Пер Улоф Енквіст. Книга про Бланш і Марі /
переклад зі шведської Софії Волковецької. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. – 224 с.
Ім’я Пера Улофа Енквіста, що не потребує додаткових представлень ані на рідних шведських, ані на західноєвропейських теренах в цілому, на українському книжковому ринку відоме також доволі давно. Переклад українською однієї з його п’єс, «Із життя дощових черв’яків», вийшов друком ще 1990 року.
Звідтоді, втім, цікавість до постаті шведського письменника не матеріалізувалася в перекладах українською аж до 2014 року, коли в тернопільському видавництві «Крок» було видано переклад роману Енквіста «Візит придворного лікаря» (1999), який критики часто називають одним із найбільш яскравих його текстів. І от зовсім нещодавно в книгарнях з’явився переклад одного з останніх його прозових творів, «Книги про Бланш і Марі» (2004).
Поважний вік (рік народження письменника – 1934) не став на заваді тому, аби після цієї книги Енквіст написав ще три – вони доповнили собою список із понад 20 його романів. Крім них, у творчому «активі» шведського автора: 10 драм, що ставляться на сценах театрів Швеції і по всій Європі, а також чотири кіносценарії, один із яких (що доволі показово) – сценарій фільму про Кнута Гамсуна, а ще один – серіалу про Августа Стріндберга. В різний час ці твори, як і загалом письменницька і творча діяльність Енквіста, були відзначені різноманітними преміями (понад 20-ма), найвагомішою з яких стала так звана «мала Нобелівська премія» – Скандинавська премія Шведської академії. В цій короткій характеристиці вже і так чимало цифр – проте, намагаючись узагальнити творчий доробок такого плідного і працьовитого письменника, драматурга, сценариста чи журналіста, як Пер Улоф Енквіст, без них навряд чи можна обійтись.
Показово і те, що перший із романів Енквіста, який вийшов у перекладі українською («Візит придворного лікаря»), і нещодавно перекладена «Книга про Бланш і Марі» належать до однієї лінії в творчості письменника. Ця лінія – історично-біографічна проза. Успіх таких текстів визначається, з одного боку, достатньо ґрунтовною пропрацьованістю документального матеріалу, а з іншого – майстерністю його «олітературнення», сплітання фактів у художньо-сюжетну послідовність та надання такому сюжету морально-психологічної та стилістичної цілісності. Все це і навіть більше – про біографічні та історичні романи Пера Улофа Енквіста.
starylev.com.ua
З джерелами письменник працює із запалом і докладністю науковця; іноді навіть, намагаючись охопити якомога більшу кількість матеріалу, Енквіст залучає до такого опрацювання «співавторів»: так, під час підготовки «Книги про Бланш і Марі» письменнику асистувала його донька Єнна Ґілбертссон. Проте чи не більше вражає те, як за такого ступеня зануреності в фактаж Енквісту вдається зберігати «холодність» і критичну дистанцію при оформленні його в літературний твір. Як результат, маємо розумні й інформативні романізовані біографії – і по-скандинавськи стилістично прозорі, легкі й чіткі біографічні романи. До таких, зокрема, належить і «Книга про Бланш і Марі».
Історія знайомства та стосунків Бланш Вітманн, найвідомішої пацієнтки французького психіатра Жана-Мартена Шарко, і Марії Склодовської-Кюрі, першої науковиці, визнаної всім світом аж до присудження їй двох Нобелівських премій (з фізики та хімії), сама по собі, без усякої літературної обробки – явище нетривіальне. Це той випадок, коли біографічний матеріал сам творить достойний сюжет – лишається тільки…записати його і видати як роман? Кілька цитат там, кілька листів тут, трошки передісторії, вирізки з газет, потрібне підкреслити і вписати те, чого бракує.
Проте Енквіст іде іншим шляхом – фокусом (чи радше фокусами) роману він обирає не життєву хронологію своїх персонажок, а власні дослідницькі узагальнення, зроблені на основі аналізу цієї хронології.
Структура роману схематично відповідає трьом частинам «Книги запитань», єдиного твору Бланш Віттман, який вона написала вже після того, як почала асистувати Марії Кюрі (чи, як іменується вона в книзі – Марі) у її дослідженні урану і радію. Марі, «незрівнянна красуня, яку незбагненним чином заполонила магія досліджень» (саме таким є враження Бланш про неї, задокументоване в «Жовтій книзі», першій частині твору) заражає колишню пацієнтку лікарні Сальпетрієр і своїм захопленням «блакитним сяйвом», і бажанням описати, чи то пак приборкати його. Цей запал і стає спільним для науковиці Марі, холодної і виваженої, з її нелюбов’ю до поетичних метафор, і «королеви істеричок» Бланш, відкриті експерименти за участі якої збирали повні аудиторії світил від психіатрії – хоча природа цього запалу різниться для двох жінок.
П’єр-Андре Бруйє «Лекція доктора Шарко в Сальпетрієрі»
Окрилена світовим визнанням і першою нобелівською нагородою, хай і здобутою разом із чоловіком, – це Марі до зустрічі з Бланш. Самовіддана в своєму давно вже не хворобливому, а радше акторському пориві й усвідомлюючи, що не глибина недугу, а ефектність його проявів потрібна тому, хто проводить на ній свої експерименти – це Бланш до зустрічі з Марі. Точка зіткнення цих двох траєкторій руху необхідна обом: перед науковицею вона відкриває наявність дечого спонтанного і незбагненного в її полі діяльності, а от для акторки – може пояснити природу її мистецького дару. Зустріч Марі з Бланш стає викликом для обох, а їхня інтелектуальна та особистісна взаємодія – інструментом, якого потребувала кожна з них, щоб спромогтися на більше, аніж могла доти. Це є перша точка фокусування сюжету: бажання пояснити непояснюване, виписати в слова те, що неможливо висловити, і – зробити це чимось окремим від себе і чимось цінним для світу.
Озброєні натхненням і знаннями, які вони дають одна одній, жінки беруться кожна за своє дослідження: Марі – за «блакитне сяйво», Бланш – за «Книгу запитань», що має стати трактатом про природу любові. Проте на момент, коли Бланш починає роботу над книгою, вона вже заплатила свою ціну за знання, яке отримала сама, а завдяки їй – і світова наука. Опиняючись раз по раз на операційному столі, після того, як ніж хірурга залишив від її тіла лише торс, голову і праву руку, Бланш переконливо свідчить: радіоактивне випромінювання – смертельне. Десь у цьому епізоді – а це самий початок «Жовтої книги» Бланш і перший розділ «Жовтої книги» Енквіста – читач осягає другий фокус роману: якщо хочеш знання – будь готовим до втрат. Втрати Бланш – фізичні, натуралістичні і болючі. Проте у неї є знання, свідомість – і одна рука, якою все ще можна тримати їжу. І писати.
Щоденники Марії Кюрі у Національній бібліотеці Франції у Парижі
Вражена внутрішньою силою Бланш і, очевидно, відчуваючи власну відповідальність за те, що з нею сталося, Марі починає опікуватися подругою і забирає її до себе. Присутність Бланш і її «історій» у житті науковиці допомагає тій впоратися з власними втратами: першою з таких стає загибель її чоловіка, П’єра Кюрі, під колесами підводи. Об’ємнішим і яскравішим цей епізод стає завдяки згадці Бланш про історію двоголового мексиканського «монстра» Паскуаля Піньона, який у 1920-му приїхав до Європи у складі турне американського шоу монстрів. Одна з голів Паскуаля була «жіночою», і її він називав (який збіг!) Марією. Він працював у шахті і носив голову-Марію, як згадує Бланш, «так, як шахтар носить на чолі свою лампу». Після смерті Паскуаля його Марія залишалася живою ще вісім хвилин. Підвода відтинає голову П’єра Кюрі – і це лише прелюдія до тих втрат, яких за свої вісім хвилин, насправді розтягнутих на роки, зазнає його дружина Марі.
