Тексти

Остап Українець. «Малхут» — Харків.: Фабула, 2017. — 256 с.

Станіслав, шістдесяті роки ХІХ століття. Молодому адвокату і контрабандисту Іґнацію Камінському під час однієї з оборудок до рук випадково потрапляють старі листи, у яких згадується його рідне місто як осердя лицарського ордену, що ставив собі за мету створення політичного союзу вільних країн — відновленої Речі Посполитої. Дебютний роман молодого письменника присвячений пошукам напівміфічного спадку засновників міста, але давні таємниці розгадувати нелегко — надто ж якщо хтось і досі їх ретельно охороняє.

Публікуємо уривок із книжки, який люб’язно надало Читомо видавництво «Фабула».

Гасові лампи, догораючи, нестерпно чаділи. Іґнацій прокинувся від диму, що заповнив кімнату, і, натужно кашляючи, відчинив вікно. Вже сіріло, але було ще геть рано. Коли крізь прочинені вікна до кімнати повіяв свіжий вітерець погожого дня, в голові нарешті проясніло і страх відпустив. Натомість з’явився сором за Анну, яку він так безоглядно вчора покинув, не сказавши ні слова. Зараз годилося піти й вибачитися.

Проте тіло після вчорашніх пригод із вибиванням шибок та повзанням навкарачки городами страшенно боліло, тож годилося радше поїхати і вибачитися. А ще ж варто було щось вирішити з костюмом — єдиним, який у нього зараз був, бо старі лахи він на знак початку нового життя спалив у дворі будинку ще після першої оплати. Тепер у нього з одягу були дві пари черевиків, три пари сорочок і щось там із білизни. Набір явно недостатній для відвідин пані Анни, тим паче у доволі ранній час. Іґна­цій вирішив поки не повертати костюм.

А ще — тільки в цьому він навіть собі зізнавався дуже обережно — йому понад усе хотілося опинитись біля когось, із ким він міг би поговорити. Самотність невеличкої квартирки після цього сну тиснула на нього, не давала дихати. Марія, дружина, гостювала в батька, що лише поглиблювало почуття відчуженості від решти світу.

Хотілося вийти кудись, піти на прогулянку в парк чи до Ринку, але здавалося, наче під кожним деревом стоятиме той-таки жид, потрясаючи ярмулкою. І хоч зараз страх від думок про юродивого вже зник, на його місце прийшов відчай, почуття беззмістовності життя та думки про те, що вся його робота — просто нице заробляння грошей, а фрази про патріотизм і високу мету — само­заспокоєння.

Проте ця думка, на відміну від панічного страху, вже була йому знайома. І в ті старі часи, коли вона регулярно навідувалась, завжди рятував безпрограшний варіант — напитися до зелених чортів. Варіант простий і дієвий, тим паче, що без Марисі негативні наслідки обмежилися б тільки головним болем, але сьогодні, коли виникла негадана альтернатива, слід було нею скористатися. Тож Іґнацій умився, одягнув костюм покійного пана Кноппа і пішов шукати фірмана, який би відвіз його до Угорників.

Відпустивши бричку ще на тракті, рушив до хати пані Анни. Із комина курився дим, Іґнацій, поправивши на собі піджак та пригладивши вуса, зайшов у двір та, секунду повагавшись, постукав у двері. Всередині залунали кроки, і пані Анна відчинила двері.

—?О! Які дорогі гості. А я вже й не думала, що ми з вами зустрінемось,— з її тону Камінський зрозумів, що саме про це вона думала в останню чергу.

—?Доброго ранку, пані Анно, прошу пробачити ранній візит, я…

—?Хотіли вибачитися за вчорашнє, точно. Не скажу, що розумію чи схвалюю, але нічого. Можете вибачатися.

—?Прошу пробачення, що так несподівано вчора пішов.

—?Нічого страшного. Принаймні ж не забули і мене додому доправити. Снідати будете?

—?Е… так, дякую,— Іґнацій щойно тепер зрозумів, що вже більше двох годин на ногах і встиг зголодніти.

—?Ну тоді проходьте до покою і сідайте. Ви п’єте каву з цукром?

—?Ні.

—?Чудово. Бо в мене саме немає цукру.

Камінський зайшов до правого покою, який доти бачив тільки зачиненим. Там, як і можна було очікувати, була кочегарка — добру половину кімнати займав великий п’єц, облицьований глазурованою зеленою плиткою. Збоку до п’єца було примуровано побілений шпаргат — низеньку піч, укриту двома листами заліза. Посередині кожного було прорізано отвір, закритий складаною накривкою. Частини накривки можна було знімати по одній, залежно від розміру посудини. Такі коштували дорожче, але й неабияк економили дрова.

Вогонь потріскував лише під шпаргатом, проте димар у хаті був єдиний — через це вся хитра система обігріву та приготування їжі займала на диво мало місця, вивільняючи в кімнаті простір ще й для буфету, чималого столу та чотирьох стільців, які стояли відсунуті, мовби чекаючи на гостей. Обидва місця на шпаргаті були зайняті. На великій пательні шкварчало, може, з десяток яєць, а в мідному чайнику, певно, кип’ятилась вода. На розпечених бляхах лежали, підпікаючись, кілька скибок хліба. Стіл уже було накрито на двох.

—?Пані Анно, то ви мене чекали? — обережно поцікавився Іґнацій.

—?Чекала… не чекала. Хто його знає,— безтурботно відповіла Анна, посипаючи майже готову яєчню сіллю.— Коли ваша ласка, то дістаньте з креденса ще одну тарілку і горня.

—?Так на столі хіба не дві тарілки стоять? — здивувався Іґнацій, однак підійшов-таки до буфета.

—?Ну, то маєте пробачити мені забобони. Завжди ставлю зайву — раптом ще хто прийде.

—?Ви про когось конкретного?

—?Та хто його знає,— відмахнулась Анна.— То як там посуд? Я би вже каву заливала.

—?Тарілка от є, а філіжанок не бачу.

—?А бо їх там і нема. Ви вже пробачте, але не люб­лю ту вашу каву з турок. Вічно якась перепечена мені здається. Беріть горня.

Іґнацій слухняно поставив горня на стіл. Анна тим часом дерев’яною лопаткою познімала грінки на тарелю і зняла з вогню чайник. Тоді взяла з полиці над шпаргатом бляшану банку і насипала в кожне з трьох горняток потрохи кави, залила її водою, далі заходилась розкидати яєчню по тарілках.

—?То ви, пані Анно, таки чекаєте, що хтось конкретний прийде?

—?А чого б йому не прийти? Чекайте, я зараз.

І пані Анна хутко рушила до переднього покою, звідки долинуло скрипіння і грюкіт дерева об дерево, наче хтось відкривав там ляду. Тоді пролунав голос господині:

—?Вилазь і йди їсти. Скільки маєш там сидіти? — у відповідь почулось глухе бурчання, ніби з-під землі.
.

.
—?Ти мені не розказуй давай. Зараз поснідаєш і поїдеш до себе. І щоб я тебе тут більше не бачила. Як мала дитина, їй-богу. А будеш вилазити — масла вріж, я тобі зараз дам масничку,— скрипнули дверцята креденса, з якого пані Анна діставала посуд. Минуло яких півхвилини, і господиня знову з’явилася в проході в супроводі дуже знайомого чоловіка, який ніс у руках тарілочку з великим куснем масла
на ній.

—?Оресте?

—?О, Іґнацю, і ти тут? Знаєш, якби не тримав масло,— дав би тобі в рило. Але нічого, зараз я масло поставлю.

—?Так, тихіше,— через плече кинула Анна,— битися будете десь за моєю хатою. А зараз поїмо і поговоримо.

—?Угу, поїмо,— буркнув Орест.

—?Поїмо,— так само спокійно підтвердила Анна і, забравши в того масло, заходилась намащувати його на грінку. Тоді поклала її на тарілку і знову звернулась до Ореста: — Будь такий ласкавий, поблагослови їжу.

Орест став над столом і перехрестив його зі словами:

—?Поблагослови, Господи, ці дари, поблагослови нас, поблагослови тих, хто їх приготував, і навчи нас ділитися хлібом, любов’ю і радістю через Христа Гос­пода нашого…

—?Амінь,— схилила голову Анна.

Іґнацій, який доти дивився на Ореста, мов на посталого з мертвих, схаменувся і теж видушив коротеньке «амінь». Тоді мовчки сів до столу і заходився їсти. Анна вчинила так само. Орест же якийсь час сидів, не торкаючись до їжі, а тоді нарешті повернувся до Анни:

—?Ти ж мене оце через цього виганяєш, так? Кажи! Мало того, що він мене здав, ти ще й сама з ним знюхалася? А я до тебе…

—?Тихо будь, Оресте! — розсердилась Анна, проте й сама поклала виделку.— Добре. Раз уже людського сніданку не вийде — поговоримо. Іґнацій вчора сам до мене прибіг, тікаючи від жандармів. І був такий наляканий, що дивитися шкода. Це перше. Друге — ніякі жандарми тебе не шукають. І його не шукають. Я вчора перевірила.

—?Ясно, що його не шукають! То ж він їх і покликав! Він або той його Баран!

—?Нащо би Садок нас комусь здавав? Та будь мудрий, Оресте!

—?Оресте,— примирливо заговорила Анна,— якби то були жандарми, ти би зараз сидів у криміналі. Точніше, вже би не сидів, бо я ще вчора послала Йося в розвідку. Я не знаю, хто то був, але не жандарми — це точно. Розкажи ліпше Іґнацію, що з тобою було, бо він ще не знає.

Іґнацій тим часом не надто тішився раптовій з’яві товариша, занурений у здогади про те, що ж за перебрані жандарми вчора на них налетіли. І нащо.

—?Ну що, Іґнацю. Ти ж ото втік, а мені надавали по ребрах, скрутили, насунули на голову мішок від муки і кудись потягли. Так паскудно, як у тому мішку, мені ще ніколи не було. Та пилюка лізе усюди — у рот, ніс, очі.

Свербить немилосердно, дихати нема чим, а вони мене знай кудись несуть, ніби то я — той мішок. Опустили вже, як смеркло, перешукали всі кишені, торбу, забрали того засраного листа і пішли. І що б ти думав? Якби я за халявою не носив цизорик — донині би там лежав. То я розплутався, прокашлявся, протер очі та й почав шукати вихід. А занесли мене, щоб ти знав, на сам край Дем’янового лазу.

Виліз я звідти вже поночі, весь бруднющий і злий на тебе, як чорт. Бо ти, курва мама, втік, хоч документа того шукав докладно ти і то тебе там мали крутити і бити обцасами. А як виліз — добувся до Угорників, бо тут мешкає пані Анна, з якою я колись мав справи. І вона мені ніби трохи винна з тих пір. Дивлюсь, а вона саме вертається. Ну я тут і лишився, думав, переховаюся. Але якщо то правда, що мене не шукають… І що не ти їх вивів…

Пані Анна уже відкрила рота, готуючись щось сказати, але Іґнацій її перебив:

—?І ти ще мене тупим називав, Оресте? Але що, я й сам про то не подумав. Ти їх на нас вивів.

—?Іґнацю, я вже трохи вспокоївся, але тепер точно дам тобі в рило.

—?Ну не ти, але той чоловік, що тебе підвозив. Ти кажеш — забрали документ. А він же Текелі цікавився! Може таке бути?

—?Може й таке бути,— неохоче буркнув Орест.

—?А хто цей «хтось», ви, хлопці, знаєте? — поцікавилась Анна.

—?Та звідки. Ми взагалі тепер не знаємо, як далі бути з нашими справами,— відповів за двох Іґнацій.

—?Ну то неспроста ви один одного тупими вважаєте,— наче аж образилась Анна.— Що один, що другий. Ну, знаєте вже, що то не справжні жандарми і владі до вас діла немає. Так? І шукали вони якісь ваші папери, а про ваші гендлі з Варшавою можуть і не знати. Кому ваші папери треба — самі думайте, не маленькі. Я вам не поможу. Але якщо знову треба буде тікати — мій льох до ваших послуг.

Чоловіки усміхнулися. Сніданок минув уже доволі невимушено, а дорогою до міста Орест із Іґнацієм жваво обговорювали подальші плани.

Іґнацій, якому негадано додалося справ в адвокатській практиці, поступово забув думати і про Текелі, і про їхню пригоду в корчмі. Партії зброї рухалися справно, без жодних перебоїв, а по той бік кордону так і не вистрелив жоден із переправлених ними крісів. Так минуло півроку.