього розділу, чи то пак «половини» дев’ятої серії, де оповідач повідомляє, що не знає розгадки історії з трупом і замислено розводить руками.

«Коханці Юстиції» в певному сенсі розбестять прихильників Юрія Андруховича, бо дадуть надію на нові яскраві й вишукані книжки «патріарха». А ще вони засвідчили: не вся українська література в 2010-х роках «посюжетнішала» та «зсентименталилася», карнавал може тривати й у складні часи. І за цю добру звістку не можна не подякувати.

Мерзенна вісімка з половиною

Тетяна Калитенко

Дев’ять розділів «Коханців юстиції» – окремі криваві історії-подорожі-у-часі Галичиною та Львовом, що викидає читача то в 1610-ті, то в 1960-ті роки. Головні герої – першокласні негідники: розбишака Самійло Немирич, вбивця Степана Бандери Богдан Сташинський, Альберт Вироземський, що уклав угоду з дияволом, вбивця Андрея Потоцького Мирослав Січинський, «синьобородий» Юліус Ґродт, гравець із часом Маріо Понґрац, «український бандит» на позивний «Сансара» та Фантомас – знеголовлений труп невідомого чоловіка.

Back to bad guys

Насправді українській літературі не бракує лиходіїв у головних ролях. До прикладу, в історичному романі Івана Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» першу скрипку грає жорстокий зрадник роду. Не забуваймо й про іконічних поганців: Чіпку з «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного, «Марка Проклятого» Олекси Стороженка та Степана Радченка з «Міста» Валер’яна Підмогильного. Та попри те, що колоритними амбівалентними персонажами у нас хоч греблю гати, але все одно лишається потреба їхньої реактуалізації або створення нових.

Та, по правді, цього разу Андрухович нічого нового й не створював, а лише зібрав своїх старих добрих друзів на кшталт Самійла Немирича та Амалії Небораки, до яких додав кілька нових облич.

Це самоцитування нагадало старим прихильникам, чому вони колись зачарувались Андруховичем, а для випадкових перехожих не створили зайвого шуму.

Карнавалу не буде?

Не новим є й простір мандрівного цирку «Ваґабундо», якому свого часу був присвячений вірш: «це тільки ззовні цирк, а в глибині пітьма!» І у «Коханцях…» саме цей образ, а не лиходійство героїв, є найміцнішою зв’язною ланкою. Тут цирк є чимось на кшталт «летючого голландця», що мандрує зі століття у століття, тримаючи всі історії у єдності. З одного боку ця червона нитка досить тонка, але з іншого боку послання, яке у ній закодоване, – досить сильне та функціональне. А щоб його оприявити, поговорімо про карнавал.

Свого часу для Бу-Ба-Бу це поняття стало одним із чільних: про це говорить Тамара Гундорова у своїй книжці «Післячорнобильська бібліотека: український літературний постмодерн». По-перше, той період потребував відходу від соцреалістичного мовлення в бік пародійності та несерйозності. По-друге, досвід чорнобильської катастрофи мусив пройти шлях терапевтики. По-третє, 80-ті знаменуються модою на Михайла Бахтіна. Бахтін же у свою чергу є провідним «проповідником карнавалістики», який трактував це явище на прикладі «Гаргантюа та Пантагрюеля» Рабле як ритуал сакрального сміху, що стверджує тілесність і затверджує рух по колу.

А чим циркова арена «Ваґабундо» не коло? У «Коханцях юстиції» вона присутня або номінально, або формально, проте це не простір активного розвитку подій, а пасивний і мовчазний свідок, втілений дух часу. Велике кружляння не оминуло й 9 розділів роману, адже події у них розгортаються за типовою схемою: від зустрічі з героєм та знайомства з історичним бекграундом через зміст злочину і любовну лінію – до покарання.

Звісно, ці елементи можуть мати різні інтенсивність і порядок, але все ж лишаються незмінним каркасом оповідей. За структурою відрізняється хіба останній розділ «Презентація трупа або Фантомас-71». Він автобіографічний, детективний і позбавлений деталей життя і смерті людини, якій належить безголове тіло. Але, враховуючи контекст роману, розуміємо, що то був чоловік непростого характеру і ґатунку.

І попри те, що романний час іде вперед або рухається назад, як у розділі «Життя Марії, або Маріо», все змінюється, але кістяки історій залишаються непорушними: на кожного Альберта чекає його найвища форма страти. Та попри ходіння колами й повторення одної й тої самої сюжетної моделі, ми маємо справу не зі святом, а з тьмяним миготінням кольорових лампочок. «Коханці юстиції» – це вже не постчорнобильський, але ще не поствоєнний карнавал. Це більше ствердження тіла негідника у його руйнівній енергії, еротиці й тління. Це радше тверде передчуття чорного балагану.

Речі своїми іменами

Анотація обіцяє нам, читачам, паранормальний роман, виконаний із композиційно-стилістичною майстерністю, який дасть змогу кожному читачу відчути власну моральну довершеність завдяки аморальності героїв твору.

І якщо до майстерності автора питань не виникає – Андрухович писати вміє і це факт – то із визначенням жанру виникає конфуз. Швидше за все, тут винне питання вагомості. Називати текст, який чекали бозна-скільки часу, збіркою оповідань – несолідно.

Але більш сумнівною витівкою є приписування романної форми циклові текстів, хай навіть і об’єднаному спільними рисами головних героїв і наскрізним мотивом. Це не найкращим чином впливає на враження від струнких і цікавих історій, що наповнені тарантінівською різаниною, темною атмосферою, еротизмом і кінематографічністю. Приємність від тексту псує ще й есеїстика, яка витинається пір’їною недоречного факту на гладенькому історично-стилізованому тлі, як-от згадка гештеґа #MeToo в історії про Самійла Немирича.

Щоб написати «Фауста» Гете знадобилося щось із 60 років. «Коханцям юстиції» Андрухович присвятив 27 років, але це письмо було відчутно уривчастим. І можна скільки завгодно зв’язувати всі лінії до купи, милуватися низкою цитат-гачків та пасхалок і хоч цілий вечір викручувати сенс з останнього розділу, але основні запитання все ж лишаються. Чи запрошує нас автор до спільного сюжетотворення? Мабуть. Чи можна нанизати різні тексти з різних періодів на нитку роману? Ймовірно. На Юрія Андруховича тиснув дедлайн і тягар нашого з вами очікування? Швидше за все.

• Шанувальникам всього кінематографічного та кривавого;
• Любителям короткої якісної прози;
• Якщо по той бік пристрасті народжується ніж;
• На ніч.

• Якщо ви марили великим романом;
• Хейтерам постмодернізму;
• Якщо ви гидуєте відрізаними головами.

Читайте також: Уривок із книжки «Коханці Юстиції» Юрія Андруховича

Фото: УП, Чернвіцецький промінь (Ігор Константинюк)