Новини

Стріла часу. Збірка науково-фантастичних розповідей англійських і американських письменників. – М: – Правда, 1989.

Мова йтиме про збірку небанальних фантастичних розповідей, які не лише занурюють нас у світ майстерно описаного майбутнього, але й осмислюють внутрішній світ людини в нових умовах.

В Айзека Азімова, Рея Бредбері, Роберта Шеклі, Кліффорда Саймака, Джека Фіння, Роберта Янга, Річарда Матесона та інших людство майбутнього постає не як мирна розквітла утопія чи як надрозумний організм (як це часто буває в сучасних фільмах), а, швидше, як безпорадна маленька дитина, яка з широко розплющеними очима дивиться на світ. Майбутнє як протиставлення внутрішнього світу слабкої людини її власним грандіозним творінням. Герої оповідань мимохідь замислюються: а чи не надто жорстокий світ вони створили? Людина майбутнього – це дитина, яка все життя дивується, пізнає нове, і як у дитинстві – гірко плаче…

.

.

Люди продовжують прагнути романтики – як і колись, їм її не вистачає. І знаходять її серед руїн космічних кораблів, серед гігантських бездушних мегаполісів. Скрізь, якщо шукати.

У майбутньому ще є місце для сім’ї – такий висновок робить Айзек Азімов в новелі „Мій син фізик”, де мудра мати радить сину, як врятувати міжпланетну експедицію. У „Дев’яти життях” Урсули Ле Гуінн перед нами 10 клонів однієї людини, 10 аспектів однієї і тієї ж особистості. Чи є вони самі  особистостями? Хто вони самі для себе і для світу? Просто вдала працездатна підбірка генів? Чи зможе кожен з них знайти своє місце у світі і відчути себе повноцінною людиною?

Впадає в око, що майбутнє у фантастів байдуже. Воно розпорошує людей, штовхає в обійми подій, нових світів, морального вибору.

Але разом з тим, воно загартовує віру людини в себе. З одного боку, пропагуються нібито цілком гуманні цілі – заборона боксу людей в „Сталевій людині” Роберта Матесона. Та це не означає, що людям набридло споглядати жорстокість, просто справа у більшій видовищності.  Тепер замість людей одне одного красиво вовтузять дуже схожі на людей роботи, з яких сочиться цілком правдоподібна кров, Щоб не вмерти з голоду, колишній непереможний боксер змушений сам вистояти нелюдський раунд з противником-роботом суперсучасної моделі. Зі зламаною рукою і повністю знівечений, він, все ж, певен віри у те, що йому вдасться отримати гонорар, полагодити свого старенького робота і не вмерти з голоду.

В американському стилі та з американською ввічливістю компанія відмовляє шукачу скарбів на Венері в порятунку і в телепортації хоча б однієї склянки води, доки у нього не буде „повноцінних доказів знаходження родовища” (Роберт Шеклі „Особливий”).  Залишений сам на сам з фатальною дійсністю, в цілком безглуздій ситуації, золотошукач Моррісон змушений вдатись до сміхотворного кроку – нападу на робота-поштаря.  „Особливий…” – це найкращий на Венері коктель, який замовляють золотошукачі, знаходячи родовище. Його Моррісон пообіцяв замовити собі у випадку успіху – а невдачі у нього бути не було. Настрій твору дещо перегукується з оповіданнями Джека Лондона про подорожі на Аляску, проте на більш оптимістичний лад.

„На річці” у Роберта Янга двоє –  він і вона – зустрілись у досить незвичній ситуації – на півдорозі до смерті. Вони обоє наполовину мертві, їхні життя спустошені. Проте вони починають відчувати моральний обов’язок один до одного і зрештою закохуються. А кохання, як відомо, – це спасіння, нове життя.

Стріла часу – збірка про глобальність і про конкретний випадок водночас. Про тепер і про завжди. Кожен твір – це ситуація на межі життя і смерті, виживання, навіть більше духовне, ніж фізичне. Ситуація, над якою ви мимоволі задумаєтесь, забувши про дріб’язковість і метушню світу навколо.

Звісно, що й казати – важко написати фантастику дійсно цікаву, правдоподібну. Але ж на те вони і класики. Тож зі „Стрілою часу” часу ви даремно не згаєте.

Олена Лаба