Читомо > Тексти > Поліна Жеребцова. «Осляче поріддя»

Тексти

Поліна Жеребцова. «Осляче поріддя»

25.03.2017 0 Автор:

«Осляче поріддя» — автобіографічна повість Поліни Жеребцової, російської письменниці в еміграції, відомої завдяки висвітленню у своїх щоденниках злочинів Чеченської війни. Авторка (нині політична емігрантка, громадянка Фінляндії) розповідає про своє чеченське дитинство — дивовижний період, реальний і водночас фантазійний. Короткі оповідання, з яких складається книжка, дуже різні — і веселі, і сумні, — в них радощі часто приходять на зміну прикрощам або й навпаки. «Осляче поріддя» вражає своєю щирістю, легкістю розповіді, гумором і неординарним підходом авторки.

Публікуємо уривок із книжки, який люб’язно надало Читомо «Видавництво Старого Лева», у перекладі Оксани Думанської.

 

Я зростала неслухняною дитиною, і мамі зі мною бувало важко. Саме тому певної пори вона вважала мене належною до другої породи дітей. «Ото вже чортове охвістя!» – з гіркотою вигукувала мама щоразу, коли я намагалася смикнути за хвоста кішку, яка довірливо підійшла до мене, чи коли вибльовувала щойно з’їдений сніданок.

А якщо хтось із сусідів чи родичів казав, вражений моїм обличчям, «та це ж ангел!», мама обурювалася й починала детально описувати породу, з якою доводиться мешкати.

– Кусається! Уявляєте – кусається!!! А як хотіла її луснути – сама вдарилася об шафу! Як думаєте – хто вона?!

І людина, що хвалила мене, швиденько втікала.

Демонічні випадки й справді траплялися. Дивна річ – ніхто ж не вчить дитину обманювати. Ніхто не вчить красти. Ніхто їй не каже: задави мураху!

У самих дітях прихована непереборна жорстокість пізнання. Так було й зі мною. Вперше розбивши вазу, у два з половиною роки, я хитала головою, що це не я, і мимрила: «Ні! Не я!». І дісталося пухнастій і лагідній кішці Ксюші.

Читали мені в дитинстві оповідання про доброго хлопчика на ім’я Володя Лєнін. Він теж вазу розбив, але сказав правду. Усе ж таки ангельської породи була дитина.

Та моє поріддя виявилося в одну мить.

Якось я вже в три роки, половину з яких чемно сідала на горщик, налюрила в штанці.

Мама надавала мені лящів, а потім спитала:

– Чому ти не сходила на горщик?

– Не хотіла! – промовила я й сама здивувалася.

– Що?!

osljache_poriddja_0

У маминому голосі я вловила другу порцію «нагороди», але здаватися не збиралася.

– Я бавилася в кімнаті.

– А прати хто буде? Я?

На це я не знала, що відповісти, зате додала:

– Цікава моя забавка, я збудувала човна з листя, і він плив по струмочку…

Нагорода – кілька штурханців – не забарилася, а потім мама доволі резонно спитала:

– А по якому струмочку?

Після цього я опинилася на колінах у темному похмурому кутку, утіха від якого була в тому, що доки ніхто не бачить – можна длубати шпалери, уявляючи, що ти в’язень і що ось-ось твоя рука намацає скарб і свободу.

За якийсь час підійшла мама.

– Ти знаєш, що вчинила недобре?

– Ні!

– Ти вчинила недобре!

– Ні!

– Ох ти ж, уперта тварино! Ти вчинила недобре!

– Ні!

– Я тебе паском уперіщу!

– Ні! Ні! Ні!

І тут нарешті все з’ясувалося.

–  Так ти осляче поріддя!

– Ні!

– У тобі промовляє осел!

– Ні!

– Все зрозуміло. Він вселився в тебе під час пологів.

– Ні!

Мамі навіть стало веселіше.

– Можеш іти бавитися, ти вільна!

– Ні!

Останнє слово вирвалося з мене за інерцією, хоча я, звичайно, не хотіла стояти в кутку та ще й колінами в горосі, зате мама сяяла – її теорію підтверджено неспростовними фактами.

– Ну й чудово – стій там до вечора!

– Ні-і-і-і-і-і!

Та мама вже вийшла з кімнати.

Наближався мій четвертий день народження! Спочатку я не знала, що це таке, та потім мені пояснили, що є такий день року, коли всі мами згадують лелеку, який приніс у своєму дзьобі дитя, і тішаться з того!

– Тебе, не забувай, притягнув осел на хвості! – на всяк випадок нагадала мама.

Дідусь намагався її висварити, проте мама в жодному разі не хотіла позбуватися своєї знаменитої теорії, і, зрештою, на це всі перестали зважати, окрім мене, звичайно.

У моїй же голові загніздилася дика думка, що коли мене притяг осел, то я стану на нього схожою, і я таємно щодня розглядала себе в дзеркалі, чи не виросли такі ж вуха, як у Маленького Мука? О, така перспектива лякала!

А того березневого дня я дуже раділа. Адже мій день народження мав бути завтра! Це означало, що мені купили подарунка! На мій третій день народження подарували набір пластмасових літер, і я вивчила їх усі й навіть складала з них прості слова.

Та більш за все на світі я мріяла про ляльку на ім’я Барбі! Таку ляльку я бачила в дитячому журналі, і була вона з далекої країни, яка називалася «Америка». Щоби побачити її, треба було переплисти океан. Ця лялька – межа найвищих мрій, бо вона ще й видавалася справжньою дівчиною. Завмерши, я уявляла, як би розчісувала її волосся, вдягала в різні ошатні сукні… Моя поличка з іграшками була завалена пупсиками та матрьошками, але їх навіть не порівняти з Барбі, яку я бачила, немов у сні.

І ось, сидячи на горщику і займаючись дуже відповідальною справою, я з гіркотою повторювала, як заклинання: «Барбі! Барбі! О, Барбі!»

Було зрозуміло, що не бачити мені цієї дивовижної ляльки, та серце починало сильніше стукотіти, щойно я промовляла це ім’я.

– Чого стільки висиджуватися на горщику! – обурювалася моя мама з коридору.

Там вона наклеювала шпалери.

– Вставай, бо сідниці намозолиш! Цілу годину не встаєш!

Тут слід зауважити, що мама двічі на рік ремонтувала наше житло. Воно в нас завжди сяяло й виблискувало. Напевно, тому в ньому так важко було мешкати дитині, яка вважала килимки за лісові галявини.

У вітальні, де я сиділа на горщику, як на королівському троні – у самому центрі, на стінах висіли дагестанські килими ручного ткання, стояли старовинні меблі, якими мама надзвичайно пишалася, і відбивалися одне в одному дзеркала. Нові рожевого відтінку шпалери сяяли срібними узорами, немовби квітами піднебесного царства.

– Я вже маю тобі подарунок! – ніби мимохіть мовила мама, зашелестівши шпалерами.

Серце забилося ще сильніше, і якась дика думка заволоділа мною: Барбі!

Я знала, що такі ляльки дорогі як на наші статки. Ну, а раптом? Подарують. Мені! Барбі! Мою Барбі!

– Чого мовчиш? Сама в горщик провалилася? Вставай, осляче поріддя! До речі, ти можеш угадати, що я тобі завтра подарую! – гукнула мама.

Тямлячи, наскільки крихке моє щастя, я не почала зразу ж кричати «Барбі! Барбі!», хоча мені хотілося саме цього.

Я сказала:

– М’ячик.

– Ні.

– Пластилін.

– Ні!

– Песика.

– Не вгадала.

– Але… але це те, чого я найбільше хочу?

– Так… Напевно…

І тут зі мною сталося щось неймовірне. Збулася моя мрія – не було жодних сумнівів, бо ж мама сказала, що це саме те, чого я жадала! Я скочила з насидженого місця і, схопивши перше-ліпше, що втрапило до рук – а це був мій злощасний горщик, пішла в танок.

Закружляла й почала хвацько витанцьовувати лезгінку.

Звісно, все, що було в горщику, зразу ж опинилося на дзеркалах, на шпалерах, на дивані та на стелі!

Зрозумівши, що нашкодила, я спинилася й навіть поворухнутися не могла з переляку, який скував моє тіло.

А тут ще й мама зайшла перевірити, що тут за пахощі…

Промовчу, як розвивалися події, бо наймилосердніше з усього, що потім сталося, полягало в докладанні дитячої праці: я все відмивала й відчищала. Особливо подушки канапи, добре просякнуті вмістом речовини з горщика. Витратила на це днів десять.

Свято було вбито.

А подарунок я все ж отримала.

Це була книга. Я до цього часу пам’ятаю її назву – “Темна кімната”, про двох хлопчиків, шукачів пригод.

Справжньої ляльки Барбі в мене ніколи не було.

Зате був хвацький танець із горщиком!

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

code

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe