Новини

25 вересня 2013 року у приміщенні Goethe-Institut в Україні відбулася цікава подія – дискусія з літературними читаннями «Зона експериментів: література – міграція – переклад». Головним гостем вечора стала швейцарська письменниця хорватського походження Драґіца Райчич, представниця німецькомовної літератури, що пише вірші та прозу своєю власною неповторною «емігрантською мовою».

У заході брали участь: перекладач з німецької мови Марк Бєлорусець, до 25-річного творчого ювілею якого було заплановано зустріч, і якого цього вечора вітали також і з днем народження; Роксоляна Свято – перекладачка з польської та німецької мов; літературний критик та письменник Анатолій Дністровий.

Модерувала зустріч Неля Ваховська – перекладачка, головний редактор журналу «Простори».

Задля створення відповідного настрою, перед початком дискусії слухачів розважало тріо молодих музикантів, а після закінчення усіх бажаючих було запрошено на келих вина, щоб продовжити спілкування з літераторами у невимушеній атмосфері.

Неля Ваховська: у певному колі існує погляд на літературу як на втілення руху, чогось, що не виживає у стані ізоляції, бо змушене увесь час кудись рухатись. Ідея трансферу між культурами базується на бінарній моделі «своє-чуже», у якомусь сенсі це така собі ринкова модель. Тому моє перше питання: що і куди переміщує література і чи трапляються випадки контрабанди?

Марк Бєлорусець: Література – це транзит передусім думок. Переклад думок, почуттів, емоцій у знакове письмо. Контрабанда? Ну, самивидав – це контрабанда? Література в інтернете? Можливо. Не знаю, може, вигадають ще щось…

Драґіца Райчич: Для мене перекладачі – це інженери, що здійснюють трансфер. Марк говорив про те, що предметом трансферу є емоції. Я вважаю, що завжди існує «чорна пляма», де ми зупиняємося, бо далі йде неперекладне. Для мене ця чорна діра – емоції. Часто ми не розуміємо один одного, навіть коли говоримо однією мовою, тому що не здатні перекласти емоції у слова.

Роксоляна Свято: Без функції трансферу література не має сенсу. Але що робить літературу цікавою – це непередбачуваність, коли ти не знаєш, чим усе закінчиться, будуєш свої власні припущення, не знаючи, яким був первісний задум автора. Коли література починає жити своїм власним життям, незалежно від автора, актуалізуючись у кожному читачеві. Тому для мене література – це «зіпсований телефон».

Анатолій Дністровий: Транзит – це виникнення чогось нового, чого раніше не було на наших теренах. Яку б літературу ми не брали – скажімо, бароко, – ми завжди бачимо «підкладку» з минулої культури. Пушкін почався з того, що він начитався Вальтера Скотта, японський постмодернізм – з американської культури 70-х років. Мистецтво не може з’являтися у повітрі – його завжди пронизують «рентгенівські промені» різних впливів. Бо вплив – це не обов’язково щось погане.

Неля Ваховська: Як на мене, література, рух, переклад – поняття споріднені. Це і соціальний рух також – у романтиків переклад виник задля збагачення культури. Я хотіла б повернути розмову в сферу соціального виміру перекладу. Це часто читається навіть у наших біографіях: переїзд з села до міста, перехід з мови суржику до літературної мови, рух у бік інтелігенції. Я, мабуть, не зраджу таємницю, якщо скажу, що Марк Бєлорусець, наприклад, перш ніж стати перекладачем, довгий час працював на будівництві. Це стосується і Драґіци – вона пише німецькою, але з хорватським синтаксисом. Тому питання таке: як відбувається пошук «нової мови», як вона зіштовхується зі старою, як переклад працює у нашому житті?

Анатолій Дністровий: У мене була етична передумова писати про підлітків з індустріального району Тернополя 80-х років – йдеться про роман «Пацики». Сам я виїхав з Тернополя у 1992 році. Це був надзвичайно інший час – інша мова, інші погляди, навіть інші кольори – ніби скрізь був такий мокрий сірий асфальт.

Коли я приїжджав додому, я спостерігав, як це змінюється з часом. Але коли я розповідав людям про те, як було раніше, на мене дивилися з сумнівом, недовірою. Тому я захотів написати про ті часи зі свого досвіду. І стикнувся з мовною проблемою – у ті часи українська мова була дуже законсервованою; це були «дикі прерії» – шаблонна, нецікава, енциклопедична, вилизана редакторами дерев’яна мова. Але ж кожні 10 років виникають нові поняття та явища – і кожен автор стикається з проблемою, як це переварити, виліпити щось і вплести у канву письма. У мене була проблема з кримінальним жаргоном – мені не було об’єктивно на кого спиратися, це було реально важко. Також лексична проблема – на пострадянському просторі увесь жаргон лексично походив від російської мови. А Тернопіль цікавий тим, що там 98% населення розмовляє українською; тобто увесь рекет, криміналітет там розмовляв українською мовою.

Коли я приїхав з Тернополя, я часто себе «фонетично здавав»: казав дівчині зі Сходу «я тебе люблю», а вона сміялася і казала: «у нас говорять – я тебе люблю». Збиті польські наголоси…

Неля Ваховська: Тобто, ти реконструюєш мову?

Анатолій Дністровий: Так, коли писав «Пациків» – був змушений. Зараз такої потреби не маю.

Неля Ваховська: Драґіцо, ти прийшла у німецьку літературу як ненімецька авторка. Ти пишеш давно, але мені здається, що критика тебе не відпускає, і це тавро іноземки лишається твоїм «брендом». Що це означає – бути іноземцем у літературі?

