uncategorized

Галина Рис. Амстердам—Київ. І трохи святого Миколая. — Брустурів : Дискурсус, 2017. — 192 с.

Він працює у крамниці канцелярських товарів та інколи малює картини. Вона працює викладачкою в університеті й інколи пише оповідання. У нього є сестра, яка щойно одружилася з брутальним чоловіком. У неї є чоловік, який вимагає від неї вечері й вчасного повернення додому. І от ці двоє опиняються поруч у літаку Амстердам-Київ, з якого вони зійдуть, взявши не свої валізи.

Переплутані валізи й таємнича незнайомка – кліше легкої популярної белетристики (чим, безперечно, цей роман і є). Марко, відкриваючи вдома валізу, знаходить там не свої речі, а рукопис книжки про святого Миколая, створений його сусідкою по літаку. Хлопець зачитується й надихається історією (а разом із Марком і ми, оскільки текст про Миколая поданий у форматі роману в романі). Коли Олена нарешті знайомиться з Марком, вона знаходить в ньому свого ідеального читача (Умберто Еко позаздрив би) і пише продовження своєї книжки для нього. Зірки зійшлися – Автор і Читач зустрілися.

У такому ключі розгортається новий роман письменниці Галини Рис, і перша її доросла книжка. Хоча відсутність глибокої психології персонажів чи доволі спрощена (сказати б дитяча) поведінка героїв підважують дорослість роману. Це своєрідна казка для дорослих, добра святочна книжка, яку швидко ковтаєш і якою надихаєшся на гарні вчинки.

Але цей текст – не солодка цукерка до Миколая. Це підсолоджена пігулка.

В Україні все більше говорять про проблему насилля. Проте частіше ця розмова лунає на гендерних порталах і сайтах дитячої літератури. Та таки книжка під хештегом #янебоюсьсказати звернена до підлітків і претендує на спробу виховати хлопчиків, які не вважатимуть, що мають право чинити фізичне й психологічне насилля, а дівчат – не опинятися в ролі покірної жертви, до чого їх спонукає суспільство й історія культури. Але хто б ще провів терапевтичну розмову з дорослими про родинне насилля.

Водночас, попри табуйованість, ця тема українській класичній літературі не чужа. Скажімо, у добре відомих «Перехресних стежках»  Івана Франка є неприємний персонаж на ім’я Стальський, який має на меті зробити життя своєї дружини Регіни (і коханої жінки головного героя) нестерпним. Навряд у школі розглядають цей випадок як приклад насилля в родині, але це воно. Чоловік, який верещить жінці з порога, щоб та несла йому їсти, – це, певно, персонаж кожного другого українського класичного твору. І якщо в цьому немає насилля, а лише сліди патріархального укладу, то згадаймо, що буде з жінкою, яка забариться з обідом. Особливо якщо чоловік приходить на підпитку.

У романі Галини Рис є кілька центральних ситуацій насилля. З одного боку, сестра Марка за всіма сільськими традиціями не живе зі своїм нареченим до весілля, а опісля мовчки страждає від того, що її дико ревнивий чоловік може випити й побити дружину. І якщо Марко чекає, що його сестра вчинить по-дорослому й піде від свого кривдника, то сама дівчина грається в «щасливу сім’ю», «б’є, отже, любить» та інші традиційні для нашого суспільства родинні сценарії. Що цікаво, у цьому питанні Олена мало відрізняється від Маркової сестри.

Її чоловік може на неї нагримати за те, що та не приготувала йому вечерю, затрималась у місті чи вчасно не увімкнула звук на телефоні. Тож жінка грається в ідеальну дружину й мати, сублімуючи свої бажання на письмі.

І хоч сама Олена щиро вважає, що вона на місці Маркової сестри не терпіла б насилля, ці персонажки одна одної вартують.

До чого тут святий Миколай? Він – не просто бородатий дядько, який приносить дітям цукерки. Це промінчик надії у пітьмі. І, як ми бачимо, дорослим персонажам цієї книжки такий промінчик аж ніяк не завадить. Насправді поява цього святого у книзі геть не випадкова. Як ми вже казали, це типовий святочний чи різдвяний текст про добро в людях і віднайдення світла. Найвідоміший у нашій культурі твір цього жанру – звісно ж «Різдвяна пісня у прозі» Чарльза Діккенса, але таких прикладів (особливо в дитячій літературі й легкій дорослій белетристиці) можна нарахувати безліч.

Оскільки книжка про святкове диво для дорослих, то й Миколай постає тут у дещо складнішій варіації. Передовсім його історія розгортається під час гоніння християн і подає Миколая не як типового канонічного святого, а як захисника усіх упосліджених, зокрема й тих, хто влаштовував гоніння на нього, невірних тощо. Тож це історія не самого Миколая, а добра, яке він приніс у життя багатьох дуже різних людей.

Це текст-очищення, адже його герої, страждаючи від самотності й безсилля допомогти собі та своїм близьким, мають віднайти світло, пройти символічний шлях страждань. Адже щоб повернути у своє життя світло, треба спуститися до самої пітьми. Різдвяні оповідання, базовані на давніх містеріях, є текстами, що проводять героїв кількома рівнями життя, різними поверхами вертепу – спускають у пекло, щоб повернути назад, на вищий рівень.

А оскільки пекло буває не лише буквальним, а може набувати різних форм, то в цій книзі воно постає пеклом родинно-побутовим. Тож щоб отримати спокій і надію на щастя, Марко спускається на дно відчаю через негаразди в родині своєї сестри, якій він нічим не може допомогти. Олена ж, яка переживає втрату дуже близької їй людини, має знайти розраду й рухатися далі. І, звісно ж, із цим обом героям допоможе святий Миколай.

Оскільки ж це почасти книжка про силу мистецтва, а також про Автора й Читача (неодмінно з великої літери), а мистецтво, як ми знаємо, має страшну силу, то в цього роману є шанс подарувати різдвяну надію усім дорослим і надихнути на хороші вчинки. І, звісно, відкоригувати традиційне уявлення, ніби вдавати покірну жертву в родинному колі або праведно гримати на свого партнера/партнерку за неприготовану вечерю – це хороша поведінка. І може тоді святий Миколай потішить читачів якщо не подарунком під подушку, то надією на новий і кращий життєвий етап.

• на Миколая;
• як святочну книжку;
• дорослим, які почуваються по-дитячому незахищеними.

• сподіваючись на романтичну історію;
• якщо ви не любите формат роману в романі;
• покладаючи великі сподівання на слово «Амстердам» у назві.

Читайте також: Що читачеві примножує хюґе, а що – ні