Тексти

У рамках співпраці із Літературним центром імені Аґнона пропонуємо ознайомитися із есе Софії Андрухович, учасниці літературної резиденції в Бучачі, у межах проекту «Аґнон: 50 кроків, щоб зрозуміти».

Несподівано надійшла відповідь від певної енергійної особи, чия діяльність пов’язана з просуванням у маси літератури й мистецтва. «Ви, письменники, дуже хитрі», — написала особа. Ці слова мене заскочили. Здивували. Змусили поглянути на себе і на письменників під новим кутом зору. Всі письменники, виявляється, хитрі. Шукають вигоди, провертають складні багаторівневі дріб’язкові справи, щоб отримати якусь свою меркантильну користь. Ніколи не дивилась так на письменників.

Але мені сподобалась ця думка. Людина, яка подорожує ландшафтами символів і сенсів, прокладає свій маршрут камінцями слів, врізаючись у несвідоме, може бути спритною і винахідливою, як тварина. Хитрою, як лисиця. Вона відчуває вітер хвостом, вбирає темряву шерстинками, читає ніздрями вологість боліт — і прокреслює на снігу, на глиці чи на торішньому листі плутанину слідів, візерунки слідів. Снує власну історію, а заразом — історію багатьох лисиць, мохів, глиці і снігу, середовища, в якому вони живуть і знаходять свій корм, історію їхнього корму, запаху крові, тремтіння яремної вени за мить до її розриву.

Плутанина видається такою тільки на перший погляд. Візерунки — точніше слово. Візерунки, що мають внутрішню логіку і систему. Виникають одні з одних, розгалужуються і закільцьовуються, провадять навколо або назовні, всередину, углиб, розростаються, пучнявіють, захоплюють нові простори, сюжети і персонажів. Цей спосіб розповіді притаманний єврейським історіям, хасидським притчам і казкам.

Кожен сюжет, кожне твердження, кожне слово і кожна літера має безліч сенсів

Це — кристали з дзеркальними площинами, багатовимірні лінзи, в яких заломлюється світло, то зменшуючи зображення, то збільшуючи, то віддаляючи, то наближаючи, то перетворюючи його на щось зовсім інше (тим самим підкреслюючи, що все — це одне).

До деяких із цих сенсів ти можеш дійти власним розумом чи нюхом, але більшість із них може відкритись лише з часом, у ході неустанного заглиблення в священні книги, в кропіткій праці над сувоями і смиренному навчанні мудрості від праведних мужів. Цей спосіб розповіді не вивищує серйозне над смішним, велике над дрібним, важливе над не вартим уваги. Бо уваги варте геть усе, тому історії про поневіряння великомучеників легко перетворюються на анекдоти, драматичні розповіді про вірність і нездійсненну любов — на легковажні оповідки про перелюб, описи піщинок в пустелі навколо Єрусалиму виявляються не менш вагомими, як опис гонінь і страждань єврейського народу.

Читайте також інтерв’ю із Софією Андрухович

Оскільки закони релігії завжди забороняли євреям зображати Господа, стіни багатьох храмів і мацеви на могилах оплетені візерунками: «Згори, на небі, суцвіттями квітів розсипаються зорі. Пташка вихоплює з плеса рибину. На землі лисиця несе в пащі пташку. Ведмідь, ласий до меду, пнеться на дерево. Птахи стискають дзьобами витких плазунів. Фігури, що летять і біжать, є насправді людьми. Крізь маски птахів і звірів вони дивляться людськими очима».

Шмуель Йосеф Аґнон — не тільки лисиця. Він навчився розповідати історії, одягаючи маски різних тварин і мудреців, і дивлячись крізь отвори власними очима. Одна з основних його тем — тема загиблого єврейського світу маленьких містечок на сході Європи. Він розповідав цю історію так, як маляр розписував би склепіння і біму синагоги: у його розповідях вдови-пліткарки від сварок переходять до ніжних обіймів, міський кравець продовжує вдавати з себе столичну знаменитість, з’являються пройдисвіти, які прикидаються праведниками і зводять з розуму чесних дівчат, обманюють їхніх наївних старих батьків, а родини незмінно збираються за столом на Шабат, хоч молодь робить це дедалі неохочіше, дмуть вітри крізь діряві убогі стіни, нелатані дороги світять калюжами, нидіють сірі поля, сни непомітно стають реальністю, реальність раптом тане, як шматок льоду, і виявляється чиєюсь фантазією чи розмірковуванням автора, чи анекдотом, що його розповідає працівник пошти — і кожна з цих фантазій розпадається на кілька наступних, аж доки оповідач знову не вийде на ширший шлях, доки в очах йому не розвидниться, не стане прозоро, як буває прозорою щойно вимита шиба. Крізь шибу цю можна роздивитись ті самі вулиці, що й колись, і ті самі калюжі.

І ось у цих калюжах, якщо ви будете уважними і розслабленими, зможете впіймати відображення птахів із плазунами в дзьобах, і оленя, який мчить просто в обійми мисливиці,

і усміхненого лева. І навіть лисицю з розумним поглядом, з хитрими очима письменника.

Світлини  Юрій Остапа

 Читайте також есе Євгенії Сенік «Куди веде кізонька?»

та Андрія Любки «Ключ у пальті, або Нотатки на полях «Нічного постояльця» Аґнона»

Текст написано в межах резиденції «Аґнон: 50 кроків, щоб зрозуміти», підтриманої Goethe-Institut

 у рамках програми «Культурно-освітня академія»