Новини

Мабуть, ви вже чули про віднайдений рукопис досі непублікованого есе Марка Твена «Щодо інтерв’ю» («Concerning the Interview»). Дратівливий і відомий письменник написав його 1889 (чи 1890) року, що стало реакцією на квітучу на той час «жовту» журналістику і її наслідки особисто для самого Твена. Рукопис нескладно віднайти в англійській версії, проте на «Читомо» можна прочитати його українською (новинка!). Отже.

Щодо інтерв’ю

Ніхто не любить давати інтерв’ю, але і відмовлятися від інтерв’ю теж мало хто любить; адже інтерв’ю беруть люди чемні і ввічливі, які поводяться бездоганно, навіть коли збираються зрівняти вас із землею. Проте не думайте, що я вбачаю за ними свідоме бажання знищувати – ніяк ні! – я не вважаю навіть, що після знищення вони усвідомлюють, що накоїли. Їхня поведінка видається мені схожою на циклон, який з’являється із благородним наміром подарувати трохи блаженної прохолоди маленькому замордованому спекою селу, врешті, проходить, не маючи й гадки, що приніс йому, нещасному, що завгодно, крім жаданого полегшення.

Інтерв’юер старанно розкладає вас по полицях, не підозрюючи, що ви можете сприймати це як страшенну халепу. Люди, які нарікають на циклон, роблять це, не усвідомлюючи, що циклон переносить маси повітря, не керуючись власними думками щодо природної гармонії. Люди, які нарікають на інрев’юерів, просто не здатні побачити у них звичайнісінькі циклони, такі ж божі творіння, як усі ми. Навіть розвіявши ваші рештки по вітру, інтерв’юер не усвідомить скоєного, впевнений, що робить вам величезну послугу. Тому єдина порада: просто судіть про них не за обурливі дії, а за прекрасні наміри.

Взагалі інтерв’ю придумали не від хорошого життя. Це, далебі, найпримітивніший спосіб зазирнути до когось у душу. По-перше, інтерв’юер може й не сподіватись на натхнення свого візаві, який, найімовірніше, може продемонструвати хіба що острах. І досвід підказує, що одне нічим не краще за інше. Як би там не було, ви одразу розумієте, що те інше було б краще: не те, щоб це інше було краще за попереднє, але це просто було б не те, адже будь-яка зміна, здавалося б, повинна бути і буде покращенням, хоча насправді ви прекрасно розумієте, що це не так. Не зовсім мене зрозуміли? Чудово, якщо так – це означає, що ви мене зрозуміли, адже неможливо мене зрозуміти без незрозумілостей з мого боку.

Саме так я намагаюсь дати вам змогу відчути себе у ролі людини, яка дає інтерв’ю. Це зовсім не те, що ви думаєте; відверто кажучи, думати тут взагалі не потрібно – це аж ніяк не інтелектуальний процес, інтелект тут може відпочити, це більше схоже на біганину по колу із зав’язаними очима. Врешті-решт, все, що у вас залишається – тупе бажання цього не робити. Чого саме не робити, запитаєте ви? Байдуже! Просто не робити і все, про що б не йшла мова; немає жодного значення, все одно нічого вже не виправити. Розумієте, про що я? У вас було колись таке відчуття? Саме так почуваєшся, розгорнувши газету зі своїм інтерв’ю.

Перша сторінка рукопису

Так, інтерв’юер викликає почуття страху, а це, знаєте, зовсім не надихає. Ви сховались у своїй фортеці, підняли міст і виставили варту; ви докладаєте неймовірних зусиль, аби бути сірим і непомітним; всіляко крутитесь, аби лише говорити про все і ні про що. І найогидніше у цьому те, що перечитавши інтерв’ю в газеті, ви розумієте, що вам це відмінно вдалося, чорт забирай! Щоразу кожен новий поворот розмови змушує вас докладати зусиль, аби викрити і обійти чергову пастку інтерв’юера; особливо якщо вам вдається впіймати його на спробах вивести вас на жартівливий тон. А від цих спроб не втечеш нікуди.

Вони такі відверті, такі безсоромні і неприкриті, що перша ж із них вбиває увесь гумор наповал, а друга робить контрольний постріл. Мені не надто віриться, що хоч один інтерв’юер хоча б раз почув щось дійсно дотепне із самого моменту появи цього сумнівного ремесла. Але біда у тому, що він мусить видавити якусь «родзинку», тому він береться вигадувати дотепності самостійно і просто-таки нашпиговує ними ваше інтерв’ю. Зазвичай вони екстравагантні, надміру багатослівні і частенько прикрашені «діалектними» слівцями, яких жодна жива душа зроду не чула. Такі витівки стали ведмежою послугою багатьом гумористам. Але не гнівайтесь на інтерв’юера, що ви! – адже він не мав жодного поганого наміру.

Існують тисячі підстав вважати інтерв’ю помилкою. Одна з них – невміння побачити мудре рішення: після купи питань ні про що, перепробувавши всі способи розговорити візаві, і знайшовши нарешті тему невимушену і цікаву, зосередитись на ній, обговорити в деталях, відкинувши всі попередні нудні розмови. Йому це навіть не спаде на думку. Не сумнівайтесь – він неодмінно старатиметься перервати вашу розмову питаннями про щось інше, будь-що інше. Без жодних вагань і найменшого жалю він знищить свою останню примарну нагоду отримати від вас бодай щось варте уваги.

Було б пречудово обговорити предмет цікавий і виграшний для того, хто дає інтерв’ю, але марно сподіватись, що інтерв’юер це зрозуміє. Для нього немає жодної різниці між сповненими гідності словами і брутальною лайкою; він не відрізняє грішне від праведного, байдуже, що ви скажете – все згодиться і піде в діло. Потім він і сам побачить, що всі ці слова нічого не варті; він намагатиметься підлатати убогий текст власними «перлами», блискучими, на його думку, і нікчемними насправді. Повірте, він щиро хоче зробити все якнайкраще, але ж і циклон загалом теж непогана штука.

В результаті його втручання, штовхання вас із теми на тему мають цілком конкретний ефект: все, що вам вдасться висловити – хіба що слівце-два на кожну із запропонованих тем. Загалом ви зможете сказати рівно стільки, скільки достатньо для того, аби зганьбитися. І будьте певні – вам ніколи не дадуть пояснити і обґрунтувати свою позицію.

Переклад Анастасії Матвієць