Тексти

Найкраща книжка про лідерство та бізнес 2016 року за версією Amazon, видання, що опинилося у топ-списках біографічної літератури багатьох авторитетних американських ЗМІ. Лоуренс Леві, успішний юрист із Кремнієвої долини, 1994 року отримав пропозицію від Стіва Джобса стати фінансовим директором компанії Pixar. Тоді це був сумнівний стартап бізнесмена, який не витримав інтриг великої корпорації. 

«Планета Pixar. Моя неймовірна подорож зі Стівом Джобсом у створення історії розваг» — це захоплива історія про те, як невелика графічна студія перетворилася на одну з найпотужніших голлівудських компаній;  а ще — не лише історія розвитку комп’ютерної анімації, оповідь про унікальний союз креативності й технологій, а й досвід людини, що не побоялася дослухатися свого внутрішнього чуття.

Публікуємо уривок із книжки, який люб’язно надало Читомо видавництво #книголав.

Увімкнулося світло, і я знову помітив, що перебуваю в імпровізованій залі для перегляду, досі сиджу в обшарпаному кріслі. Але на десять хвилин я перемістився кудись деінде. У кімнату Енді. У світ, де іграшки були живими, мали почуття, мали проблеми. Я навіть гадки не мав, що стоїть за всім цим, але десь у цій будівлі, безсумнівно, працювали чарівники.

— Хочете, проведу вам екскурсію? — запитав Ед.

— Звісно! — погодився я. Ясна річ, я не знав, буду тут працювати чи ні, але точно не хотів відмовлятися від шансу побачити, як твориться ця магія.

Першою зупинкою був відділ мультиплікації Pixar. Ми увійшли до великого приміщення, організованого за типом відкритого простору й заповненого окремими кабінами, кожна з яких була облаштована й оздоблена її мешканцем так, щоб відобразити його чи її творче бачення. Простір був схожий на щось середнє між гуртожитком коледжу й Геловінським парком розваг. Він був заповнений старими меблями, творами мистецтва, дивними колекціями іграшок, м’ячів, кольорових ламп, аніме, модельок, постерів, збірок коміксів — і силою-силенною найрізноманітніших особистих речей.

Кожен мультиплікатор працював у обстановці, дизайн якої створив сам, сидячи за одним чи подеколи двома великими комп’ютерними моніторами. У декого з працівників відділу на стіні поблизу висіли дзеркала у повен зріст

— А навіщо дзеркала? — запитав я в Еда.

— Мультиплікація насправді — це передусім акторська гра, — пояснив Ед. — Перед тим як мультиплікатор береться до анімації персонажа, він частенько розігрує сцену перед дзеркалом, щоб повністю зрозуміти рух, який слід відтворити на екрані.

Тоді Ед повів мене до піксарівського відділу розкадрування, де ряд за рядом лежали великі коркові дошки, заповнені картками. На них виднілися намальовані від руки сцени фільму. Кожне розкадрування показувало певний фрагмент стрічки, і, здавалося, їх було просто безліч — складених уздовж кожної стіни, на кожному вільному клаптикові простору. Якість усіх малюнків вражала — довкола були тисячі начерків, усі намальовані від руки, усі покликані висвітлити невеличкі епізоди фільму.

Потім ми навідалися до кінолабораторії, темної кімнати, заповненої від стіни до стіни загадковою машиною, що стояла посередині. Машина виглядала як плаский металевий стіл із великим, схожим на мікроскоп приладом на ній. Усе це виглядало надзвичайно — таке обладнання очікуєш побачити десь у великому університеті чи в урядовій лабораторії. Призначення машини я достеменно не зрозумів — щось пов’язане з перенесенням зображень у фільм. Очевидно, її сконструювали безпосередньо в Pixar.

А тоді мене завели до кімнати, яку називали рендер-фермою, що б це не означало. Там стояла величезна мережа комп’ютерів, функція яких, очевидно, полягала в тому, щоб промалювати згенеровані на комп’ютері зображення, з яких складався кожен кадр фільму.

