Тексти

Наприкінці листопада Міжнародна літературна корпорація MERIDIAN CZERNOWITZ та видавництво «Книги – ХХІ» представила новий проект – книжку польської репортерки Лідії Осталовської «Акварелі». Випускниця Варшавського університету і журналістка «Ґазети Виборчої» Лідія Осталовська завжди пише про тих, кому в цьому світі найважче: про національні меншини, про жінок, про субкультурну молодь та інших аутсайдерів і марґіналів.

Її нова книжка «Акварелі» – це розповідь про один із найменш досліджених ґеноцидів періоду Другої світової війни, жертвами якого були європейські роми. Водночас це історія дивовижного життя чеської єврейки Діни Ґотлібової, яка в Аушвіці на замовлення «ангела смерті» доктора Менґеле малювала портрети ромів, а після війни вийшла заміж за відомого діснеївського мультиплікатора Арта Бебіта і зробила успішну кар’єру, після чого спробувала відсудити в музею Аушвіц-Біркенау власні акварелі…

Публікуємо уривок із книги, який люб’язно надало Читомо видавництво «Книги – ХХІ».

З польської переклав Андрій Любка
Редактор Олександр Бойченко.

___________________________________________________

Відомому краківському скульптору і професору Ксаверію Дуніковському було майже сімдесят років, коли він опинився в Аушвіці, тож його шанси вижити були примарними. Після війни він розповідав, що одного разу, попереджений про відбір до газу, сховався у великій скрині для борошна. Його видало чхання. Коли лютий есесівець відкрив скриню, білий дідусь із витріщеними очима крикнув до нього звідти: «Ку-ку!». Німець розреготався. «Навіть таку бестію мозна зартом обеззброїти», – розказував шепелявий Дуніковський.

А насправді його врятували учні: лікували, шукали роботу під дахом. Він ліпив модель табору, а підпільно замальовував голови поснулих друзів. Але був переконаний: у таборі створити мистецький твір неможливо.

Після війни знайомі допитувалися в художників, як ті могли прислужувати есесівцям. Деякі відповідали, що, малюючи для ворога, стримували талант. Відмовка чи жарт. Білий прямокутник звільняв, дарував відчуття безмежної свободи, повертав контроль над життям. (Митці з документального фільму Гіларі Гельштайн «Бачене цими очима» багато разів на цьому наголошують).

Леон Туральський, Кольорек, у табірному музеї не працював, тож – як і багато інших художньо обдарованих в’язнів – давав собі раду сам. Зачепився в шпиталі в Auschwitz І, ілюстрував там стадії хвороб. Після війни у листі до Данути Шиманської, працівниці освєнцимського музею, він розхвалював ту свою роботу. Досить безпечна. Давала можливість сконцентруватися, подумати про форму, засоби вираження, фактуру. Ну й моделі. Деякі обличчя були цікавими, стражденними, інколи ідіотичними. В’язні погоджувалися позувати. Художник вирішив, що це слабкість, притаманна людям і на свободі, і в ув’язненні. Навіть хворим, вкритим виразками, виснаженим.

Якось Туральський підгледів, що один із в’язнів після переклички дістає малюнок з-під матраца й розглядає себе. Він робив так щодня. Радів, що це він, що все ще живе і що навіть так-сяк виглядає.

Тому в Аушвіці портрети й автопортрети робили всюди. «У підвалах, складах, після переклички, у неділю, на горищах корпусів, у бараках, навіть у майстернях всередині і назовні табору. Невеличкі, виконані олівцем, пастеллю, крейдою чи навіть олійними фарбами. На ватманах, картоні, часом навіть на полотні. «Організованих» з будівельного бюро, художньої майстерні, їдальні, з аптечних посилок у шпиталі й так званої Канади», – писав Туральський у листі. Есесівці чомусь терпіли цю гарячкову активність.

Галіна Оломуцька (згодом – випускниця Академії мистецтв у Лодзі, майстерня Владислава Стшемінського; живе в Ізраїлі) відгукнулася, коли в Біркенау староста барака шукала художницю. Деякі старости змагалися між собою в прикрашанні бараків, табір потребував будь-яких естетичних вражень. Потайки Галіна намалювала миску в’язня в п’яти іпостасях: тарілки, подушки, шолома, нічного горщика, дзиґлика. Вона робила портрети подруг, бо ті просили: малюй нас, поки ми ще не пішли в піч, хай щось після нас залишиться. Малюнки ховала в шпаринах стін барака і під цеглинами.

В одному з інтерв’ю вона сказала:
– Якось я швидко накидала на папір обличчя змученої дівчинки, але малюнок мені не сподобався. Я його викинула. І раптом побачила великі, безмежно сумні очі, які дивилися на мене з кошика і немов дорікали: знову в смітник.

Невдалий портрет. Але саме з ним Галіна Оломуцька вирушила в марш смерті, переховувала його в Равенсбрюку, пізніше в Нойштадт-Ґлеві, з ним вона й дочекалася визволення.

Унтершарфюрер не погоджується

Табірний ґонґ оголосив загальну блокаду о сьомій вечора. Усі в бараки! Озброєні автоматами есесівці приїхали на автомобілях і з криками забігли до стаєнь. Очікували лементу, хаосу.

Панувала мертва тиша. Цигани стояли навпроти відчинених воріт. У руках тримали ножі, лопати, залізні прути, ломики й каміння. Навіть не поворухнулися.

Тадеуш Йоахімовський: «Есесівці збентежилися».

Бунт?

Вони розвернулися, вийшли на табірну вулицю. Коротка нарада з керівником операції. Невдовзі пролунав свисток. Есесівці зійшли з постів і поїхали геть: не захотіли сутички. Молоді цигани зберегли сили, а ті, що служили у вермахті, вміли битися. Що гірше: іскра опору могла перекинутися й далі.

Було 16 травня 1944 року. Напередодні унтершарфюрер Ґеорґ Боніґут, шеф циганського, перепинив Йоахімовського і переказав йому свіжу новину. З перевіреного джерела – від доктора Менґеле. Циганський табір буде знищено циклоном.

Йоахімовський: «Боніґут не погоджувався з тактикою СС. Він був доброю людиною. Порадив мені попередити циган, яким я довіряв, «щоб не дали себе зарізати, як баранів».

Кому Йоахімовський передав це таємне послання, невідомо. Цигани й самі відчували кінець, уже кілька місяців чоловіки у підкладках піджаків робили сховки, в яких зберігали бритви й ножі.

На наступний день після бунту Ґеорґ Боніґут знову викликав Йоахімовського: «Наразі циган урятовано».
І дав нове розпорядження: скласти список в’язнів, які колись служили в німецькій армії – разом із родинами. А також список родичів тих солдатів, що досі воюють на фронті. Писарі працювали три дні й три ночі. До переліку потрапила половина з 6,5 тисяч запроторених за дріт. Переважно – молоді чоловіки, через той опір. Йшлося про те, щоб ослабити циганський табір.

Невдовзі з’явилася комісія: есесівці з політвідділу і Менґеле. Записаних циган викликали під вхідні ворота з усім їхнім скарбом. Що там могло бути? Трохи лахів, ковдри й каструлі. Усе це переглядали. Нервова атмосфера, суперечки з доктором не вщухали.

Йоахімовський: «Боніґут казав, що наразі він тут є лаґерфюрером, що перепис зроблено правильно і попри заперечення комісії просто силою випихав за ворота названих циган».

Німці говорили, що буде якийсь «транспорт». Будь-що ліпше за Zigeunerlager. Антонін Абсолон, тоді ще дитина, підбіг до Менґеле.

– Я не вагався ані хвилини й своєю поганою німецькою мовою, вивченою в таборі, заговорив до нього, що теж хочу їхати цим транспортом, що я залишився сам, що мама й тато померли, що я хочу додому. Здається, він не все розумів, оскільки ув’язнена, що стояла одразу за ним, почала щось пояснювати. Він сказав, що я поїду.

Проявив великодушність? Показав Боніґуту, хто тут керує?

В’язнів вишикували у колони по сто.

Абсолон: «Ми пішки йшли до іншого табору, в якому були цегляні червоні будинки. Сьогодні я вже знаю, що це був головний концентраційний табір в Освєнцимі. Той шлях мене дуже змучив, до того ж я й надалі не вірив, що поїду».
Ніхто не вірив. У циганському вирувало, розійшлася чутка, що молодих убили. Тому на центральній станції Освєнцима їх запакували у товарний поїзд. Вагони навмисно проїхали вздовж сектора BIIe, звідти повернулися на вокзал, а в’язні – до бараків Аушвіца. Пізніше їх перенаправили в

Равенсбрюк, Бухенвальд чи в газові камери.

Зате Zigeunerlager затих. Комендатура вирішила, що небезпека минула.

Ті, що вбивали циган, мусили добряче зіпріти. Особливо в окупованих країнах, в Україні й Словаччині, де винищувалися цілі циганські поселення. На Балканах, у Сербії, в Хорватії в етнічних чистках допомагали тамтешні націоналісти. Так було у сумнозвісному таборі Ясеновац, де до персоналу належали й католицькі священики: двадцять тисяч циганських жертв. Але в лісах убили більше циган, ніж у таборах. Кого вдалося зловити, на кого донесли сусіди – гинув на місці чи під час масових розстрілів.

Циганський опір не був таємницею. Оберлейтенант Вальтер, командир взводу смерті, попереджав у секретному рапорті: «Євреїв розстрілювати значно легше, ніж циган. Треба визнати, що євреї йдуть на смерть приречено, стоять спокійно, а цигани плачуть, кричать і весь час рухаються, навіть на місці страти. Декотрі перед залпом навіть стрибають у ями й намагаються вдавати мертвих».

Вічно засмучений Гьосс підтверджує це: «Завести їх у камери було нелегко. Я цього не бачив, але мені розповідав Шварцгюбер, що жодна операція з ліквідації євреїв не була такою важкою, як ліквідація циган. Для нього вона була подвійно важкою, оскільки він добре знав майже всіх циган і залишався з ними в добрих стосунках, а вони ж були такими довірливими».

Володар життя і смерті, а нічого про життя і смерть не знав.

Влітку, перш ніж з’їсти першу паперівку, циган цілував її і промовляв: «Хай це буде для померлого». Перший шматок весняного присмаку – їжака, перше морозиво на паличці, перші квіти – душам. Радість і смак життя – тим, що вже відійшли.

Що кращого можна подарувати?