Читомо > Тексти > Амелі Нотомб. «Подив і тремтіння»

Тексти

Амелі Нотомб. «Подив і тремтіння»

11.03.2017 0 Автор:

«Подив і тремтіння» – найвідоміший роман бельгійки Амелі Нотомб, який з’явиться в українському перекладі у  «Видавництві Старого Лева». Книжка номінувалася на Гонкурівську премію, була удостоєна премії Французької академії (Гран-прі за кращий роман у 1999 році). В основі роману – глибокий конфлікт двох традицій і культур: Сходу й Заходу. Героїня переїздить в Японію і влаштовується на роботу у велику токійську компанію.

Дівчина намагається приносити користь, але ментальне провалля, яке пролягло між нею й роботодавцями, постійно призводить до неприємностей. Нотомб примушує читача сміятися, лякає, дивує та врешті-решт вивертає навиворіт міф про Японію, збудувавши сюжет навколо психологічної дуелі двох молодих красивих жінок. Цікаво, що в основі книжки – реальний факт біографії письменниці: закінчивши університет, Нотомб рік пропрацювала у великій компанії в Токіо.

Публікуємо уривок із книжки, який люб’язно надало Читомо «Видавництво Старого Лева».

 

Найлогічнішим було би подати заяву про звільнення. Проте я не могла зважитися на такий учинок. В очах людини західного світу в цьому не було нічого принизливого. В очах японця це означало втратити обличчя. Я перебувала в компанії не більше місяця. А тим часом я підписала контракт на рік. Піти через такий короткий час – це покрило б мене ганьбою і в їхніх очах, і в моїх.

До того ж я не мала найменшого бажання йти звідси. Адже я доклала надто багато зусиль, аби прилаштуватися сюди: я вивчила токійську ділову мову, успішно відбула тести. Звичайно, я ніколи не мала амбіції стати світилом міжнародної комерції, але мені завжди хотілося жити в цій країні, культ якої я створила для себе після тих ідилічних спогадів, які зберегла про своє далеке дитинство.

Я залишуся.

Але в такому разі мені доведеться знайти спосіб підкоритися наказу пана Сайто. Я стала нишпорити у своєму мозку, шукаючи там геологічний шар, який би сприяв амнезії: чи були провали забуття в моїй нейронній фортеці? На жаль, у ній були міцні пункти й слабкі пункти, сторожові башти й розколини, отвори й клепки, але не було нічого такого, куди я могла б заховати мову, яка безперервно лунала навколо мене.

podyv_i_tremtinnja_0

Не можучи її забути, чи не могла б я прикинутися, що її не знаю? Якщо мова – це ліс, то чи не зможу я за французькими буками, англійськими липами, латинськими дубами й грецькими оливами заховати безліч японських криптомерій, які в цьому випадку мали пряме значення.

Морі, прізвище Фубукі, означало «ліс». Чи не тому я зупинила в цю мить свій розгублений погляд на ній? Я помітила, що вона весь час дивиться на мене, і в її очах застигло запитання.

Вона підвелася й зробила мені знак іти за нею. Коли ми ввійшли на кухню, я впала на стілець.

– Що він вам сказав? – запитала мене вона.

Я розповіла їй усю правду. Я говорила конвульсивним голосом, перебуваючи на межі сліз. Я не могла втриматися від небезпечних слів:

– Я ненавиджу пана Сайто. Він мерзотник і йолоп.

Фубукі легенько всміхнулася.

– Ні. Ви помиляєтеся.

– Можливо. Ви дівчина дуже мила, ви не бачите зла. Але хіба чоловік добрий може дати такий наказ…

– Заспокойтеся. Цей наказ дав не він. Він лише переказав вам інструкції пана Омоші. У нього не було вибору.

– У такому разі мерзотником є пан Омоші…

– Тут ситуація спеціальна, – урвала вона мене. – Що ви хочете? Він віце-президент. Ми нічого не можемо вдіяти.

– Я хотіла би поговорити з президентом, паном Ганедою. Який це чоловік?

– Пан Ганеда чоловік надзвичайний. Він дуже розумний і дуже добрий. На жаль, не може бути й мови, щоб ви пішли поскаржитися на пана Омоші до нього.

 

pinkline

Вона мала рацію, я це знала. Було неприпустимо перестрибнути вгору по ієрархічній драбині бодай на одну сходинку, тим більше з такою скаргою. Я мала право звернутися лише до свого безпосереднього зверхника, яким була панна Морі.

pinkline

 

– Ви єдина моя опора, Фубукі. Я знаю, що багато ви для мене зробити не можете. Але я вам дякую. Ваша проста гуманність приносить мені багато добра.

Вона всміхнулася.

Я запитала, якою є ідеограма її імені. Вона показала мені свою візитівку. Я подивилася на ієрогліфи й вигукнула:

– Сніжна завірюха! Фубукі означає «сніжна завірюха»! Дуже приємно носити таке ім?я.

– Я народилася під час сніжної хурделиці. Мої батьки побачили в цьому знак.

Я згадала, як записане ім?я Фубукі в тому списку, що я вивчила напам?ять: «Морі Фубукі, народилася в Нарі 18 січня 1961 року…» Вона була дитиною зими. Несподівано мені уявилася та сніжна завірюха над величним містом Нара, над його незліченними шпилями – чи не було нормальним, що ця прекрасна молода жінка народилася того дня, коли краса неба опустилася на красу землі?

Вона стала розповідати мені про своє дитинство в Кансаї. Я розповіла їй про своє, яке почалося в тій самій провінції неподалік від Нари, у селі Шукугава, поблизу гори Кабуто – спогад про ті міфологічні місця витиснув сльози з моїх очей.

– Яка я щаслива, що ми обидві є дітьми Кансаї! Саме там б?ється серце старої Японії.

Саме там билося й моє серце після того дня, коли у віці п?ятьох років я покинула японські гори задля китайської пустелі. Це перше заслання справило на мене такий вплив, що я відчувала себе спроможною піти на все, аби лиш знову оселитися в тій країні, яку я так довго вважала своєю батьківщиною.

Коли ми повернулися до своїх письмових столів, які стояли один навпроти одного, я не знайшла ніякого розв?язання своєї проблеми. Як і раніше, я зовсім не уявляла собі, яким було і яким буде моє місце в компанії Юмімото. Але я відчула великий спокій, бо мала таку колегу по роботі, як Фубукі Морі.

pinkline

 

Переклад: Віктор Шовкун

Дизайн обкладинки: Оксана Йориш

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

code

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe