Новини

Вішаємо на «Читомо» оцифрований текст видання Є. Грицака «З історії книжкового руху на Великій Україні (1917 ? 1922)» – на радість усім, хто мав розшукувати його у холодних бібліотеках країни. Ви дізнаєтесь не лише про п’ятиріччя розквіту українського книгодрукування, але й про те, скільки коштувала книжка порівняно з кілограмом сала, як вдавалося студентам умовити цензорів на видання нових українських книжок, та побачите деякі взірці видавничої справи тих років. Текст подаємо в редакції 1923 року.

Др. Евген Грицак
Відбитка з «Літературно-Наукового Вістника», 1923,
кн. IX i X
Львів, 1923.
Накладом автора.
З друкарні Наукового товариства імені Шевченка

І. Українська книжка підчас війни (1914—1917)

___________

___________

З вибухом війни припиняється зовсім українське друковане слово. Влада закриває одиноку щоденну ґазету «Раду», далі всі періодичні видавництва, між ними два найбільші: «Літературно-Науковий Вістник» і «Українську Хату», цензура не дозволяє на друк ніякої укр. книжки чи книжечки, а крім того офіціяльним розпорядженнем закривається одна з більших українських книгарень у Київі, а саме книгарня «Літературно-Наукового Вістника» на Володимирській улиці.

Після Валуєвського циркуляра 1863 року і славетного указу 1876 року се третій раз так дуже придушено українське слово. Але навіть тоді, в часи сеї безпросвітної темряви, коли, здавалося, й дихнути не вільно Українцеві на рівні з повноправними громадянами, маємо сліди роботи та діяльности наших земляків із Великої України. І тоді виходить дещо по українськи, не зважаючи на страшні труднощі.

А саме: в 1915 р. виходить у Київі «Науковий Збірник», присвячений Шевченківським роковинам із науковими працями українських учених, далі постійно виходить у Москві аж до революції журнал-місячник, майже одинокий на всю Україну й Росію, присвячений справам українського культурно-національного й громадського життя зі статтями наших учених та публіцистів у російській мові, «Украинская Жизнь». В осені 1915 р. появляється одно число укр. ґазети «Слово», друковане в Харкові. Декому здавалося, що се знак деякої полекші для укр. слова. Але сподівання були даремні, бо адміністрація припинила ґазету на першому таки числі, при чому не обійшлося без кар для видавця та друкарні.

В 1916 році почав виходити невеличкий (двотижневий) український літературно-науковий журнал «Промінь», спершу в Москві, а потім в Одесі (щоб обминути Київ) і він, хоч часто теж його конфіскували, дотримався аж до революції. Найважше було видати щонебудь у Київі, де цензура під проводом російського націоналіста Т. Флорінського не хотіла пропустити ні найменшої укр. книжечки. Прийшлося вживати нераз хитрощів. До суворого й жорстокого Кербера посилано нераз українських панночок-студенток університету, які старалися переблаґати невмолимого цензора й виєднати в нього дозвіл на друкованнє якоїсь маленької укр. книжечки. І се часом вдавалося їм.

Українську видавничу справу беруть тоді на себе ті люде, що не піддаються найважшим ударам долі й готові боротися з усім світом і цілими горами перешкод. Се українські студенти київського університету та політехніки, що в сей «мертвий час» воєнного лихоліття розвивають дуже велику діяльність для допомоги Українцям-Галичанам, що були в Київі, а головним чином тим, що були на засланню по ріжних місцях Европейської Росії і Сибіру, а також і полоненим. Вони збирали жертви межи студенством і помагали грішми, а нераз більше книжками, розсилаючи їх майже по всїх місцях таборів полонених.

Сим гуртком студентів кермували: студ. політ. Попович і студ. університету Лизогуб, а помагав їм студ. Отамановський. І сим молодим студентам удалося роздобути дозвіл цензури на виданнє Франкового «Мойсея» в 1916 році. Заходилися вони видати переклад Ніцшого «Так сказав Заратустра», але вже не знаю, ізза яких причин не видали його. Той самий гурток студентів дав потім почин до заложення видавництва «Вернигора».

В 1916 році виходить «Словник Шевченкової мови», поазбучний спис слів, уживаних Шевченком, без перекладу, на підставі видання «Кобзаря» Доманицького 1907 року. Книжечку надруковано в Миколаєві, а автором її є псевдонімний Нестор Літописець. Укр. книжка розходиться підчас війни доволі добре, а найбільше закуповують її салдати, особливо ті, що підчас війни були в Галичині і тут нераз уперше познайомились з укр. книжкою.

II. Українська книжка підчас революції (від 1917 р.).

___________

___________

Від марта 1917 року розвивається на Україні дуже живий видавничий рух і поширюється як найбільше українська книжка. Старі запаси книжок у дуже швидкому часі вичерпуються майже зовсім. На той час були в Київі дві книгарні: невеличка видавництва «Час» у середині міста і велика книгарня, т. зв. «Київської Старини» на Безаківській улиці, в якій були величезні запаси книжок і останніх видань і навіть старих, часом вже великих рідкостий (як н. пр. «Приказки» Номиса, або Історія української літератури 19 в. Петрова). Починаючи від марта 1917 року, всі передреволюційні видання розпродуються незвичайно швидко.

Розходяться в першу чергу книжки красного письменства, а крім сього словники укр. мови, за котрими був великий попит з огляду на те, що до вивчення укр. мови беруться великі маси, яких ставало чим раз більше, в міру того, як українство зачало набирати політичного значіння. Незвичайно швидко розходиться великий словник (українсько-російський) Б. Грінченка в 4 томах, якого ціна з 8 карбованців підчас війни підноситься зразу до 12, а через рік до 120 карб. Крім сього розкуповують люде і малий словник укр.-рос. Дубровського. Рівночасно починається новий видавничий рух. І тут треба зазначити, що наші тодішні видавництва й діячі не подбали завчасу про негайне виданнє українських книжок інформаційно-агітаційного змісту, як н. пр. про сучасне становище політичне, про Україну та український народ, про українські національно-політичні домагання і т. п.

Такі книжечки появляються доволі пізно і в невеликому числі. Між иншим, треба тут відмітити, що популярної книжки про Україну та укр. домагання в російській мові для освідомлення «незрячих братів» таки не видано. Не видано теж у пору гарної й загально-доступної граматики укр. мови, відчувався брак короткої історії літератури, хоч С. Ефремов на ново тоді в осени 1917 року видав свою велику «Історію укр. письменства», трохи доповнену й розширену. З книжок інформаційного змісту про тодішнє політичне становище треба відзначити коротку брошуру В. Короленка, перекладену з російської мови, а про укр. домагання брошуру А. Хомика п. н. «Автономія України чи Українські Установчі Збори?», де доволі рішуче висовувано в супереч тодішній угодовій українській політиці домагання незалежности України.

С. Єфремов

З книжок агітаційно-освідомлюючого змісту назву брошуру Григорїва-Нашого з коротким викладом укр. історії. Не з докорами в шовінізмі, а цілком вороже зустрінуло старше укр. громадянство иншу річ популярну, агітаційного змісту. Се була маленька брошура п. н. «Катехізм Українця», виданий молодим згаданим уже видавництвом «Вернигора». Се видавництво виявило незвичайно енерґійну діяльність. Поруч книжок аґітаційно-освідомлюючих узялося воно, одно з перших, за видаваннє укр. шкільних підручників і видало між иншим два випуски Геоґрафії України А. Хомика і передруковало укр. граматику Г. Шерстюка та в дечому змінену укр. граматику буковинського педаґоґа О. Поповича. Книжкою дуже потрібною і для школи і для приватного вжитку була солідна праця д-ра І. Свєнціцького «Основи науки про мову українську».

З тодішних укр. ґазет назву найважнійші: «Нова Рада», «Робітнича Газета» (орґан укр. соціял-демократії) і «Народня Воля» (ес-ерів), що в короткому часі незвичайно розповсюднилася й мала чи не найбільший тираж із усіх ґазет. З журналів виходять: відновлений «Літературно-Науковий Вісник» і новий, незвичайно цінний часопис бібліоґрафічний «Книгар» (видавало видавництво «Час»), подібний у дечому до видаваного тепер у Станіславові журнала «Книжка», в якому працювали найкрасші укр. сили; в кінці педаґоґічно-науковий журнал «Вільна Українська Школа».

Найбільший розцвіт укр. видавничого руху припадає на 1918 рік, часи з політичного боку дуже бурхливі і сумні. Правда, може на 80% тепер тільки передруковуються старі річи, але видається теж і богато нового. Найперше треба згадати силу силенну всяких словників (укр.-російських і рос.-укр.), з яких на 80% було саме смітте, але ізза недостачі ліпших вони розходилися швидко і автори їх добре собі заробляли. Найпопулярнійшим словником був російсько-український словник братів Терпилів, що видержав 6 чи 7 видань. З наукового боку був він нікчемний, поважні укр. вчені та педаґоґи перестерігали перед уживаннєм його, але не постаралися про виданнє ліпшого. Тільки пізнійше видано доволі добрий словник рос.-український Дубровського, а проф. Е. Тимченко не встиг видати свого гарного великого словника рос.-укр. з огляду на пізнійші політичні події.

Як дуже заробляли люде тоді на українській книжці, нехай свідчить отсей факт. Брати Терпили, бачучи гарний успіх свойого словника, видали свою граматику укр. мови. Вона теж була недобра, але розійшлася швидко. Граматики укр. мови видавали теж усякі, ані трохи до сього непокликані люде, просто «для монети», не дбаючи ні трохи про науковість і методичність. Один народній учитель (М.) спокусився теж на виданнє укр. граматики, не розуміючися зовсім на справі. І хоч книжку скритиковано, але він і заробив — се одно, а друге: придбав собі славу «автора». Тільки пізнійше появляється гарна, хоч трохи важка для школи, укр. граматика проф. Е. Тимченка, а для шкіл народніх дуже гарний і зрозумілий курс укр. правопису й граматики проф. І. Огіенка, п. н. «Рідне Писання». Він видав теж дуже потрібну книжку для загального вжитку, а саме «Українська Культура».

В 1918 році починають виходити повні видання всіх творів поодиноких укр. письменників, хоч не всі вони закінчені, а саме: Лесі Українки, Леонтовича, Марковича, Дніпрової Чайки. Далі продовжується виданнє укр. шкільних підручників для шкіл народніх і середніх. Зі старих, попередних видавництв працює дуже інтенсивно «Час», менше «Дзвін», а з нових згадане вже попереду видавництво «Вернигора», далі «Серп і Молот», що видало «небогато, але за те солідні й гарні річи, між иншим збірку оповідань М. Яцкова «Боротьба з головою» з дуже гарним вступом д-ра М. Рудницького.

Від серпня 1918 року починає видавничу працю найсоліднійше й найбільше видавництво, оперте на міцній підставі матеріяльній «Український Видавничий Кооперативний Союз», називаний у скороченк «Книгоспілка». Се видавництво зорґанізовує видавничу справу на зразок великих європейських видавництв та розроблює дуже широку проґраму своєї праці, між иншим крім відділів красного письменства, книжок популярних, підручників шкільних постановляє видавати наукові праці своїх та чужих учених.

З менших видавництв треба згадати «Всеувито» (Всеукраїнське видавниче т-во вчителів), що видає головним чином укр. шкільні підручники, далі видавництво «Дніпросоюз» і дуже симпатичне видавництво «Друкар», якого видання замітні дуже, гарними вінєтками Нарбута. Зі старих, передвоєнних видавництв працює:

1) солідне в-во «Криниця», що передруковує тепер «Кобзарь» Шевченка (виданне Доманицького) і перше найповнійше виданне творів М. Коцюбинського (5 томів), а далі в кількох томах твори Олеся і Чупринки;

2) видавництво Череповського (найбільше друкує букварі й читанки Лубенця). Повстає богато видавництв на провінції. Найважнійше з них і найповажнійше видавництво харківського кредитового союзу кооперативів «Союз», що в серії „Культурно-історична Бібліотека” видало такі книжи: Проф. Д. Багалія «Історія Слобідської України», проф. М. Сумцова етноґрафічний нарис «Слобожане» і «Хрестоматія укр. письменства старої доби і народньої словесности», проф. Шмідта «Історія Мистецтва старої Руси-України», а крім того менші річи: Г. Хоткевича «Кооперація в Галичині» і Е. Шарлєманя: «Охороняйте рідну природу!» та инші.

3) З нових провінціяльних видавництв згадаю одно дуже рухливе видавництво «Сіяч» у Черкасах. Воно видавало богато старших творів, між иншим І. Франка „Semper tiro”, „Поеми” і ин. Повстають укр. видавництва навіть у невеликих повітових містах, як в-о „Промінь” у Смілі на Київщині.

