Читомо > Тексти > Яцек Денель. «Матінка Макрина»

Тексти

Яцек Денель. «Матінка Макрина»

01.04.2017 0 Автор:

Видатні містифікації, жертвами яких стають тисячі людей, навіть незгірш освічених і цілком статечних,  – не винахід  «епохи постправди». У матінки Макрини Мечиславської, святої мучениці за католицьку віру, запобігали ласки сановники й аристократи, вона мала аудієнції в Папи й зналася з Адамом Міцкевичем, про неї писали Юліуш Словацький та Станіслав Висп’янський. У книзі Яцека Денеля з переплетених монологів Макрини-Юльки постають різні версії однієї приватної історії, яка свідчить, що розмежувати побожність і глум, святість і божевілля іноді майже неможливо, а часто – просто нікому не потрібно. Ми ж завжди віримо в те, у що хочемо вірити. 

Публікуємо уривок із книжки Яцека Денеля «Матінка Макрина» у перекладі Андрія Бондаря, який люб’язно надало Читомо видавництво «Комора».

 

Як Господь наш Ісус Христос на третій день воскрес, так і мене на третій день викликали за Мідну браму[1]. Ну, можливо, на четвертий. Півночі я спати не могла від тривоги, що розгублюся. Бо ж уся моя історія росла, наче тісто в діжці.

Інша річ – панове в палацах, перед ними я відчувала, що в моїй балаканині все поміститься, що я можу туди, як у пиріг, різного фаршу напхати. Я зиркала звисока на моїх слухачів: у кого від чого очі горять, від чого язик вистромлюють та облизують губи, від чого їм на щоках рум’янець виступає. Якщо під час розповіді про те, як москалі всі рублі на наше утримання клали до своїх кишень, то вже відомо було, що з жадібним розмовляю, і додавала, що з монастирської скарбниці вони винесли двічі по сто тисяч злотих мого посагу в коштовних шатах і чашах, і дароносицях, а потім видирали камені з оздоблених сукенок на святих образах. Якщо око блиснуло, коли я починала розповідати, як падали удари на біленькі спини молодих сестричок, то потім більше було про збиткування з нас солдатнею – спеціально для цієї розпусної душеньки. Якщо траплявся мені ненажера, то я про голод з найбільшою охотою говорила, про те, як у нас слинка текла від вигляду м’ясива, яке несли в день посту на стіл архієрея. Кожному давала те, чого він найпалкіше прагнув, про що він соромився іноді слухати, але з насолодою приймав, виправдовуючись тим, що це історія про мучеництво – чиста-пречиста.

mm

Але тепер, перед самим Святим Отцем? Я знала, що іноді втрачаю міру, і водночас відчувала, немовби сам мій язик слова складає всупереч мені самій, всупереч усьому, що я обміркувала. У Парижі розповідала, що на будівництві палацу одна з нас випустила цебро і, привалена ним, сконала; у Римі аж троє так загинули – одна за другою. Я називала з пам’яті їхні імена та прізвища, і як тільки виходила з кімнат, під усіма тими мальовидлами йдучи, повторювала собі імена нових мучениць кожного разу знову, щоби про них не забути. Єловицькому сказала, що молюся за них у спокої серця, і далі до себе: від цебра Ільґоцька, Сеціцька, Лауданська. Тобто по черзі – Розалія, Ґертруда, Непомуцена. Але якби я мала при собі якусь мотузку, ремінець, кийок, то сама б себе по спині вишмагала за ті два нові цебра. Навіщо тобі це було, Юлько, навіщо? Мало тобі одного цебра? Два гриби в борщ, три цебра в історію?

Зрештою, не лише нові додавалися, а й старих меншало; я забула розказати, як у Парижі, що коли москалі ховали вбитих сестер у непосвяченій землі, десь у бору, під жадібним корінням сосон, то місцевий побожний народ викопував їх крадькома і, як святих, ховав на цвинтарі, вказуючи на хресті вигадані прізвища. Однак забути, проґавити – це річ людська, її легше пояснити, але як поясниш додавання цебер?

До світанку, зачинившись у келії, я лежала, дивилась у побілену стелю й міркувала про гріхи – одначе не гріхи я рахувала, хоч і було їх достатньо, а помилки. Що я говорила в Парижі, що на півдні Франції додала або відняла, що в Римі оминула, а що помножила? Тому наступного дня запитала панотчика Єловицького, чи взяв він із собою з Парижа «Польські записки», де журналісти мою історію подали у друку, – а оскільки він узяв, то я вдала, що хочу щось інше почитати, а насправді, провернувши ключ у замку, кинулася з рум’янцем на «Черниць у Мінську, Вітебську і Полоцьку, їх переслідування та мучеництво» і заходилася перевіряти, що дурна Юлька наплела. Раніше я казала, що настоятельниця моїй сестричці Ґротковській, але Непомуцені, а не Юзефі, швиргонула в око гарячим поліном, а потім – що цим поліном їй голову розполовинила. Ніби схоже, але ж по-іншому, зважаючи на те, що биття поліном в історії мало повторитися згодом. Нелегко все це, нелегко.

Читайте також інтерв’ю із Яцеком Денелем

Уранці мені дали навіть щось попоїсти, але я відмовилася з бажання постувати, аби Святий Отець, якого я вважала істинним отцем, сприйняв мене як істинну доньку й моєї страшної історії не відкинув зі зверхньою гримасою, не відкинув змахом руки; а коли я отак лежала ницьма на підлозі, на її холодних кам’яних плитах, бо був уже листопад і навіть у Римі холодом від долівки дме, я відчувала, як уся тремчу, від пальця, що в черевику ворушиться, до волосся на маківці голови.

Ай, дурна Юлько, казала я собі, ай, Юлько, що ж ти наробила! Поглянь, як ти вивалялася в куряві, Святий Отець з-під трьох корон[2] щирозлотих глипне й одразу ж соколиним оком шахрайку в тобі побачить і ніякої не матиме до тебе жалості. Щоби він ще сам із високого трону зійшов, підібгав поли шат і кулаком тебе побив та облаяв: Ти – така-сяка, гірша за суку, немита, геть, нечиста, геть звідси, геть з кімнати, – і навідліг бив би, навідліг – то кулаком, то п’ястуком, то патерицею, оздобленою рубінами та діамантами, – краще б тобі було ніколи не народитися, ніж власного отця й Намісника Господа Ісуса Христа оббріхувати в живі очі.

Але ні, він навіть сам би з трону не зійшов, а викликав би одного зі швейцарських гвардійців, шепнув би йому на вухо й уже б мене копняками за Мідну браму викинули, й уже б зняли шати як найгіршій шльондрі, обклали канчуками й зо два ікла вибили з тих, що ще після колишніх побиттів у роті зосталися.

Ай, дурна Юлько, чи не краще тобі було там сидіти, у далекій глушині, у забутому Вільні, де ніхто про тебе не пам’ятав, як про хробака в камені на дні безмірного океану, не краще було голову не вистромлювати, смиренно гнути хребет на кухні сестер-бернардинок, терти моркву, гниле горохвиння свиням у корито кидати, каструлі шурувати? Не краще було тобі чекати у спокої серця, поки тебе Господь Ісус Христос до себе не забере, поки не ляжеш ти, капітанська вдово, у домовину з чорними стрічками на очіпку, зі свічкою в білих, вощаних пальцях? То тебе б добра штабс-капітанша Лизавета щиро оплакала, і з дурнішими та меншими грішками тебе опустили б у землю, настільки меншими, що, можливо, за кілька років вони би провалилися крізь кості, крізь дно прогнилої домовини, порозтягувані корінням дерев у спільній могилі для бідняків на Росі[3], можливо, впали би ті провини й грішки в землю та зникли, забуті? Бо цей гріх, гріх великої брехні, як великий камінь, на грудях у тебе лежатиме, і хоч би ти вся дощенту зігнила, хоч би найпростіша й найдешевша домовина давно розпалася б на порох, цей камінь провини, дурна Юлько, з тобою залишиться, Юлько, і на ньому як викарбуване долотом, як живим вогнем випалене буде: СВЯТОМУ ОТЦЮ ТУМАНУ В ОЧІ НАПУСТИЛА.

Тим часом панотчик Єловицький приходить і каже, що йому отець-єзуїт Рилло переказав: він був уже у Святого Отця, який присягнувся йому, що Ніколая, царя сатанинського, він у жодному разі віч-на-віч не прийме, після чого потер руки і крикнув: Сьогодні, сьогодні, сьогодні я її побачу! Її – це мене. Вона – це матінка Макрина, або ж дурна Юлька, це від мого прибуття Папа так радіє, так руки потирає, натомість Ніколая, хазяїна половини світу, що однією ногою стоїть на крижаному Сибіру, а другою на гарячих степах, він триматиме в передпокої, як економа. Тоді я сказала собі: Йди, йди, якщо тебе чекають. І я пішла.

[1]Мідна брама – один із трьох входів, через які можна потрапити на територію Ватикану. Вислів «за Мідною брамою» використовують, описуючи події, які відбуваються у Ватикані.

[2]На тіарі Папи Римського три вінці-обручі (корони), які символізують Святу Трійцю та три обов’язки Папи: освячувати, керувати і вчити.

[3]Рось – річка в Білорусі, ліва притока Німану.

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

code

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe