uncategorized

Положій Є. Риб’ячі діти. — Х.: Фоліо, 2014. – 287 ст.

Сучасний світ — це як дивитися відеокасету в телевізорі, яка поставлена на перемотку, — темп життя пришвидшується. Відмирають заїжджені архетипи, непереможні цінності, історичні алюзії. Натомість назріває щось нове, тісне, напівфабрикатне, практичніше. Це ніби з елегантної танцюристки перетворитися на прагматичну проститутку, ніби з атмосферних цвинтарів перейти на компактні крематорії.

У своєму романі «Риб’ячі діти» Євген Положій пробує вловити момент і територію, місце та час такого переходу. Де відбувся цей злам? Чи хтось за це відповідальний? Як перелаштуватися на новий чин життя?

Головні герої книги шукають себе у цьому новому риштуванні, намагаються пристосуватися до змін, до нових ідей, способів сприйняття світу, його осмислення.

Проте, в книзі оповідь триває не так пафосно, як моя спроба узагальнити головний посил книги.

Головні герої просто мешкають в місті, просто потрапляють у складні ситуації, просто програють двобої зі своїми проблемами.

Наприклад, Сірий. Це пацан, якого в церкві зґвалтував священник, і за це він вбиває священника. Та й сам очікує на смерть, бо його вкусив і заразив смертельною хворобою варан (варан як символ внутрішньої тварини, яка перемагає свого господаря).

Наприклад, Вікторія, танцівниця, яка теж програла двобій з новою дійсністю, й стала проституткою.

Наприклад, художник, який хотів відмінити дату свого народження, а після того, як дізнався, що дійсно народжений невідомо в який день, ніби стерся, ніби зник, ніби програв.

Наприклад, мер міста, якому щороку підкидають білого пса на день народження, і він через це дико біситься, бо ненавидить цих чотириногих і спеціально наказує присипляти вуличних собак. Він теж програв, бо цей пес – ознака того, що за ним, за його оборудками, гріхами, брехнею стежить якщо не Бог, то якийсь невідомий зловмисник.

Наприклад, дівчина-ветеринар, яку вчили лікувати тварин, але вона мусить займатися утилізацією їхніх трупів на полігоні побутових відходів.

Наприклад інші герої, які постійно щось страчають, а потім шкодують за цим втраченим і безрезультатно намагаються його повернути.

Як витримати цей новий темп? Про що ми всі, пересічні мешканці, забуваємо?

Одним з безмовних образів втрати чогось важливого є тріщина на дзвіниці. Тріщину видно лише з вінка туалету будівлі мерії. Відчуйте символічність – не будь-де інде видно цю тріщину, а з владної будівлі. Тріщина  — як ознака змін, кінця епохи Риб, більше нікому піклуватися про релігію, про сакральне.

І ось ми підійшли до розгадки назви книги. Про неї йдеться в романі.

Астрологічні епохи діляться на семитисячолітні періоди, кожен з який триває під одним зі знаків Зодіаку. Цей у період нашого з вами життя стався, або й досі триває перехід від повільної, спокійної епохи Риб у швидку епоху Водолія. А риб’ячі діти – це ми з вами, це ті, хто народився в попередній епосі, і тому не знає, як себе прилаштувати в новій світобудові – в епосі Водолія.

Паралельною реальністю, окремою сюжетною лінією, яка всуціль пронизує «Риб’ячих дітей» — є собаки, їхнє життя, вуличні пригоди, смерті, народження. У псів – свої історії, когось викинули недобрі господарі, хтось народився бездомним, хтось загубився. Кожен пес тим чи іншим чином дотичний до людей у книзі, до головних героїв.

Хто такі ці пси? Чому вони всюди вештаються, чому їх так люблять і так ненавидять, що вони символізують?

Кожен окремий пес —це альтер-еґо господаря, його антипод, це те, що людина приховує і боїться або безсила проявляти. Це та щирість, беззахисність і відданість, яку людство втратило з закінченням епохи Риб. Герої вкладають свої переживання в собачок: якщо ти добре ставишся до своїх проблем, хвороб, до цих песиків, то й вони починають до тебе ластитися. І навпаки, коли ставишся до псів погано, то ти подвоюєш свої страждання. При чому самі собаки завжди лишаються tabula rasa, чистим полотном, яке здатне подвоїти твої емоції.

Кульмінацією сюжету книги є смерть мера міста від серцевого нападу, від того, що на його сьомий поспіль день народження, як би він не переховувався, як би не втікав, не зачинявся, до нього являється білий пес. Цього разу собачка забігає в робочий кабінет мера, у якому, завдяки закрученим перипетіям та збігам обставин, перебувають інші головні герої, долі яких до того не перепліталися.

Всіх їх до того поєднувала лише безпосередня дотичність до собак.

І ось мер міста, головна людина, яка могла, здавалося, керувати усім, вмирає через якогось песика, через страх до свого сакрального, яке давно відмерло, через приховування самого себе. Цей песик серед кабінету — як підказка іншим героям, та й кожному з нас – ось вам прямий доказ того, що не ви керуєте містами, людьми і собою, а ваш, так би мовити, альтернативний пес. І те, як ви до нього ставитеся, і вирішує вашу долю.

Кілька спостережень лишилося сказати про форму, стиль і техніку письма Євгена Положія.

Наприклад, ключові сцени в романі видалися дещо стиснутими, не вистачало об’ємності. І навпаки, в менш гострих епізодах текст дещо розтікався.

Побудова речень іноді в’язка. Чіткіше слова встановлювати на свої треба місця. Наприклад, дуже неоднозначно можна оцінювати і на довго зупинитися над такою фразою: «Моя, колишня вже, щоправда, дружина».

В книзі зустрічається немало русизмів, хоча тут можна зробити поправку на місце мешкання Положія – Суми. Тобто, можна довго доводити, що це не русизми, а саме слобожанізми, якими тут говорять з діда-прадіда.

• любителям сюжетної белетристики;
• любителям жорстких сцен, мислителям смерті.;
•  мешканцям міста Сум або людям, що цікавляться своїм історією та сучасністю Сум.

• людям з гострим відчуттям синтаксису;
•  священникам, мерам, чиновникам;
• людям, які не люблять домашніх тварин;
• любителям мімімішних історій до кави чи румбамбару.