З книжок шкільних і підручників, яких не згадав я в „Огляді підручників”, видано тоді: першу граматику латинської мови Калішевського і Ґеоґрафію (загальний вступний курс) Т. Ставничого, далі два правописні словнички: один передрук Голоскевича і другий новий Ніковського. В 1918 р. Зявилися ще в Київі: вид. „Робітн. Книгарні” — д-р. Д. Донцов: «Міжнароднє положеннє України і Росія» і вид. «Сіяча», Д. Донцов: «Культура примітивізму», Черкаси—Київ, а в 1919 р. вид. «Сіяча», Д. Донцов: «Мазепа і Мазепинство».

Зі щоденних ґазет, крім попереду згаданих, набирає великої популярности нова «Відродження». Сій ґазеті дорікали богато за її безпартійність і, як додавали Кіяне, безпринципність. З нових журналів треба згадати дуже цінний місячник «Наше Минуле» і «Записки Укр. Академії Наук».

Закінчуючи огляд книжкового руху за 1918 рік, додам тут іще одно. Се був рік, де найбільше надруковано укр. книжок, коли укр. книжка найбільше розповсюднювалася і доходила до найширших мас народніх. А що був тоді звязок із Галичиною, то й галицькі видання приходили й дуже швидко розкуповувалися. Між иншим найбільше галицько-українських книжок, було в книгарні «Українська Республика» видавництва «Вернигора» і в книгарні «Друкаря». З галицьких книжок найбільше куповано: Руську Письменність, підручники шкільні (між ними укр. граматики проф. С. Смаль-Стоцького, а особливо проф. Сімовича, котру всі дуже хвалили), а крім того 2 словники: німецько-український В. Кміцикевича і латинсько-український Ю. Кобилянського.

2. За большевиків (від лютого 1919 р.)

а) Ослабленнє видавничої справи

Всі ті численні видавництва, ввесь дуже живий книжковий рух припинюються з другим приходом большевиків на Україну з початком лютого 1919 р. Менші видавництва зовсім упадають, а провадять видавничу працю в зменшеному розмірі тільки видавництва більші, як «Час», «Друкар», потрохи «Криниця», а найбільше «Книгоспілка». Українських книжок іще доволі богато, бо запаси з 1918 р. ще нерозпродані й поки-що вони теж розходяться доволі добре. Але дуже швидко те все змінюється, бо в слід за большевицьким пануваннєм наступає збідненне і населення і інтеліґенції, а далі переривається звязок між осередками й провінцією, бо їздити і небезпечно і дуже важко. Українська книжка поширюється тепер трохи инакше, а саме за посередництвом кооперативних союзів. Від Губерній і повітів приїздять представники кооперації до Київа, звідси беруть гуртом величезні паки книжок і те все розпродують потім у себе на провінції. ) З великих провінціяльних складів книжок треба тут згадати Винницю та Умань, з менших, повітових, склади чи книгарні при кооперативних союзах у Гайсині (Подільської ґубернії) і в Бершаді, Ольгопільського повіту (теж на Поділлі).

б) Заложеннє радянського «Всевидату»

Большевики закладають на весну 1919 р. свій власний державний Видавничий Союз, званий по російськії «Всеиздат,» по українськи «Всевидат» (Всеукраїнське державне видавництво). Запрошують вони визначних українських письменників, учених, мистців для зорґанізовання поодиноких відділів його і як скрізь і завжди, так і тут розроблюють та оголошують і реклямують дуже широку проґраму видавничої праці. Між иншим беруться за виданне повного зібрання творів І. Франка, призначують на се величезну на тодішній час суму 3 1/2 міліона радянських карбованців) і редакцію видання доручають проф. Лободі. Але як усе большевицьке, так і се видавництво не справджує покладаних на нього надій.

Накладом «Всевидату» виходять тільки дрібні, маленькі книжечки, здебільшого повісти та оповідання, і то головним чином аж у наступному 1920 році. Крім того подеколи появиться маленька популярно-наукова брошурка, а зрештою нецікава й тенденційно-самохвальна політично-аґітаційна макулятура. Між иншим большевики дуже поширювали між народом брошурку аґітаційну п. н. «Червона Зірка», що її переклав із російської мови укр. комуніст Евген Касяненко, замітний між укр. комуністами тим, що й знав доволі добре й писав теж гарно українською мовою.

Справа видання творів І. Франка провалюється майже зараз після її оголошення і більше до неї ніхто вже не вертає. У літі 1919 р. виходить один випуск цікавого журналу, чи скорше альманаха «Музаґет», у котрому проявився підтримуваний дуже радянською владою новий напрямок у письменстві та мистецтві.

в) Праця ріжних видавництв

Те-ж саме було з усім, до чого тільки доторкнулася большевицька «мертва» рука. Українська Академія Наук, якій большевики обіцювали золоті гори, не одержує ніяких кредитів державних і не має змоги нічого друкувати. Між иншим провалюється ізза недостачі фондів задумане на широку скалю ювілейне академічне виданнє творів І. Котляревського під проводом академіка С. Єфремова, що кермував працями цілої комісії для сеї справи. Мало там бути критичне виданнє тексту, а далі солідні наукові розвідки про життє й творчість поета, між иншим статті: С. Єфремова, проф. М. Марковського (про джерела й повстаннє Енеїди), А. Ніковського (про мову поета) і ин.

Взагалі від 1919 року починається вже рішучий занепад укр. видавничої справи, а прихід Деникінців не зміняє нічого на красше. Видає тоді, і то — як на тодішні труднощі — доволі богато, «Книгоспілка». Мало видає т-во «Шкільна Освіта», між иншим при кінці 1919 р. виходить після поборення великих перешкод одинокий (опріч відривних) укр. календар, зредаґоваиий галичанином П. Пелехом.

г) Руїна української книжки в 1920 році.

(Закриттє книгарень та всіх видавництв)

Справжня руїна укр. видавничої справи і припинення книжкового руху припадає на злощасний рік 1920, рік політичних пертурбацій і переводження на Україні всіх большевицьких реформ, якими почалося «справжнє комуністичне будованнє держави».

Починаючи від лютня й марта 1920 р. большевики беруть у всіх книгарнях книжки на «учот», се-б то на підрахунок, посилають своїх урядовців списувати книжки і приготовляють пу-блику на заборону приватної продажі книжок. Книгарники ховають тоді деякі запаси книжок, а приватні люде, хто тільки може, старається закупити дещо з книжок. Але мало було таких щасливих, бо здебільшого укр. інтелігенція дуже тоді бідувала, не одержуючи майже ніякої плати, а далі страждаючи від холоду, голоду та большевицьких переслідувань.

Після підготовчої праці, коли вже посписувано запаси книжок, почалося офіціяльне закриваннє книгарень. Найшвидше закрили большевики книгарню видавництва «Вернигора», якій робили закид, що вона «самостійницька» і далі — се вже річ дуже оригінальна ? що вона має найбільше галицько-українських книжок. А книжок сих большевики дуже не любили, між иншим переслідували й винищували «Співаник Українських Січових Стрільців» за його «націоналістичний та шовіністичний напрямок».

Після того позакривано ось такі укр. книгарні: книгарню «Освіта» (в будинку Ґуберніяльного Земства), далі «Часу», «Друкаря», «Криниці», «Дзвона». Найдовше трималася книгарня «Дніпросоюза», а головним чином книгарня «Київської Старини», що стала власністю «Книгоспілки». Але тут уже не дозволялося купувати книжки в роздріб (поодиноко), а тільки гуртом. У середині літа 1920 року вже всі укр. книгарні були закриті, книжковий рух припинився і тільки зі складів «Книгоспілки» відпливали ще книжки на провінцію.

Закриваючи книгарні, большевики, як завжди, прикривали се мерзотне діло своїми гарними, хоч і дешевенької ціни, кличами. Казали, що роблять се тому, щоби не було спекуляції книжками, щоби не було так, як за буржуйського ладу, що книжки купують тільки богачі, а вбогі й незаможні дивляться, не маючи змоги читати. На їх погляд пролетарська держава має розділювати книжки між тих, що справді потребують їх для освіти, бажаючи знання-науки, а саме, між убогих робітників, селян та червоноармейців, і з другого боку не треба дозволяти, щоби книжки були предметом спекуляції та наживи для торговців, або валялися непотрібно у всяких дукарів.

Так мало-би бути в теорії. Але ся большевицька теорія і залишилася теорією. В дійсности було инакше. Книжок на село не давали зовсім, між клюби, читальні, гімназії, школи книжок зовсім не розділювано, а дозвіл на одержанне або навіть купленнє книжки (т. зв. „ордер”) було так важко дістати, стільки намучитися і находитися, що люде відмовлялися від сього. Були випадки, що професори університету потребували деяких книжок для наукових дослідів і праць, обіцяли книжки назад повернути, але большевики не давали їм на се дозволу.

Взагалі, не можна уявити собі більшої несправедливости й лукавства, а заразом і більшої шкоди для загальмовання освітно-наукової справи, як зачиненне книгарень. Важке, незвичайно важке, майже розпучливе витворилося після сього становище для інтеліґентної людини або людини, що вчиться або цікавиться яким-будь науковим питанием. Сказав би дехто на се, що в такому великому осередку культурного життя, як Київ, легко порадити собі на брак книжки.

Тамже є величезні книгозбірні-бібліотеки: і університетська і міська, а далі богато приватних, між иншим випозичальня книжок Ідзіковського, а від 1918 р. Державна Українська Національна Бібліотека при Укр. Академії Наук. Се правда, але, ? чи легко людині зайти до бібліотеки й почитати книжку, коли вона голодна від ранку і сидить на посаді від год. 10 до 4 год. після обіду, а після того мусить іще постаратися про хліб чи инші продукти, а далі, треба взяти на увагу й те, що через неодержуваннє від держави палива прилюдні книгозбірні зовсім не опалювалися.

А найбільше прикро було дивитися, як господарили по закритих книгарнях нові господарі-большевики, як безсоромно обкрадали їх і виносили книжки для приватної продажі або для подарунків для своїх знайомих. Але большевики не задовольнялися закриттєм книгарень. Вони заглянули і в приватні доми й почали реквірувати домашні бібліотеки. Правда, вчителям, професорам, письменникам, ученим не забрали книгозбірень, даючи їм т. зв. «охоронні листи».

Але богато було таких людий, що не займали такої урядової посади, що давала право мати свою бібліотеку, а тепер мусіли вони розставатися зі своїм добром. І сі люде часто теж працювали науково, або коли ні, то читали свої книжки і держали їх з любови до книжки та освіти. Нехай би були забирали книжки в тих, що справді мали книжки чи книгозбірні для декорації, не користуючися ними й не дозволяючи иншим користати з них!

В осени 1920 р. закінчується повна ліквідація укр. видавництв. Большевики добираються до самої твердині українських видавничих товариств, а саме до «Книгоспілки». Ще попереду покасували вони, всі инші, менші від «Книгоспілки» укр. видавництва, як «Час», «Друкарь» і инші, злучивши їх із «Книгоспілкою». «На що — казали вони — дрібнити видавництва і через те тільки розпилювати працю та енерґію на дрібні атоми, коли справа, ведена одноцільно й гуртом, при гарній орґанізації, буде найбільше корисна?

При сьому треба додати, що ще на початку 1920 р. больщевики дуже сильно пошкодили «Книгоспілці», відбираючи в користь своєї 12-ої армії, але і з важкою втратою «Книгоспілка» дала собі раду. При кінці літа 1920 року припинено згаданий висше бібліографічний часопис «Книгарь» на тій основі, що не може бути ніякого видавництва, ні книжок, ні журналів, крім державних!

Здавалося-б, що большевики, зробивши «Книгоспілку» всеукраїнським загальним видавництвом, позволять їй, як уже не розвиватися, то бодай спокійно віку доживати. Алеж ні! І «Книгоспілку» дотикає «мертва» большевицька рука, що несе для всього руїну та розклад. І її скасовують у місяцях жовтні та листопаді 1920 р. в звязку з касованнєм усіх українських кооперативних союзів. Неоднакова доля постигла сі союзи; одні зовсім скасовано, як н. пр. Союз дрібнокредитових установ (т. зв. «Союзбанк»), а другі удержавнено, н. пр. «Дніпросоюз» (перемінено на «Губсоюз»), «Централ» і ин.

«Книгоспілку» прилучено, як частину, до державного «Всевидата». Щоби не було великих нарікань з українського боку, большевики залишають поки-що Українців на начальних посадах поодиноких комісій б. «Книгоспілки» та обіціоють не змінювати розробленого «Книгоспілкою» пляну намічених видань. Але се було недовго. Скоро зменшують вони число українських працьовників та урядовців, закидають розроблений «Книгоспілкою» плян видань, у відношенню до забраного в «Книгоспілці» паперу видають дуже незначну скількість укр. книжок, смішно малу в порівнанню з російськими книжками.

Останні укр. видання перед ліквідацією

З останніх видань «Книгоспілки» треба згадати ось се: «Оповідання» В. Стефаника зі вступним словом молодого талановитого літературного критика, Бойка, того самого, що в 1918 р. видав моноґрафію про Марка Вовчка н. п. «Марко Вовчок. Літературно критична студія». Далі велика книжка «Основи альґебри» проф. Ґраве, перекладена з рос. мови Галичанином Ф. Калиновичем, далі гарна книжечка інформаційного змісту, дуже потрібна на Україні, «Порадник по Українознавству» С. Єфремова. Крім того видано кілька праць проф. Зіньківського з обсягу психольоґії, відомого зразкового педаґоґа-методиста Музиченка про методи навчання в зах. Европі, в кінці перша українська «Ґеометрія», перекладена з російського підручника Киселева проф. Кравчуком.

Видавництво «Друкар» встигло видати перед ліквідацією три збірки відомого поета Павла Тичини, а саме: нове виданне збірки з 1918 р. «Соняшні клярнети», а далі нову річ «Плуг» і «Споміж сонетів і октав». Крім сього видано накладом «Друкаря» дуже цінну річ, якою була «Антольоґія римських поетів» у чудовому перекладі доброго знавця клясичних мов, Миколи Зерова.

е) Переслідуваннє «Шкільної Освіти»

Товариство «Шкільна Освіта» видало з великими труднощами цікаву книжку Д. Рудниуцького, (автора праці про укр. народні думи) н. п. «Живе Слово». Книжку сю друковано, а властиво закінчувано вже тоді коли зліквідовано всі укр. видавництва. Через те, що в кождій друкарні був большевицький комісар, що стежив за кождим рухом складачів, друковано сю книжку потайки, в ночі, а складачі ? Українці робили се зовсім безплатно, вважаючи свою працю за патріотичне діло. (Подібно малася справа зі згаданою висше «Ґеометріею»).

Коли говоримо про т-во «Шкільної Освіти», треба би згадати про те, яких переслідувань дізнало воно від большевиків, то на жаль, зі сторони своїх таки людий, а до того ще Галичанина, Ґадзінського. Сей пан, ставши комуністом, побажав як найшвидше добитися всяких достоїнств і як се завжди буває у всіх ренеґатів, почав виявляти свою велику ревність до комунізму переслідуваннем Українців, а перш за все Галичан, вимагаючи, щоби негайно стали комуністами, а коли його висміяли, він із пімсти доносив на них до Чека.

Далі, вкрутився він за вчителя до 2 укр. гімназії і своїми доносами на учителів і учеників довів до того, що влада забрала сій гімназії поміщенне. Але й того було ще мало. Тоді він звернувся проти «Шкільної Освіти», хоч се т-во було зовсім неполітичне й займалося виключно тільки видаваннем шкільних книжок, закуповуваннєм шкільного приладя для шкіл і взагалі справами педаґоґічно-шкільними. На се т-во подав він донос, що в його поміщенню при Ірининській улиці відбуваються сходини та зібрання всяких повстанських орґанізацій і виєднав у своїх червоних правителів ухвалу на реквізицію поміщення та конфіскату майна.

І треба було подивляти енергію та хитрість тодішніх провідників т-ва (особливо одної ідейної людини, котру годі тепер ще назвати), що ратували вже не поміщеннє, але майно т-ва так, що передали поміщеннє одній радянській військовій частині і ся військова частина позволила вивезти майно і обстанову т-ва в безпечне місце. І яку нагороду одержав пан Ґадзінський за свій поганий вчинок? Його назначено заступником голови Губнаросу (ґуберніяльного відділу народної освіти) і зроблено співредактором урядових «Вістей Київського Губвиконкома», а потім дали йому високу посаду в Москві.

є) Шкільні книжки-підручники

З инших книжок, виданих іще перед монополізацією, чи націоналізацією видавничої справи, згадаю про підручники. А згадаю і для того, що підручники до українських шкіл, особливо перші і гарно видані, не служили на В. Україні тільки для самої школи і не вважалися так, як у нас, літературою нецікавою, «мертво родженою», «мучительською» і певного рода «malum necessarium». Ні, там на В. Україні шкільні книжки не повставали в тишині наукових кабінетів, далеко від життя та його подій, і через те не були вони і не є такі схолястичні, так дуже відірвані від життя, як у нас, такі мертвотні й нецікаві для загалу. Ні, вони виходили від життя, зверталися до нього кождою своєю сторінкою і через те прокидали живу думку і були цікаві не тільки для учеників, але й для інтелігентного нашого загалу і для людий учених, із висшою, університетською освітою.

Де би ви в нас, у Галичині, побачили таке дивне явище, щоби який «пан радник» (суду, чи инший), пан адвокат, пан лікар, інжинір, або «отець совітник», чи «канонік» купували і цікавилися такою «дурницею», як шкільна українська граматика, або підручник природознавства, або навіть задачник аритметики? В нас уважали би се за дітвацтво, або за признаку крайної дурноти, чи першого симптому до поїздки такого «цікавого» на Кульпарків.

А на В. Україні я сам бачив не поодинокі випадки таких «єресий», чи «ідіотизмів», а багато, і можу назвати навіть людий. І коли я сам трохи дивувався й питав своїх знайомих, вони відповідали мені, що цікавляться укр. шкільними книжками, бо 1) се перші укр. шкільні книжки, дорогі для кождого без ріжниці Українця; 2) вони мають дітий-учеників і їх обовязком є знати, з чого вчаться діти; а 3) колиб навіть не мали вони дітий у шкільному віці, то і так почувають себе в праві знати й слідкувати за шкільно-педаґоґічною літературою, щоби не допустити до школи всякого сміття чи схолястики, бо тільки там є й може бути гарна школа, де нею цікавиться, її підтримує й стежить за нею ціле громадянство!

З цікавійших підручників згадаю: в 1920 році видано на ново незвичайно гарні два томи «Хрестоматії старовинного укр. Письменства», відомого педаґоґа й літературного критика О. Дорошкенича, а далі дві частини дуже гарної та зрозумілої для дітий української граматики Олени Курило: «Початкова граматика української мови» (для І і II кляси ґімназ.). Згаданий педагоґ О. Дорошкевич видав теж для вжитку школи: «Енеїду» Котляревського з пояснением і статями про уклад твору, джерела, мову, а Олена Курило видала незвичайно солідний твір «Курс українського правопису», систематичний виклад правописних та граматичних правил з обширними взірцями для диктатів і то взірцями справді бездоганними що до мови, взятими головним чином із творів укр. народньої словесности, або з прикладів, цитованих у «Словнику» Б. Грінченка ). Та сама талановита авторка видала невеличку свою статю «Сучасний стан укр. літературної мови», де подала цілий ряд разливих помилок що до мови, складні, лексики і т. п.