Драґіца Райчич: Я росла у родині бабусі і дідуся, що розмовляли на діалекті, який немає своєї писемності – бабуся моя взагалі була неписьменна. Коли я навчилася писати, то намагалася записувати ті пісні та вірші, які я чула від неї. Коли пішла у школу, то дізналася, що розмовляю химерною мовою, яку ніхто не розуміє – і з мене сміялися. Пізніше, вже у 17 років, закінчивши навчання, я знала багато мов – хорватську, латинську, французьку… Потім виїхала до Австралії, жила там – і для мене назавжди лишилося чітке усвідомлення: немає неправильної мови, є люди, які неправильно її сприймають, сміючись з неї. А мова є такою, як вона є, немає ніякої «неправильної». Коли я мігрувала до Швейцарії, я працювала прибиральницею, як і багато українських жінок, яких я там зустрічала. Швейцарія – країна з чотирма державними мовами та безліччю діалектів. Я опинилася у німецькомовному середовищі, але та німецька мова – інша, там кожен кантон, кожне селище має «свою». Спершу я не могла нічого второпати – тому я озвучувала свою безмовність у мові, як у дитинстві, переписуючи свої хорватські вірші німецькою. І тому, коли йдеться про те, що хтось говорить «неправильно», я завжди питаю: чи маємо ми право судити, чи можна стигматизувати чиюсь мову? Хто ці судді?

Неля Ваховська: У стінах Гете-Інституту, що навчає правильної німецької мови, ми читаємо твої тексти, побудовані на помилках. Як тебе сприймає німецькомовна публіка, адже ти конструюєш свою мову, вона не німецька? І питання до перекладачів – як з такою мовою працювати?

Драґіца Райчич: Ви не повірите, я виступала перед публікою близько трьохсот разів, і більш ніж сто разів чула це питання. І щоразу мушу інтерпретувати його по-іншому. Але сьогодні скажу чесно: я вважаю мою мову гарною, і мені байдуже, що про неї думають.

(шалені оплески у залі)

Неля Ваховська: А що скажуть перекладачі?

Роксоляна Свято: Якщо дуже коротко – це було страшенно цікаво і страшенно важко. Коли я вперше взяла збірку Драґіци до рук, я не одразу зрозуміла, що я бачу. Мусила спершу це озвучити – коли почула на слух, стало зрозуміліше. Як це передати українською? Завдання не у знаходженні відповідних помилок у нашій мові – це було б легше. Мова Драґіци – це мова людини яка, з одного боку, ще добре її не знає, а з іншого – відчуває її глибше, ніж більшість носіїв. Це конструювання свого світу за допомогою будови мови – і я намагалася передати саме це, показати, як це звучить німецькою. Вдалося, мабуть, відсотки на два.

Марк Бєлорусець: Я не вважаю цю мову особливою. Драгіца говорить мовою її середовища, середовища емігрантів, який вона чує – це з одного боку. З іншого, деформуючи синтаксис і граматику, ми можемо трансформувати тканина вірша, впроваджувати в нього нові смисли. Як я перекладав цю мову? Схоже на відчуття Роксоляни – я намагався в цей влізти, а потім намагався думати по-російськи в такому ж стилі про це вірші, а потім ще привносив багатозначність – там, де це виходить. В основному – випадково. Переклади взагалі часто виходять випадково.

Неля Ваховська: Як на мене, це мова, яка залишається збудженою. У перекладі, на мою думку, треба повертатися до свого власного досвіду, щоб знайти ту випадковість, яка спрацює. Чи були такі моменти у вас під час перекладу?

Марк Бєлорусець: Де я шукав таку російську? По-перше, коли я вчився в Росії, навколо мене люди говорили не так, як написано в підручниках, а на волзькому діалекті – тобто, як Бог на душу покладе. Але це також і мова вулиці, та й суржик – теж.

Роксоляна Свято: Мій власний досвід? У мене мама – львів’янка, тому з дитинства я чула дуже «правильну» українську мову. Коли я почала ходити у дитячий садочок, почула, як розмовляють інші діти – це був шок, дуже травматичний досвід. Мова вулиці – це вже було пізніше, у шкільні роки.

Драґіца Райчич: Знаю, наскільки це складно –  перекладати, і мою поезію теж, бо я сама мусила перекладати свої вірші на хорватську мову для свого нині вже покійного дядька. І це було важко, бо у нас з іноземців є лише албанці, не існує засобів передати мову емігрантів, якою я пишу по-німецьки. Є лише діалекти, які вважають меншовартісними. Іспанські перекладачі намагалися обіграти мої вірші за допомогою мови, якою розмовляють кубинці, італійці – мовою Карибських островів. Це складно, але є гарні переклади. Я щиро на такі сподіваюся.

Неля Ваховська: Агота Криштоф – мабуть, вас з нею часто порівнюють – після еміграції деякий час взагалі не писала, потім вона перейшла на простіший стиль, щоб дати собі ради зі своєю емігрантською французькою. Цей процес у літературі не завершується, він триває, і на сьогоднішньому прикладі ми бачимо, що низка таких творів є нескінченною.

Марк Білорусець: Драгіца, от кажуть, що Ви пишете на мові емігрантів. Але мені здається, що ви пишете саме Вашою особистою емігрантською мовою. Українці, росіяни, інші емігранти – вони обіграють мова по-своєму. Чи так це?

Драґіца Райчич: Так. Але не кожен емігрант пише поезію.

Неля Ваховська: Підбиваючи підсумок сьогоднішнього вечора, можна сказати, що кожен, хто пише, є мігрантом між власним досвідом та культурною площиною.