Тексти

Книга Ернста Юнґера «В сталевих грозах» є своєрідною енциклопедією Першої світової війни. Перекладач книги Юрко Прохасько зауважив: «Цієї книги неможливо було оминути, адже це дуже важливий документ Першої світової війни. З неї я найглибше зрозумів, що таке війна». Публікуємо уривок із книги, який люб’язно надало Читомо видавництво «Книги – ХХІ», у якому нещодавно вийшла книга.

 Зі щоденника командира ударної групи

З німецької переклав Юрко Прохасько
Передмова Гельмута Кізеля
Редакція, післямова та примітки Петра Рихла

ВЕЛИКА БИТВА

Батальйон розмістили в Брюнемонському замку. Нам повідомили, що в ніч на 19 березня ми маємо вийти вперед і стати напоготові у штольнях на полі неподалік від Каньїкуру: вранці 21 березня 1918 р. починався великий наступ. Полк мав завдання прорватися між селами Екуст-Сен-Мен та Норей і за перший день дійти до Морі. Ця місцевість була нашим етапом ще в часи позиційних боїв під Монші, тож ми її добре знали.

Я вислав наперед лейтенанта Шмідта, якого ми через лагідну вдачу називали не інакше, як «Шмідтик», оскільки він мав забезпечити проживання роти. У визначену годину ми вийшли маршем з Брюнемону. На роздоріжжі, де на нас чекали провідні загони, роти розділилися і рушили променями вперед. Коли ми вже опинилися на висоті другої лінії, де мали розташуватися, раптом з’ясувалося, що наші провідники помилилися. Почалося блукання ледь освітленою, поораною безліччю вирв місцевістю і випитування в інших, так само розгублених загонів. Аби остаточно не виснажити залогу, я наказав зупинитися і вислав на різні боки провідників.

Загони поскладали рушниці стіжком і згромадились у велетенській вирві, а ми з лейтенантом Шпренґером сиділи на краю меншої, звідки, наче з балкону, можна було споглядати у великий кратер. Вже якийсь час приблизно за сто кроків від нас спалахували поодинокі вибухи снарядів. Наступний упав уже зовсім близько; осколки заляскали об глиняні стіни. Хтось зойкнув і стверджував, що його поранило в ногу. Обмацуючи його заболочений чобіт у пошуках вхідного отвору, я крикнув загонам, аби розосередились у довколишніх вирвах.
І тут десь високо в повітрі знову засвистіло. У всіх нас щось стислося всередині: летить сюди! А тоді рвонув оглушливий, несамовитий вибух – снаряд вдарив просто посеред нас.

Напівоглушений, я підвівся. З величезної ями палаючі кулеметні стрічки випромінювали яскраво-рожеве сяйво. Воно освітлювало клуби диму, що струменів з вибоїни, в якій катулялася купка обвуглених тіл і тіні вцілілих, що розбігалися на всі боки. До цього всього лунали багатоголосі, страхітливі зойки болю й крики по допомогу. Те копошіння темної маси у глибині задимленого, розжареного казана розверзло на мить найглибше дно жахіття.

Після миті заціпеніння й жаху я зірвався на ноги й побіг, разом з усіма іншими, навмання у ніч. Щойно у вирві, в яку полетів сторчголов, я взагалі збагнув, що сталося. Нічого не чути, не бачити – тільки подалі звідси, геть, у непроглядну темінь! – Але ж люди! Я мусив про них подбати, мені ж їх довірили. – Я змусив себе повернутися на те страшне місце. Дорогою я зустрів стрільця Галлера, який під Реньєвілем здобув трофейний кулемет, і пішов разом з ним.

Поранені все ще видавали жахітні крики. Декотрі, впізнавши мій голос, підповзали до мене й жалібно скавуліли: «Пане лейтенант, пане лейтенант!» Один з моїх улюблених новобранців, Ясінскі, якому осколок роздробив стегно, міцно вчепився мені в ноги. Проклинаючи власну безпомічність, я безпорадно поплескав його по плечу. Такі миті назавжди закарбовуються в пам’яті.