З цього епізоду і починається «Червона книга», книга-присвята Марі, книга – операційний стіл для науковиці й документування її втрат. Прикметно, що вона вдвічі коротша за попередню частину, проте за рахунок цього є більш сконденсованою в своїй динамічності і психологічній насиченості. «Кольорова» символіка назв теж виявляється не випадковою: всі акценти розставлено в «Жовтій книзі», а «Червона» стає її продовженням, завершуючи розпочаті в ній теми. Подібно до того, як Бланш осягає природу наукового знання після опромінень радієм і низки ампутацій, Марі, «опромінена» своєю останньою любов’ю – стосунками з колегою і близьким другом П’єра Полем Ланжевеном, – вже не мусить запитувати у Бланш, що таке любов.
Болісність і відчутність втрат – цілком співмірна. Як співмірна і цінність набутого знання. Цією цілісною в своїй трагічності метафорою Енквіст підсумовує і завершує перші дві частини роману. Тим самим він завершує і власне текстуальне «препарування» спогадів і рефлексій Бланш – і розпочинає «Чорну книгу», останню і найкоротшу з частин роману, нарешті передаючи персонажці рупор оповідача.
Бланш Віттман і Марія Кюрі
Цей жест письменника виявляється навіть більш репрезентативним, аніж сам зміст цієї книги – розповідь Бланш від першої особи про те, чому вона все життя звинувачувала себе у смерті свого психіатра і коханця Жана-Мартена Шарко. Бо жінка в цей самий час, на початку минулого століття, вперше визнається здатною творити знання, а не лише ставати приводом для його набуття. Жінка перестає бути інструментом – лампою на голові шахтаря, руками фізика-нобеліанта чи матеріалом для експериментів і висновків.
В романі Енквіста вона – водночас і символічно, і фізично – позбувається основних упереджень щодо своєї неспроможності говорити самостійно: ознак тілесності (недарма в романі кілька разів наголошено на вроді обох жінок) і уявлень про місце та функції жінки в суспільстві (Бланш «виводиться» за межі цієї системи координат через свій діагноз, Марі – через осуд, якого вона зазнає за роман із одруженим чоловіком). Чоловіки виявляються просто нездатними говорити за жінок: саме тому наприкінці життя Шарко визнає свої висновки про природу істерії у жінок хибними, а по свою другу Нобелівську премію з хімії, попри вимогу комітету відмовитися від неї, Марі таки приїжджає.
Читайте також: Романізовані біографії Селінджера, Кеннеді, Гойї та інших
Ця нездатність вкотре підтверджується навіть самим стилем «Чорної книги», де Енквіст відмовляється від позиції коментатора і займає натомість позицію спостерігача – він тут максимально холодний, витончений і відсторонений. До того ж, «Чорна книга» стає ще й логічним завершенням «Книги запитань» – бо запитань більше немає.
Відповіді Бланш тепер уже знає – і почувається достатньо вільною для того, аби висловити їх світові так, як вона може. І хай навіть її висновком виявляється Amor Omnia Vincit («любов перемагає все») – те, що Бланш виявляється спроможна озвучити його, свідчить: наступним поколінням жінок, які захочуть говорити, вже не доведеться лягати перед цим на операційний стіл.
- тим, хто звик до біографій у вигляді хронологічних таблиць;
- тим, хто мало знає про сучасну шведську літературу;
- тим, хто цінує розумну і ґрунтовну прозу.
- тим, хто любить романи до 300 сторінок, бо їх можна швидко прочитати;
- любителям сюжетів про жіночу дружбу в тому вигляді, в якому вони існують у масовій культурі.
Найкращий лайк — це 30 гривень))
Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.
Спасибі.
Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook