Book Art

Канонізований поет і правозахисник Василь Стус, набираючи свої ранні вірші на друкарській машинці, ставив на титулі назву видавництва – «СампишСамчит». Що він хотів цим висловити – легко здогадатись, але це аж ніяк не було жартом. Тоді зміст такої назви був трагічним, на сьогодні ж він абсолютно звичний: багато хто робить саме так – за принципом «сам пишу і читаю».

Як і сьогодні, у 1960-х технологія такої протовидавничої діяльності дисидентів не відзначалася особливою складністю. Виробники самвидаву більше уваги надавали таємності виготовлення, переховування і розповсюдження творів, аніж їхній загальній якості.

Діапазон таємної друкованої продукції не дуже вишуканий. Це машинописи, фотокопії, фотоплівки, магнітні плівки, в’язничні рукописи, які можна прочитати  тільки за допомогою збільшувального скла, саморобні книжки з машинописними і рукописними текстами, товсті саморобні журнали, в оправах, з вклеєними всередині фоторепродукціями.

Що ж до технологій, то тут застосовувалися для видання великих праць невеликі фотоофсетні апарати (наприклад, чеська «Ера»). Головний їхній недолік полягав у тому, що вони робили якісну копію лише з оригіналу, тоді як копія з копії виходила блідою і невиразною. До коротких матеріалів негайного тиражування  застосовувалося фотокопіювання. Цей метод потребував значних коштів на  обладнання, хімічні реактиви, фотопапір. Копії робилися також і на старовинних ручних ротаторах, списаних і вкотре повернутих до видавничого процесу. Сам апарат був не надто ефективним і потребував текстів, надрукованих на восківці й  спеціальних електричних машинок, що значно ускладнювало процес видання.

От, як увесь «видавничий процес» свого знаменитого трактату «Інтернаціоналізм чи  русифікація?» описує Іван Дзюба: «Писав на роботі, криючись від начальства, писав удома, у вихідні, вночі… Пізніше, коли книжка була готова, при передрукові мені допомагали Михайлина Коцюбинська й Зіновія Франко. Ми швидко підготували російський варіант – буквально за кілька днів… Зіновія Франко, яка працювала в Інституті мовознавства, зібрала чи не сімох своїх співробітників, яким довіряла, і кожний з них переклав якийсь невеликий фрагмент праці. Я ж відредагував рукопис у цілому». Це був приклад проходження рукописом певного циклу редагування і перекладу. Потім рукопис автор навмисно надіслав поштою до Москви.

Люди, які зберігали самвидав, вдавалися до різноманітних способів його переховування. Один фізик навіть придумав спеціальний контейнер, із якого висмоктувалося повітря для кращого зберігання паперу. Контейнер цей, звичайно ж, закопувався в землю. У коротких словах, все марудно, та ще й страшно.

Якщо в Радянському Союзі дисиденти вдавалися до кальок, копіювання, ліноритів, і вся важка й відповідальна робота лягала переважно на плечі друкарів жіночої статі, то за океаном все мало іншу специфіку.

Андерграундова преса США 1960-х років – феноменальне явище в усіх своїх проявах, яке й зараз продовжує турбувати багатьох видавців через гостроту наповнення і викличний дизайн. Видання не були схожі на жодне тих часів. Найперше – за оформленням. Одним із найкрутіших видань була газета «Oracle» (Оракул), що видавалася у Сан-Франциско у другій половині 1960-х і була першою газетою хіпі. Ось одне зі свідчень відданого читача цієї газети: «Так, як «Oracle», не виглядала жодна газета за всю історію засобів масової інформації. Божевільне породжує божевільне, веселе породжує веселе, а газета «Oracle» породжує захоплення.

/

/

Вона  викидає автора з його спокійного настрою і правильної мови… Кожну її сторінку можна роздивлятися як сторінку художнього альбому: живопис тече, наче підсвічена  підводними лампами вода, картинки на верхніх і нижніх полях клубочаться, ніби  кольоровий дим, пущений на кислотному тесті. Всі вони [автори]… порушують табу,  роблять красиво, і ще вони верстають текст клинами… Так робити не можна. І тому вони так роблять».

Такою красивою, зрештою, була не лише «Oracle». Тут можна продовжити перелік оригінальних видань (загалом це періодика – журнали, газети, листівки): «Тhe Village Voice», «Тhe Los Angeles Free Press», «Тhe Berkeley Barb», «Fifth Estate», «Other Scenes», «The Helix», «The  Chicago Seed», «The Great Speckled Bird», «The Rag», «Space City News», «Rat Subterranean News», «The Spectator», «The Inquisition» тощо. До 1969 року фактично більшість великих міст Північної Америки або ж ті з них, де були коледжі, мали як мінімум одну неофіційну газету.

.

/

/

/

/

І самвидав, й андерграундова американська преса мали у собі перманентне вираження протесту, хоча в США неофіційним виданням надавалася навіть підтримка, та й не так вони утискалася, ще й дизайн  заохочувався, не кажучи вже про поліграфію, жанрове різноманіття й створення синдикату неофіційних видань. Американці робили свої видання для аудиторії, яка постійно чекала на протест, епатаж, була надзвичайно емоційною й особливою. Вони давали простір для вираження себе. У Радянському Союзі самвидав був цікавим для обмеженого кола людей, яке ширилося залежно від самоусвідомлення та прагнення свободи.

Незважаючи на нестабільний період видання, неофіційна преса й самвидав нікуди не поділися і, як ми знаємо, постійно проявляються, бо тяжіння видавати свої книжки самому все зростає, це стає приємним і набуває нових форм. Розмежовувати поняття, ритися в термінології і думати, як це все характеризувати, думаю, не варто. Саморобні видання, як, зрештою, і тиражовані видавництвами можуть бути як бездарним непотребом, так і витвором мистецтва.

Олексій Гавриленко