uncategorized

Валерій Примост. Едіп московський: нариси історії росіян. В 2т. – К.: Темпора, 2016. – 476 с.

Незрозумілі назви – фішка видавництва «Темпора». То вони назвуть книжку «Соломонова Червона Зірка», аж світила колоніальної критики на презентацію прибіжать, а там нічого про євреїв – навпаки, про 28 регіонів України, від села Соломонове в Закарпатті до посьолка Червона Зірка на Луганщині. Піди, здогадайся. А потім назвуть книжку «Єврей – це фах», прибіжать на презентацію хлопці правого спектру, а там – жодного антисемітизму, навпаки – нариси історії євреїв в Україні, написані безпосереднім учасником тої історії. Ні, більшості книжок видавництва «Темпора» на полицях книгарні потрібен суфлер, який пояснював би, що то, приміром, за «Левантійські канікули».

Отож, потренувавшись на фахових євреях, Валерій Примост неполіткоректно перемкнувся на росіян та українців. І це після півдесятка художніх російськомовних книжок, кіносценаріїв та легендарних рекламних кампаній, більшість з яких ви точно бачили, поки не викинули телевізор. Вдихніть, підспівуйте голосом Злати Огнєвич: «Я бажанням серце окрилю! » – або голосом Ані Лорак: «Бажання смак – Корона!» Ну і таке інше – дуже талановитий і різноплановий автор, що давно знайшов і себе, і визнання у вигляді всіляких професійних рекламних та телевізійних премій. Але саме таким авторам навіщось страшенно хочеться випробувати себе в чомусь новому, скажімо, в книжках з історії України.

«Едіп московський: неполіткоректні історії» Валерія Примоста за назвою здаються черговою спробою прикладного кацапознавства в стилі Горького Лука з Живого Журналу. Хіба що написано це не олбанською мовою, а розмовною українською, тобто орієнтованою не на аудиторію, яка щойно вчора зрозуміла, що вони не москалі, і не потребує для підтвердження того жодних винахідливих доказів.

Навпаки, готова методично й довго, з посиланнями на наукові джерела й цитатами з Карамзіна, розбиратися, що ж то за сусіда удружило Провидіння на Північному Сході, у так званому Заліссі, і як розвивалися наші непрості стосунки впродовж тисячі з лишком років, і що нам далі з усім цим робити. Бо війна, що триває зараз – вже не перше їхнє «мы же братья».

Цитування й покликання далися взнаки – в книжці аж два томи. І оформлений майже за вимогами наукової праці розділ посилань. Майже – тому що навіть посилання на Грушевського чи Карамзіна тут оформлене як посилання на Інтернет-сторінку, де «лежить книжка» (іноді на піратському сайті, що зовсім автора не бентежить), а поряд з Яворницьким чи Ключевським тут сусідять покликання на «Форум сайту «Авіабаза».

Читайте також: «Щоденник україножера»: обійняти й реготати

Таке вільне перемішування підручників, ухвалених МОНом, монографій, газетних статей і блогів провідних інтелектуалів я до того бачив тільки в книжці «Греки, араби і ми», присвяченій п’ятилітній французькій полеміці довкола арабської спадщини в науці християнського світу. Той випадок, коли блоги вже прирівняні до солідних джерел. Мабуть, це вимога часу – не чекати поки оригінальні думки будуть оформлені в наукові статті і опубліковані в профільному виданні. Тим паче, якщо книжка все ж науково-популярна, з розрахунком на масову аудиторію, а не фахова, для десяти колег. Тож логічно залучати до кола джерел навіть статті з жовтої преси, просто дотримуючись принципів наукового цитування.

Два томи «Едіпа московського» – така собі спроба історичного наукпопу про українсько-російські взаємини, та ще й за грубі гроші в книгарні, а не в ЖЖ, що зменшить число адептів в порівнянні зі вже згаданим Горьким Луком і, швидше за все, залишить історичну книжку в обігу тих самих інтелектуалів, які «Історію русів» читали з примусу перед сесією в оригіналі.

Тобто популярність викладу і загравання з розмовним стилем може виявитися даремним. Хоча легкість читання – безумовний плюс цієї книжки, настанову на яку ще лише належить засвоїти авторам більшості наших книжок з історії: «Отже, питання приборкання українського селянства стало не тільки питанням успішної індустріалізації, а питанням життя і смерті для самого вождя і створюваної ним імперії – саме так: або українські селяни, або Сталін. І «друг радянських фізкультурників» не мав наміру панькатися». Наскільки це все ж жвавіше традиційного викладу підручників з Історії про пленуми і з’їзди ВКП(б). Дядько Джо з нами саме що не панькався.

Читайте також: Інтелектуальна культура – результат історичного становлення

Але і певні привабливі чи й свіжі думки, точки зору, знахідки, як на мене, ветерана хохлосрачів, у цих книжках, здається, є. Спробуємо їх каталогізувати.

1. В описах Московії пан автор цитує самих росіян – Карамзіна, Ключевського, Таїрову-Яковлеву. Саме тих, на кого заведено посилатися серед адептів «рузького» миру. Результат, між тим, той самий, якби пан Примост посилався на Грушевського й Донцова. Цікавий полемічний прийом. Думаю, без пошуку по цитатах Гугля тут не обійшлося.
2. Ну, не скажу що нова, але чи не вперше так чітко артикульована думка «Українці, ви самі створили цього імперського монстра». Саму тезу чув не раз, але все більше абстрактно. А тут – конкретно, з прикладами. Останньою краплею для мене стала згадка про те, що передмову до петровського Морського статуту писав… Феофан Прокопович. І перейменувати Московію в Російську імперію з усіма клейнодами, або на нинішні гроші – брендбуком – теж його ідея, яку він послідовно й наполегливо пропонував замовникам. І міфологема про три братніх народи – його ж. А ми тут москалів традиційно лаємо, назву вкрали, мовляв. А виходить, що тоді в них жодного свого політтехнолога такого рівня просто не було.
3. Ну й, що є то є – відсутність пієтету перед козацтвом. Тобто в нас є автори, скажімо, Петро Кралюк, які змішують козаків з кізяками, протиставляючи їх волинській шляхті, попри те, що шляхта ця все профукала ще поколінням раніше. Але таких, щоб без оцих крайнощів, не дуже-то й почитаєш: надто прісно. Автору вдалося відмітити, що під кінець Гетьманщини, на «рангових землях», які давали старшині для прокорму, бо не платили грошей, військо запорізьке вже стало збіговиськом куркулів і латифундистів, для яких найбільшою халепою був військовий похід, бо ж потім вмреш з голоду, – цього я в наших авторів досі не зустрічав. Тобто в результаті Хмельниччини й Руїни найагресивніше європейське військо, що жило тільки з військової здобичі й нехтувало миром як можливістю взагалі, тож воювало щороку, в Гетьманщині перетворилося на помісну кавалерію на кшталт російської дворянської, яку самі ж козаки неодноразово били вщент, – найвідсталіше на той час європейське військо. І ось козаки стали такими само. Самі ж гетьмани мали тримати при собі полки сердюків й компанійців, організованих на західний взірець. Ну а раз військо стало неспроможним – подальша втрата вольностей була справою часу. Не Карл, так Клара, тобто Катерина, ту Січ розігнала б.

Ну це я з критики українців навів, це мені цікавіше. А Московське царство в книжці виглядає принаймні смішно – і це навіть без прийомів сатири й гумору: виявляється, досить самих цитат з їхніх же класиків.

Перший том «Едіпа московського» (а міфологічний Едіп, як пам’ятаємо, настільки не шанував батьків, що тата випадково просто вбив, а про маму спитайте у Фройда) починається від руської (тобто нашої) колонізації Залісся – від Аскольда з Діром, і охоплює всі перипетії цієї античної трагедії аж до правління Олександра першого. Виходить, ми раніше за всіх європейців отримали «фідбек» від колишніх колоній. Другий охоплює час від скасування кріпацтва до поточної російсько-української війни. Авторові вдалося звернути увагу читачів на своєрідні цикли чергування московських правителів: тиранів-лібералів-закручувачів гайок-стагнуючих заручників бюрократії і знову тиранів, в які всі ті правителі вписуються майже ідеально, без винятків. Як і на те, що українцям мало на що можна було сподіватися при будь-кому з них: лібералізм на нас аж ніяк не розповсюджувався.

Читайте також: Цензура і пропаганда в сучасному книговиданні: український та російський досвід

Ну і головний висновок, винесений автором у кінець книжки: ця війна – на знищення. Або ми, або вони. Якою б «гібридною» і «несправжньою» вона комусь не здавалася.

«Для багатьох українців поведінка їхніх північно-східних «братів» здається незрозумілою, надто агресивною й абсолютно безсовісною. Українці не можуть зрозуміти, чому настільки близький (як вони завжди вважали) культурно та історично народ поводить себе так вороже і з таким нищівним презирством. Але якщо ви добре знаєте всю довгу історію російсько-українських стосунків, то сьогоднішня поведінка Путіна і росіян виглядає логічною, зрозумілою і природною».

Читайте цю книжку, щоб знати.

• ветеранам хохлосрачів, які хочуть поставити то нарешті на наукові рейки.

• ватникам. Хоча чому? Нехай і вони читають і прозрівають.

Чільне зображення coursesite.uhcl.edu