Ернст Юнґер під час Першої світової війни

Довелося полишити нещасних на останнього ще живого санітара, аби вивести жменьку вцілілих, що зібралися довкола мене, з цієї небезпечної ділянки. Ще півгодини тому я очолював боєздатну роту, а тепер з кількома цілковито прибитими людьми блукав окопними лабіринтами. Безвусий юнець, який ще кілька днів тому під кпини товаришів плакав на навчальному плацу через непідйомні ящики з амуніцією, тепер без жодних нарікань тягнув на собі цей тягар, вирятуваний з цього жахливого виступу. Це спостереження доконало мене. Я кинувся на землю і зайшовся в судомних схлипах, а мої люди понуро стояли довкола.

Намарно проносившись отак кілька годин, під вибухами снарядів, по траншеях, де вода й грязюка стояли по кісточки, ми, виснажені до смерті, забились у ніші, видовбані в стінах для боєприпасів. Фінке вкрив мене своєю ковдрою; та я все одно не міг зімкнути очей і, курячи сигари, з почуттям цілковитої відстороненості, чекав, коли нарешті засвітає.

Перше ж світло дня відслонило неймовірний рух на кратерному полі. Незліченні загони намагалися дістатися до своїх укриттів. Артилеристи тягнули снаряди, мінометники – свої візки, зв’язківці й сигнальники прокладали проводи. То була справжня ярмаркова метушня під самим носом у ворога, який незбагненним чином, здавалось, нічого не помічав.

Нарешті я натрапив на командира кулеметної роти, лейтенанта Фалленштайна, старого фронтового офіцера, який міг показати нам місце призначення. Його перші слова були: «Чоловіче, та що з Вами? Ви геть жовтий на лиці». Він вказав мені на велику штольню, повз яку ми пробігли вночі, мабуть, разів з десять, і там я застав Шмідтика, котрий нічого ще не знав про нашу біду. Були тут і наші провідники. Відтоді завжди, коли ми мали зайняти нову позицію, я особисто і з найбільшою ретельністю добирав провідників. На війні дістаєш добру науку, але платня за неї дуже висока.

Поселивши своїх супутників, я вирушив до місця жахіття минулої ночі. На його вигляд кров стигла в жилах. Навколо випаленого місця удару лежало зо двадцять обвуглених трупів, розшматовані майже всі до невпізнання. Декотрих з полеглих нам довелося пізніше подати як зниклих безвісти, оскільки від них нічого не залишилося.

Солдати з сусідніх відрізків були зайняті тим, що витягали з цього жахливого звалища залиті кров’ю речі полеглих і обшукували їх в надії на якусь здобич. Я негайно ж їх відігнав і дав своєму зв’язковому завдання позбирати гаманці та цінні речі, щоб потім переслати їх родинам. Щоправда, наступного дня, під час штурму, їх довелось викинути.

На мою радість, із поблизької штольні вийшов Шпренґер з групою людей, що там ночували. Я наказав з’явитися командирам роїв і з їхніх рапортів встановив, що тепер ми налічуємо шістдесят трьох бійців. А ще вчора ввечері в пречудовому настрої вирушив із понад ста п’ятдесятьма! Мені вдалося виявити двадцятьох загиблих і понад шістдесят поранених, з яких пізніше багато померли від ран. Для цих пошуків знадобилося чимало вилазок по окопах і вирвах, але вони давали змогу хоч трохи відволіктись від невідступних видінь.

Ернст Юнґер під час Першої світової війни

Єдиною слабкою розрадою було те, що все могло бути ще гірше. Скажімо, стрілець Руст опинився так близько до місця падіння снаряда, що ремінці його скринь з амуніцією загорілися. Підофіцер Пеґґау стояв між двома товаришами, яких розірвало на шматки, натомість сам він не дістав ані найменшої подряпини; щоправда, вже наступного дня йому таки судилося розпрощатися з життям.

Решту дня ми провели в пригніченому настрої, весь час переважно проспавши. Мене часто викликали до командира батальйону, бо знову й знову треба було проводити наради про наступ. У міжчасі я, лежачи на койці, балакав з обома своїми офіцерами про якісь другорядні речі, лиш би втекти від гнітючих думок.

Найголовніший висновок, до якого ми дійшли: Гірше смерті, дякувати Богу, нічого не буде! Ті кілька слів, якими я силкувався збадьорити людей, що мовчки скоцюрбилися на східцях штольні, здається, не дали особливого ефекту. Та й я не був налаштований на підбадьорювання.

О десятій вечора зв’язковий приніс наказ висуватися на передову. Пустельний звір, якого витягають з нори, або матрос, у якого з-під ніг вислизає рятівна дошка – щось подібне відчували й ми, змушені розлучитися з нашою надійною, теплою штольнею і виходити в непривітну ніч.

А там уже панував неспокій. Під жорстким шрапнельним вогнем ми перебігли через Траншею Фелікса й без втрат добрались до передової. Поки ми внизу петляли окопами, понад нашими головами по мостах вже просувалася на передові позиції артилерія. Полк, у складі якого ми мали виступити передовим батальйоном, отримав у призначення дуже вузький відрізок. Всі штольні вмить переповнилися людьми. Ті, що не вмістилися, довбали собі нори в стінах траншей, щоб мати хоч якийсь прихисток від артилерійського вогню, очікуваного перед наступом. Після довгих пошуків і метань кожен знайшов собі якусь нору. Капітан фон Бріксен ще раз зібрав на нараду командирів рот. Ми востаннє звірили годинники й розійшлися, потиснувши на прощання один одному руку.

В очікуванні 5:05 – часу, коли мала початись артилерійська підготовка, – я підсів до двох своїх офіцерів на сходах штольні. Настрій дещо поліпшився, бо не було дощу, а зоряна ніч обіцяла сухий ранок. Ми провели цей час за курінням і балачкою. О третій поснідали й пустили колом флягу. В перші ж ранішні години ворожа артилерія пожвавилася настільки, що ми вже побоювались, чи англійці, бува, чогось не пронюхали. Кілька стосів боєприпасів, розподілених по місцевості, злетіло в повітря.

Незадовго до початку наступу по радіо передали таке: «Й. В. кайзер і Гінденбурґ виїхали до театру бойових дій». Це повідомлення привітали оплесками.

Стрілка посувалась усе далі; ми відраховували останні хвилини. Нарешті вона сягла 5:05. Зірвався ураган.
Вогненна завіса, під супровід різкого, нечуваного реву, зметнулась увись. Несамовитий грім, що у своїх розкатах поглинув навіть найважчі постріли, потряс землю. Велетенське нищівне ревище незчисленних гармат у нас за спиною було таким страхітливим, що навіть найбільші битви з усіх, відбутих нами досі, здавалися в порівнянні з цим дитячою забавкою. Те, на що ми навіть не сміли сподіватися, сталося: ворожа артилерія змовкла; цей потворний удар доконав її. Ми не могли вже всидіти в штольнях. Стоячи на укриттях, ми зачаровано споглядали вогненну стіну, з вежу заввишки, затягнену валами криваво-червоних хмар.

Насолодитись цим видовищем нам завадили сльози й сильна печія в слизових. Нагнані зустрічним вітром випари наших газових снарядів накрили нас сильним запахом гіркого миґдалю. Я з занепокоєнням спостеріг, що деякі бійці почали кашляти й душитися, і врешті-решт, зривали з лиця протигази. Тому я спробував утамувати перший кашель й затримати дихання. Поступово випари розвіялися, і ми змогли зняти протигази.

Світало. За нами невблаганно наростав несамовитий рев, хоча, здавалося, він вже давно сягнув межі можливого. Перед нами постала непроглядна стіна диму, пороху й газів. Люди, що поспішали повз нас, гарчали нам на вухо якісь радісні заклики. Піхотинці й артилеристи, сапери й зв’язківці, прусаки й баварці, офіцери й рядовий склад – всі були в захваті від стихійної моці нашого вогняного штурму і вже ледве могли дочекатися 9:40, щоби вступити в бій.

Знайти на сайті видавництва