Тексти

У харківському видавництві «Віват» вийшла друга книжка від сучасної популяризаторки науки Асі Казанцевої. У своєму новому творі вона продовжує досліджувати різні дискусійні питання. Легко й невимушено, проте науково обґрунтовано, вона аналізує усталені міфи, до яких ми вже встигли призвичаїтися. 

Публікуємо  уривок із українського видання книжки, який люб’язно надало Читомо видавництво «Віват». 

«Хто бачив птаха із зубами?»

Восени 2013 року ізраїльське російськомовне телебачення вирішило відзняти передачу, покликану продемонструвати моє негідне моральне обличчя. Відеозапис супроводжувавася наступним анонсом: «Учасниця сохнутівської програми для студентів діаспори підірвала російськомовну блогосферу своїм захистом теорії Дарвіна. Чи треба нам оплачувати імпорт критиків Ізраїлю нашими ж грошима?»

Наскільки я пам’ятаю, спочатку там взагалі було написано «ворогів Ізраїлю», а потім виправили на нейтральніший варіант, але скриншотів у мене не збереглося. У будь-якому разі я так і не зрозуміла, до чого тут Ізраїль.

Історія почалася на півроку раніше за той час, коли мені зносило дах від нещасливого кохання і перебування за якихось тринадцять зупинок метро від об’єкта цього кохання здавалося надто тяжким. Я прийшла до Ізраїльського культурного центру і сказала: «Привіт, мені дуже потрібно кудись виїхати з Москви. У вас є якась навчальна програма, більш-менш пов’язана з біологією і щоб починалася якнайшвидше?» — «Так, ось в Аріельскому університеті за півтора місяця». — «О’кей, запишіть мене туди, будь ласка»*.

Світлина Ніколая Ковшова

Мій індивідуальний навчальний курс справді частково був пов’язаний із біологією, точніше навіть з science writing — протягом усього семестру я писала довгий гарний текст про різні напрямки діяльності лабораторії молекулярної психіатрії, він начебто досі викладений на їхньому сайті. Але, звичайно, безкоштовна навчальна програма для іноземної молоді передбачає також елементи індоктринації. У тому числі обов’язковий курс «Сучасні проблеми іудаїзму», який читав досить яскравий лектор Пінхас Полонський.

До курсу увійшла лекція про науку і релігію, під час якої він прогресивно визнавав, що еволюційна теорія загалом була важлива для формування світогляду сучасних людей — хоча не витримує елементарної наукової критики і не може нічого пояснити. І далі весь класичний набір креаціоністської нісенітниці: не може пояснити, як виникло око, як виникло крило, ніхто не знаходив птаха із зубами, а ось ще є дуже відома наукова стаття в провідному журналі, яка спростувала дарвінівські механізми еволюції й довела розумний задум.**Із університетської кафедри. Студентам-небіологам.

Очевидно, що я не могла не втрутитися: я тоді втратила б моральне право на свою професію. Я спробувала виступити на лекції. Спробувала прочитати свою окрему лекцію (на яку майже ніхто не прийшов, тому що це було добровільно). Вступила з викладачем і студентами в тривале листування, рясно цитуючи джерела. Порушувала питання на загальних зборах курсу. Написала ректорові університету. Нічого не працювало, хто лектор — той і має рацію. Зрештою, вже майже перед закінченням свого добровільного заслання, згадала про це в ЖЖ. І тут нараз почалося. Мене передрукував один сайт, другий сайт, третій узяв інтерв’ю у мене, четвертий у лектора, ЖЖ вирував десятками постів і сотнями коментів, круті еволюційні біологи сучасності стали на мій захист, п’яні однокурсники погрожували мені фізичною розправою, громадськість нескінченно приплітала до дискусії про еволюцію такі питання, як статус спірних територій Ізраїлю і розташованих там університетів, правомірність критики безкоштовних навчальних програм (зокрема, написання «наклепів» на викладачів), мій вік, гендер і чистоту крові.

Уся ця божевільна вакханалія закінчилася результатом, який влаштував обидві сторони: лектор написав в ЖЖ, що більше не буде говорити про еволюцію, тому що студенти не здатні осягнути глибину його думки. Загалом такий фінал можна розглядати як перемогу сил розуму — але перемогу, м’яко кажучи, неповну. Я не випадково на самому початку процитувала анонс телепередачі — він добре відбиває внутрішню логіку цього холівара. Сила-силенна моїх супротивників у цій дискусії взагалі не відокремлювала критику ізраїльського лектора від критики Ізраїлю в цілому (почасти тому, що я, зі свого боку, не проводила кордону між критикою лектора і критикою університету в цілому) — відповідно, у них спрацював найсильніший сигнал «наших б’ють!!!», який зовсім затьмарив усю змістовну сторону обговорення.

Я показала себе як не дуже добрий популяризатор — у тому розумінні, що з моїм захистом теорії еволюції були безумовно згодні всі ті, хто і без мене вважає, що креаціонізму не місце в університетських аудиторіях, але я навряд чи перетягнула тоді на свій бік якусь частину людей, які проблемами еволюції раніше не цікавилися, а деяких, можливо, навіть відвернула від науки (якщо вже науку захищають такі шкідливі й невиховані дівчата, як я).

Відтоді я обмірковую, як саме, власне кажучи, треба популяризувати еволюційну біологію, щоб не викликати негативних емоцій у тих, кому вона спочатку не дуже зрозуміла і не дуже цікава. Розділ, який я зараз пишу, відображає певний проміжний етап моєї власної рефлексії. Перепрошую, що я використовую вас як інструмент міркування, але не все ж мені говорити з розумним виглядом, наче я гуру з однойменної пісні Майка Науменка. Це розділ не про еволюцію як такий.