ж) Збірки укр. термінольогії

Справа складення термінольоґії поодиноких наук стала актуальною зараз із самого початку істнуваппя укр. держави з огляду на чисто практичне її значіннє. І так: у 1918 році вийшло одно число «Термінольоґічних Вістий» Міністерства Шляхів У. Н. Р., а крім того два випуски укр. залізничої термінольоґії. Справу сю провадив Галичанин інжинір Т. Секунда, який обробив теж і видав окремо три невеличкі випуски укр. технічної термінольоґії заходами Департаменту професійної освіти укр. міністерства освіти в pp. 1918—1919. Він переклав також на укр. мову підручник механіки для укр. технічних шкіл, але не встиг його видати друком через прихід большевиків.

У 1918 році вийшла проба фізичної термінольоґії, зладжена проф. Г. Холодним, а далі багато випусків поодиноких відділів природничих наук, особливо ботаніки, виданих заходами проф. Янати. Дуже енергійно взялися за справу складення укр. медичної термінольоґії укр. лікарі і в роках 1918 ? 1919 працювала над сим ділом окрема комісія під головованнєм спершу дра Галина, а потім дра Меленевського, редактора офіціяльних Вістий укр. міністерства народнього здоровля.

Членами сеї комісії були лікарі-спеціялісти, а як фільольоґи брали участь проф. Е. Тимченко і автор сеї статі. І результатом сеї праці був доволі обширний «Російсько-український словник медичної термінольоґії», виданий при кінці 1920 року вже за большевиків на державні кошти київським Губздравом, се значить ґуберніяльним відділом народнього здоровля.

Додам до сього, що не зважаючи на неприхильні умовини і на те, що большевики дуже нерадо дивилися на таку «буржуйську» річ, як складеннє термінольоґії, а навіть бачили в такій чисто науковій справі стараннє і ціль насильно насаджувати українізацію (говорили, що се «попытка насильственной украинизаціи»), справа вироблення укр. термінольоґії не припинялася. І так: над складеннєм термінів до хемії працював інжинір-хемік Садовський, Олена Курило зладила проєкт фізичної термінінольоґії, Галичанин Ф. Калинович вироблював після виїзду з Київа проф. Кравчука математичну, а инший наш земляк П. Пелех фільософічну.

з) Видання 1921 року

Річ зрозуміла, що серед таких умовин, як висше описано, не могла гарно розвиватися укр. видавнича діяльність, а так само українській книжці не легко було поширюватися. Через те за 1921 рік українська бібліоґрафія не викаже багато назв книжок. Крім кількох брошур і агітаційних книжок (усе те невеликої вартости, а найгірше з боку мови), можна згадати переклад на укр. мову твору Лєніна про капіталізм, і «Азбуку Комунізму» Бухаріна та Преображенського в доволі доброму перекладі Евгена Касіяненка. Більше менше періодично виходили під фірмою Всевидату (Державне Видавництво) невеличкі випуски творів укр. письменників і то в досить гарному вигляді і не на найгіршому папері.

Між иншим видано там цікаву річ: «Нова українська поезія», з гарним вступом критика Микола Зерова, а далі збірник оповідань Винниченка «Талісман», Франка «Вівчар», «Boa constrictor». Накладом «Всевидату» (бо тільки виключно він видавав) вийшла незвичайно гарна річ з обсягу педаґоґічної літератури, а саме О. Дорошкевича «Література в школі» (спроба методики) з передмовою проф. Лободи, далі дуже захвалюваний буквар Титаренка-Палянички н. п. «Сонечко». З серії популярно-наукових книжечок памятаю невеличку річ проф. Тімірязева «Рослини і соняшна енергія» в перекладі студента Г. Костюка. О. Дорошкевич видав теж книжечку: «Укр. література 20—30-тих років 19 століття».

Ся книжечка, а також попереду згадана «Енеїда», творять перші два випуски з задуманої цілої серії книжечок, що могли би ученикам заступити підручник хрестоматії та історії укр. письменства нової доби. На провінції (в Умані) вийшов невеличкий підручник «Огляду історії укр. Письменства» (цілого) з невеличкими зразками творів, опрацьований Галичанином Рудиком.

3. Відворот большевиків у видавничій справі в 1922 році.

Не треба тут ширше розписуватися про те, як дуже згубно відбилася монополізація видавничої справи на всьому духовому житті України, бо книжок мало видавано і книжка видрукувана не поширювалася, а далі й тому, що не було книгарень і не було змоги приїздити людям із провінції до Київа, чи менших осередків. Крім того, а властиво по правді кажучи, найважвійшою причиною сього сумного явища була ворожість большевиків до укр. мови, укр. школи, книжки, науки, одним словом до укр. культури.

Своїм ворожим, нечесним відношеннем до укр. книжки, і не тільки до книжки, але й ґазети і журнала українського, себто до укр. друкованого слова в кождій його формі большевики показали себе найобскурантнійшими денаціоналізаторами і русифікаторами укр. народу. Вони, як бачимо, но суті нічим не ріжняться від чорносотенців у політиці до Українців, а тільки способи, методи їх трохи инші. А саме, коли чорносотенці отверто кажуть, що не признають укр. мови і заборонюють усе українське, то «червоні», ті псевдо-спасителі людства, облудно запевнюють, що признають усім національностям повну волю «вплоть до отделения», а на ділі давлять кожду національність гірш усяких реакціонерів.

Українська Академія Наук, якій большевики на словах давали все, не могла видати за два роки ані одного Записок Історично-фільольоґічного відділу (не кажучи вже про инші відділи), ані навіть свойого повного звіту, бо не одержувала від влади а і паперу, ані гроший. І коли не можна було видати сих необхідних річий, то що тоді говорити про виданнє бодай деяких творів із серії намічених у першу чергу і необхідно потрібних книжок для кождої культурної нації. Ще в 1918 році утворено в Академії Наук наукові комісії для видання:

1) словника укр. живої мови (голова Ніковський, головні редактори Ганцов і Голоскевич);
2) історичного словника укр. мови (голова проф. Е. Тимченко);
3) словника до історії України (голова О. Грушевський);
4) ґеографічного словника України
5) біоґрафічного словника укр. діячів.