— На кожне зображення йдуть години рендерування, — пояснив Ед. — А в нашому фільмі буде понад сто тисяч кадрів.

Масштаб і окремі деталі побаченого були приголомшливі.

Після цього Ед знову відвів мене до мультиплікаційної зони, ми сіли за стіл, що стояв в одному з кутків. Тут я познайомився із Джоном Лассетером, креативним директором Pixar. Джон був режисером піксарівських короткометражок, а зараз займався режисурою «Історії іграшок».

Лассетер був хіба на кілька років старшим за мене. Мене вразила його яскрава хлоп’якувата емоційність. Він виглядав кремезним, був одягнутий у джинси і сорочку з гавайським малюнком, волосся мав коротко стрижене — уже починав лисіти. В очах зблискували іскорки — здавалося, ніби він постійно готовий пожартувати чи когось розіграти.

— Дякуємо, що приїхали до нас, — люб’язно розпочав розмову Джон. — Стів упевнений, що ви чудово доповните нашу команду. Залюбки послухаю вашу розповідь про свій досвід.

І Джон заходився уважно слухати, як я описував розвиток своєї кар’єри до сьогодні. Я розповів йому про свою юридичну практику, про те, як звільнився, щоб приєднатися до команди одного з клієнтів. Джон поцікавився, чому я покинув юридичну фірму.

— Мені дуже подобалось займатися правовими питаннями, — пояснив я, — але подеколи завдання були надто одноманітними. Крім того, мені не подобалося виставляти рахунки за свої послуги з тарифікацією за кожні шість хвилин. Я дивився на своїх клієнтів-стартаперів, і мені здавалося, що вони переживають справжню пригоду. Одна з компаній, Echelon Corporation, розробляла датчики для системи «Розумний дім». Це була захоплива технологія! Я прагнув таких викликів, з якими мали справу вони.

Невдовзі розмова повернула до теми Pixar.

— Джоне, я переглянув уривок фільму — він просто надзвичайний! — із захватом повідомив я. — Навіть гадки не мав, що Pixar займається такою справою.

— Мало хто насправді знає, що ми тут робимо, — погодився Джон. — Ми володіємо рідкісним поєднанням технологій та креативу. Я режисую фільм, який відкриє зовсім нові технічні можливості, проте я сам — людина, далека від технологій. Це партнерство. Я розповідаю нашій технічній команді про свої ідеї з творчого погляду, а далі ми намагаємося втілити задумане. Вдається не все, що я хочу, але ми працюємо далі. Наша технічна команда просто блискуча, неймовірна! Наш союз чимось нагадує шлюб.

— З ролика, який я дивився, це дуже помітно, — підтвердив я. — Не можу дочекатися продовження. А як щодо Pixar як компанії? Як ви бачите її майбутнє?

Джон на хвилину замислився. Його вираз обличчя трохи змінився — посерйознішав, ніби режисер збирався висловити те, про що говорити нелегко.

— От що я вам скажу, — почав він. — Зусилля, вкладені нашими людьми в цей проект, — за межами надзвичайного. Це було зовсім не просто. Вони твердо стояли рік за роком, вражали мене своєю роботою кожнісінького дня, жертвували всім заради компанії і просили геть не багато за свою працю.

Джон палко переймався тим, про що говорив.

— Це чудові, натхненні, віддані люди — усі, від верхівки до найнижчих посад у Pixar, — вів він далі. — Я щиро хочу, щоб вони досягли того визнання й отримали ту винагороду, на яку заслуговують. Для нас це завжди була боротьба. Але я щиро прагну, щоб Pixar таки досягнула успіху — для всіх нас.

На цих словах Джонів голос аж тремтів від емоцій. Здавалося, ніби він — прапороносець, який прагне, щоб гірку несправедливість зрештою виправили.