Якщо людина має власне, вже властиве їй прагнення ознайомитися з нещодавніми досягненнями еволюційної біології, то російською мовою видано безліч чудових науково-популярних книжок про це, і було б безглуздо намагатися їх повторювати. Є Олександр Марков з його ?Рождением сложности?, ?Эволюцией человека? і розрахованої на трохи більш підготовленого читача книжкою ?Эволюция: класические идеи в свете новых открытий? (а ще він створив сайт evolbiol.ru з величезною бібліотекою матеріалів щодо еволюції і регулярно пише просвітницькі статті про нові наукові відкриття для сайта elementy. ru).

Є Олександр Соколов, творець сайта antropogenez.ru і автор книжки ?Мифы об эволюции человека?. Російською мовою перекладено непогану узагальнювальну книжку Карла Ціммера ?Эволюция. Триумф идеи? («Evolution: The Triumph of an Idea». — Ред.), виданий «Слепой часовщик» («Blind Watchmaker: Why the Evidence of Evolution Reveals a Universe without Design». — Ред.) й інші книжки Річарда Докінза, ?Приспособиться и выжить!? («The Making of the Fittest». — Ред.) Шона Керролла, ?Лестница жзни? («Life Ascending». — Ред.) Ніка Лейна, ?Внутренняя рыба? («Your inner fish». — Ред.) Ніла Шубіна тощо. Водночас цей розділ не зовсім про креаціонізм чи полеміку з його прихильниками. Мені здається, що якщо людина всерйоз переконана в необхідності залучення Бога навіть для пояснення речей, які добре працюють і без такої гіпотези, то це, напевно, означає, що Бог у принципі посідає центральне місце у світогляді цієї людини.

Читайте також: Ася Казанцева: Українські видавці ще не зорієнтувалися, що наук-поп – це золота жила

У такому разі можна наводити скільки завгодно вишуканих наукових аргументів, але всі вони програватимуть за значимістю тій початковій переконаності, яка вже є в голові, і свідомо пролітатимуть повз вуха. Це як у Довлатова, пам’ятаєте? «У розмові з жінкою є один болючий момент. Ти наводиш факти, докази, аргументи. Ти волаєш до логіки та здорового глузду. І несподівано виявляєш, що їй огидний сам звук твого голосу». Мене найбільше цікавлять люди, які перебувають посередині нормального розподілу. Вони не прихильники і не противники еволюції, вони щось таке чули про неї в школі, але ніколи спеціально нею не цікавилися. Це найвдячніша аудиторія для будь-якої людини, що прагне поширювати меми, — у тому разі, якщо вона знайде спосіб робити це добре.

Вони з цікавістю вислухають розповідь зоолога про мерітерія, двоюрідного дідуся сучасних слонів, власника великої і рухомої верхньої губи, яка ще не злилася з носом в повноцінний хобот, і про сучасних слоненят, у яких у перебігу ембріонального розвитку верхня губа теж спочатку розвивається відокремлено, але потім утворює вкупі з носом єдиний орган 2.

Вони з не меншою цікавістю вислухають розповідь креаціоніста про те, що хобот слона — це Боже диво, яке ніяк не могло виникнути поступово, бо ж маленький хобот нікому не може знадобитися (біолог би на цьому місці поцікавився, чому від наявності маленького хобота не потерпає тапір). Публікація Всеросійського центру вивчення громадської думки з чудовим заголовком ?Дарвинисты среди нас?3 показала загалом передбачувану картину: у Росії мешкає тридцять п’ять відсотків прихильників теорії еволюції, сорок чотири відсотки креаціоністов, перший варіант більше поширений з-поміж атеїстів, людей із вищою освітою і жителів великих міст, другий — навпаки, з-поміж вірян, людей із середньою освітою і жителів сільської місцевості. Але вражає в цьому опитуванні інше: таблиця з поєднаннями відповідей. У ній є, наприклад, вісімнадцять відсотків людей, які назвали себе невіруючими й водночас повідомили, що людина була створена Богом.

А ще є сімнадцять відсотків людей, які назвали себе прихильниками теорії еволюції, проте погодилися з твердженням «Живий світ на нашій планеті був створений у закінченому і звершеному вигляді, і жодного його розвитку сьогодні вже не відбувається». Я не зовсім розумію, як таке можливо, і мені здається, що єдиний висновок, який тут можна зробити, — що в багатьох людей немає в голові якоїсь стрункої, послідовної і несуперечливої картини.

Найпевніше, це пов’язано не лише з браком фактичної інформації — хоча, звісно, значною мірою з ним, — але і з існуванням деяких когнітивних спотворень, що заважають сприймати еволюційну біологію. Правильна постановка питання може здатися кумедною: «Які еволюційно обумовлені особливості нашого мозку призводять до нашої сприйнятливості антиеволюційних ідей?» У мене немає всеосяжної відповіді, але кілька версій я можу запропонувати.

* Історія з любов’ю закінчилася добре — точніше, досі не закінчилася. Через два дні після того, як мені підтвердили грант (і відмовлятися від поїздки було вже пізно), чоловік моєї мрії раптово усвідомив, що треба б йому все-таки зі мною почати роман. Тепер ось сидить на кухні і бубонить, що я пишу книжку і приділяю йому мало уваги.

** Як з’ясувалося під час уважного розгляду, сама наукова стаття (майже ніким не процитована, опублікована в досить скромному журналі) складалася з умоглядних міркувань про механізми еволюції і не містила, звичайно, жодних посилань на розумний задум. Але натомість у неї був чи то дуже розширений переклад, чи то дуже вільний переказ на російськомовному релігійному сайті machanaim, і от саме він і справив на лектора глибоке враження. Лектор стверджував, що цей вільний переказ завірений автором.