В 1920 році закладено ще одну комісію під головованнем проф. Лободи (секретар П. Пелех) для опрацьовання укр. енцикльопедичного словника. Кожда комісія виготовила вже богато праць, а найбільше зробила перша комісія, бо ще в літі 1921 року було готових, зібраних на окремих карточках 120.000 слів (у тому числі богато слів тихже самих повторювалося). З огляду на негайну, практичну потребу вирішено було видати наперед словник у двох частинах: 1) українсько – російський і 2) російсько – український, а вже після того виготовити академічний словник укр. мови, вповні науковий. Працю для видання першого словника вже давно закінчено, але про виданнє годі було й думати, бо большевики не давали гроший. Із тихже причин не можна було опублікувати ані праць, ані матеріялів инших комісій, що зробили теж богато.

Большевики, не зважаючи на те, що приобіцяли при ліквідації «Книгоспілки» респектувати плян намічених до видання творів, не видали майже нічого, хоч було дуже багато готових перекладів, особливо з серії педаґоґічної (н. пр. німецьких учених Ґансберґа і Кершенгптайнера). Я знаю багато річий, уже готових до друку, але при навіть трохи зміненому на красше становищи, не було виглядів на виданнє їх. Між иншим проф. Марковський не мав змоги видати друком своїх нових дослідів над «Енеїдою» Котляревського, ані виготовленої І частини Хрестоматії укр. літератури нової доби, згаданий уже П. Пелех не добився теж видання своєї праці про Сковороду, а М. Зеров перекладу твору “Ksiegi pielgrzymstwa narodu polskiego”. Ненадрукованими залишилися словники клясичних мов (латинсько- і грецько – український), яких авторами були Товстик і ще один гімназійний учитель.

При кінці 1921, а головним чином у 1922 році, наступили в радянській «федерації» великі зміни в звязку з проголошеннєм т. зв. «непа» (= нова економічна політика). Большевики скрахували на цілій лінії і мусіли дозволити вільну торгівлю, аренду млинів, фабрик, і ин., а головно почали збирати всякі податки, оплати і на всякий спосіб старатися про видираннє гроша від населення для латання свойого нещасного буджету. Через те поступилися вони теж і в видавничій справі, позволили відновлювати працю старим, попередним видавництвам і закладати нові.

Але зробили се тоді, коли за два роки своєї господарки знищили зовсім друкарні, зужили весь забраний у приватних видавництв запас паперу і віддали їм видавничу справу в такому часі, коли панує страшна дорожнеча, нема потрібної скількости грошевих знаків для правильного фінансового обороту (державні банки не можуть ніколи настачити гроший навіть для урядових установ) і в кінці скрутне матеріяльне становище інтеліґенції, доведеної большевицькою господаркою до повної руїни, не дає змоги розраховувати на великий і постійний покуп книжки.

І все таки, не зважаючи на се, видавнича праця почала відроджуватися, негайно почав працювати «Час», а замість «Друкаря» повстало нове в-во «Слово», що видало кілька гарних книжечок, як н. пр. «Наука віршування», оповідання молодого письменника Косинки, Васильченка та ин. У 1922 році позволяе теж влада відчиняти книгарні, але в них вона майже нічого не залишила.

4. Розповсюдненнє укр. книжки в 1920—1922 рр.

При кінці своєї статі згадаю коротко про те, як розповсюднювалася укр. книжка в часі книжкової неволі 1920 — 1922.
Доки були старі запаси книжок в українських кооперативних союзах, то українську книжку можна було одержати не дуже трудно (особливо на провінції), а для шкіл подекуди видавано книжки без большевицьких «ордерів». Гірше було тоді, коли сі запаси вичерпалися і всі запаси книжок залишилися тільки на офіціальних большевицький складах, де для одержання книжки треба було показати або ордер (дозвіл), або дати хабаря. Тоді одиноким місцем, де можна було купити книжку, був базар у Київі. Спершу продавали поодинокі люде книжки зараз таки біля своїх домів, коло стін або воріт камениці, але потім влада заборонила се.

А хто продавав? Бідна інтелігенція, примушена голодом і неодержаннєм платні від червоних панів, в останню чергу, коли вже не було що иншого продавати, продавала книжки. Дуже часто можна було побачити на базарі книжки з підписами визначних укр. діячів або книжки даровані їм авторами з підписом ). Особливо було дуже важке становище родин або осіб, покинутих батьками або чоловіками, що мусіли втікати перед большевиками на еміґрацію. Але продавали книжки й ті люде, що мали державну службу і навіть нежонаті урядовці, чи вчителі, бо большевицька платня була така, що нікому не виставала на життє.

Ціни на книжку були, порівнюючи з загальною дорожнечею, дуже низькі, взагалі книжка зробилася найдешевшою річею з усього і тільки у 1922 році ціна книжок трохи підвпсшилася. І так: у другій половині серпня 1921 року коштувала одна кастина укр. граматики О. Курило (на базарі) 1.000 радянських рарбованців, Ілюстрована Історія Грушевського 11 ? 12.000, Історія укр. письменства С. Єфремова 9.000. А незвичайно гарна книжка: Модзалевського «Малороссійскій родословникъ» (4 томи на дуже гарному папері, з богатьома ілюстраціями) 60.000, а через рік (у марті 1922 р.) уже 1/2 міліона ).

Один Галичанин (др. Я.), що й перед війною був на посаді в Київі, продав у 1920 р. цілу укр. літературу Ом. Огоновського (се дуже рідка на В. Україні й пошукувана книжка) за 4.000 карб. (= 1 фунт сала). Один професор, примушений бідой, продав у вересні 1921 р. 30 великих томів «Архіва Юго-западной Росіи») за 80.000 карб. (= 10 ф. цукру або на галицьку міру 4 kg).

Дуже радо продавано книжки за харчові продукти. За 1 примірник Хрестоматії Дорошкевича брали 1 фунт сала, за 1 прим. Ілюстр. Історії Грушевського 1—1 1/2 ф, сала. Коли на провінцію привезено книжки, то обовязково і завжди перемінювано ціну гроший на продукти, а на Поділлі, де багато цукру, на цукор. За 1 прим. Ґеометрії Киселева (в укр. перекладі) брали по 8 ф. цукру, за М. Грушевського «Греко-римський світ» (підручник для 3—4 кляси ґімназ.) 4 ф. цукру.

За 5 великих томів люксусового видання Шекспіра в російській мові (на дуже гарному папері з ілюстраціями) заплачено 1 1/2 пуда (8 kg.) жовтого цукру (менше як 2 рос. передвоєнні рублі). Повну енцикльопедію Брокгавза-Єфрона (російську) купив у 1921 р. в Харкові один робітник цукроварні за таку невелику ціну, як пів пуда білого цукру, що буде виносити на нашу галицьку передвоєнну валюту приблизно 7 корон.

Звичайно бувало так, що коли проворна, чи щаслива людина добралася без пригоди до Київа і привезла на село книжки, то продаючи сі книжки за продукти, добре собі заробляла. І справді повставав тоді сей новий тип книжкового спекулянта.

Як дуже важко було роздобути книжки, особливо для шкіл, нехай свідчить кілька прикладів. Мені, як завідуючому в укр. сільській ґімназії, доводилося нераз звертатися за дозволом на закупно книжок до офіціяльних радянських установ. Поїхав я в свій повіт до Повітвіднароса (Повітовий відділ народньої освіти) в Гайсині (Поділле) і там одержав дозвіл купити, а частину книжок одержати даром. Іду до складу книжок, що перед тим належав до Союза Споживчих Товариств, і там зустрічає мене така немила несподіванка: на 50 примірників обидвох частин укр. читанок для І—II кляси ґімназ. п. н. «Рідні Колоски» одержую тільки 5 примірників.

Коли спитав я, чому, одержую відповідь: «Бо більше не можемо, бо продаємо на кожду місцевість відповідно до норми, з гори означеної». Я ще просив і вказував на те, що може не кожда школа звернеться (бо так бувало), але все одно більше не дають. Прошу далі о 70 примірників «Природознавства» Трояновського (для кляс 1—3), одержую тільки 3. І знов те саме поясненнє з оправданнем, що не можуть більше дати бо самі мало одержують із ґубернії (Винниця), а ґубернія з Київа, чи Харкова.

Їдуть тоді за книжками 2 вчителі в більший провінціяльний осередок, в Умань. Звертаються за дозволом до Повітвіднаросу, але сей не дає дозволу, кажучи, що ґімназія є і в чужому повіті, і в чужій ґубернії, а вони дають книжки тільки для свойого повіту. Ідуть тоді вони без дозволу до б. Союза укр. Споживчих Товариств, якого склад книжок забрали большевики, і там випрошують по кілька примірників шкільних книжок. На другий шкільний рік уже заздалегідь треба приготовляти для школи книжки.

Підчас вакацій їду в саму ґубернію, до Винниці, і звертаюся за дозволом до Ґубнаросу. Тут зустрічає мене лайка, чому я приїхав до ґубернії, обминувши повіт, свою першу інстанцію. А коли я відповів, що в повіті нема книжок і що там я вже був давно, кажуть, що все одно я не маю права приїздити самовільно до ґубернії, далі, що Ґубнарос сам дбав про книжки і розділяв їх по повітах, а навіть сам присилав їх до школи. Але я далі сперечаюся і в кінці дають мені ордер на кілька підручників. Приходжу до складу книжок, і тут виявляється, що нема ні одної з зазначених книжок. Я вертаюся до Ґубнароса, говорю про се і прошу о дозвіл на подорож залізницею до Київа, де є потрібні книжки на базарі. Але дозволу не одержую, а тільки чую поучение, що Київ не є тепер центром для України, а тільки звичайним ґуберніяльним містом, а далі, що з одної ґубернії до другої не можна їздити без урядового мандату (се зветься «командіровка»).

Все таки я доїхав до Київа завдяки тому, що передбачаючи неприхильне відношеннє в ґубернії, я забезпечився другим мандатом від місцевої цукроварні, де працював у характері завідуючого робітничої книгозбірні. Маючи такий мандат, я був певен, що большевики не відмовлять мені, бо в мандаті було виразно зазначено, що книжки потрібні для так дуже протеґованих ними (на словах) робітників. І вже дуже здивувався, коли завідуючий відділом розділу книжок у Всевидаті, комуніст Кузик, відмовив мені дати ордер, кажучи, що книжок українських нема. Я тоді відразу подав йому спис книжок, які бачив на складі бувшої Книгоспілки. Тоді сказав мені він чекати на вирішенне цілої комісії, чи колєґії.

Я чекав два дні, але дозволу не одержав, а тільки запевненнє, що книжки прийдуть. Але, розуміється, не прийшли. І тут принагідно зазначу, як дуже інтензивно та послідовно провадять большевики русифікацію України. Для робітників цукроварень присилав постійно дарові книжки професійний союз працьовників цукроварства т. зв. «Центротрудосахар» з Харкова та зі своїх відділів (Подолсахар) у Винниці. Але українських книжок не було ніколи між сими присипками, а завжди тільки російські!

Якийсь час їздив дехто з учителів за книжками до Камянця Подільського, де видруковано багато книжок за укр. влади (1918—1919). Але се було недовго, бо большевики реквірували скоро сі книжки і для шкіл не давали, ані не продавали їх школам, а тільки спекулянтам за добрі грощі, а вже від спекулянтів купувало їх населеннє.

Коротко ще згадаю тут про авторські гонорари за большевиків. Проф. Дорошкевич одержав у 1921 році за свою методику української літератури 250.000 рублів, за яку ціну можна було тоді купити 5 пудів (= не цілий корець) разової пшеничної муки. Титаренко одержав тоді за свій буквар «Сонечко» 11/2 міліона карбованців і се вважалося дуже великою сумою (30 пудів — 5 кірців муки). А в літі 1922 р. один автор невеликої наукової книжечки одержав від приватного видавництва тільки 50 примірників своєї праці.

ІІІ. Висновки

___________

___________

Я вже попереду згадував часто про те, як дуже цікавилися всі на В. Україні укр. книжкою. І ще в останньому часі, не зважаючи на загальне збідненне і городян і селян, не пропало зацікавленне до укр. книжки. Особливо ученики укр. сільських гімназій, а далі парубоцтво, молодь рвуться до неї. І на жаль книжок мало, а найбільше відчувається недостачу відповідної лєктури для учеників висших кляс, а саме повістий або книжок популярно-наукових. Нераз можете спостерегти такий сумний факт, що згадані ученики читають або повісти російські і то сумнівної або нікчемної вартости, або Сєнкевіча в російському перекладі, н. пр. «Огнем і мечем».

На закінченнє бажав би я сказати ось що: Слідкуючи за постепенним розвитком укр. видавничої справи та поширеннєм укр. книжки від часів революції, можемо прийти легко до переконання, що часи сі марно не пропали, що зроблено багато і що наслідки праці сеї нескороминущі. А далі ще одно: ми можемо бути горді на те, що не подаємося легко перед кождою перешкодою, але поборюємо всякі труднощі, і ми, Галичане, повинні ставитися з найбільшою пошаною до наших культурних працьовників на В. Україні, які ціною надлюдських нераз зусиль прокладають шлях до красшого!

Перемишль, 17 марта, 1923

Дякуємо за зображення:
http://litopys.org.ua
http://ukrknyga.at.ua
http://g.io.ua/