Новини

На вітчизняному книжковому ринку сьогодні не так багато книжок з історії, що здатні зачепити читача, який не є спеціалістом. З-поміж цих небагатьох, книжки з авторства Наталі Яковенко вже є гарантією ґрунтовного історичного дослідження, а її тексти залишаються цікавими і доступними широкому колу читачів.

Нова книжка пані Наталі, темою якої є  світ уявлень та ідей XVI-XVII століття, вже встигла стати лауреатом XIV Всеукраїнського рейтингу «Книжка року» в номінації Минувшина (підномінація «Дослідження»).

На презентації у книгарні «Є» пані Наталя розповіла про те, що іноді вдається побачити в дзеркалах історичних джерел, якщо пильно вдивлятися, і про плоди досліджень соціокультурної історії України XVI-початку XVIII століття.

НАТАЛЯ ЯКОВЕНКО:

Про книжку

У дзеркалах ідентичності йдеться про просторові уявлення домодерної людини. У певний момент, завдяки означеним чинникам, мотиваціям, текстам аморфний географічний простір починає перетворюватися на нашу землю, нашу священну Батьківщину. Таке знання не дано людині від народження на рівні з рефлексами, воно набувається.

Ще раз я повертаюся до розбалансованої і дивної з перспективи нового часу поведінки в конфесійній сфері людини. Я пробую на підставі одного конкретного тексту, який мені пощастило знайти, показати як у свідомості людини, яка перепробувала багато вір, поєднуються усі.

Про структуру книжки

Обидві ці книжки складаються з окремих статей чи окремих есеїв. Вони не вкладені в одну товсту монографію, адже, подаючи все цілісно, є небезпека представити це як певний сконструйований образ епохи, а я цього намагалася уникнути.

Ці сюжети такі мозаїчні і дроблені, джерела наші – лише як певні спалахи, ліхтарики у темряві.

Про роботу з джерелами

Є два бар’єри, пов’язані з опором джерелами. По-перше, це труднощі з відбором джерел. Це та дивовижна ситуація, коли історик відчуває не брак джерел, а їхній перебір. Здається, інформація міститься скрізь, мова джерел нам позірно зрозуміла, а насправді за кожним словом стоять зовсім інші смисли, які треба розщепити, розглянути і обдумати.

Другий такий опір джерел полягає в тому, що за текстами домодерної доби ще  немає дуже персоналістських, індивідуальних рефлексій. Значною мірою ці тексти є текстами цитат – вони зіткані з алюзій, крипто-цитат та натяків.

Якщо подеколи натяки на самовираження існують, то вони дорого вартують, бо торкаються картини світу опосередковано.

У деяких випадках такі натяки розшифрувати легко.  Наприклад, читаємо, що козак на допиті сказав, що у їхньому таборі стоять три намети: один для Бога, другий для короля, а третій – для гетьмана. Навіть спеціально не навчена людина пригадає євангельське: добре нам тут, Господи, поставімо три шатри».

Про улюблених персонажів

Люди цієї доби справді індивідуалізовані, але вони не вміють про свою індивідуальність розповісти. І їхню індивідуальність дуже складно вираховувати – це дуже філігранна робота з джерелом.

Один з улюблених – це Олександр Заславський. Тепер – Йоникій Галятовський, діяч другої половина XVII сторіччя, інтелектуал, безтямно пишучий чоловік, в його книжках, як у дзеркалі, відображаються і він сам, і вся Україна середини XVII сторіччя.

Про відчуття спільноти

Теорія ідентичності не може бути всеосяжною, тому що не існує раз і назавжди заданих параметрів ідентичності. Ідентичність – це великою мірою ситуаційна категорія.

Якщо немає обміну інформацією, немає контактів, то не може бути спільної ідентичності. Ідентичність домодерної людини – це ідентичність людей без освіти, зосереджена навколо свого міста, села. І кожне місто було, як воно себе називало, Реччю Посполитою (Київська, Львівська).

Якщо йдеться про освічену шляхту, то її представники зустрічалася на сеймах.

Про конфесійну ідентичність

Єдність східної церкви, поза сумнівом, була. Звичайно люди тих часів знали, що вони православні, відчували свою відмінність від людей латинської, але їх не цікавила ситуація всередині східної церкви. Гаряча і гостра полеміка православних і уніатів  існувала лише в колі ієрархів, як боролися за храми, посади і титули (як зараз є, до речі).

Про мовну єдність

Набагато складніше з мовною єдністю. Мова стала маркером ідентичності тільки у XIX сторіччі. У XVI-XVII столітті не існувало ще розроблених мов, була польська, мова мазурів, які дуже відрізнялися між собою. Якщо говорити про Україну, то діалектні відмінності були теж дуже значними між регіонами. Різниця між польською та українською мовою у побутовому спілкуванні не відчувалася.

Про співавторів

Крім Геродота і Олексія Толочка, я більше би нікого не брала у співавтори.

Ми справді були один раз співавторами з Олексієм Петровичем, але то ми писали пашквіль про речі, за які в деяких країнах міністри позбуваються посад. Наш ні до чого, на жаль, не привів.

Про схожість і відмінність сучасного українця і ранньомодерного

Ментальність – це поняття колективної свідомості, але я в неї не вірю. Навіть у добу ідеології, коли нас обробляють медіа, наша ідентичність і свідомість залишається дробленою та індивідуалізованою.

Щодо українця XVI-XVII століть. Хоч нелегко, але мову один одного ми більш-менш би зрозуміли. Цікаво, що борщу ще тоді не їли, бо не було половини продуктів, із яких він складається.

Микола Климчук,  редактор серії «Золоті ворота» у видавництві «Лаурус»

Я знайомий з Наталією Миколаївною років тринадцять, відколи переїхав у Київ. Вона настільки вразила мене трудовою етикою і духом пізнання, що я одразу почав мріяти привезти Наталію Миколаївну на свій рідний вінницький істфак і поділитися з молодшими студентами радістю спілкування зі справжнім (в найширшому сенсі цього слова) істориком. Мені пощастило бути причетним до кількох останніх книжок Наталії Миколаївни — «Нарису історії» (дуже жива і захоплива історія), «Вступу до історії» (маст рід для всіх, хто мріє про істфак, перш ніж вони туди вступлять), перевидання «Української шляхти» (історіографічна класика) і от «Дзеркал ідентичності». Пам’ятаєте, як булгаківська Маргарита прониклася приязню до Азазелло, бо той прекрасно стріляв, а в неї була пристрасть до всіх, хто робить щось першокласно. От так у мене з Наталією Миколаївною — вона надихає. Крім усього іншого, це дуже комфортний для видавництва автор — професійно зробив своє і довіряє робити своє іншим професіоналам.

Думки читачів:

Іван Гаврилюк, аспірант кафедри історії НаУКМА

«Дзеркала ідентичності» Наталі Яковенко розкриває перед читачами безмірно цікаву історію ранньомодерної України, історію без звичних нам «підручникових» героїзації, пафосу та страждань. У 14 есе, вміщених у цій книзі, на основі величезної маси джерел, представлено формування ідентичностi та світосприйняття як звичайного шляхтича з Київщини, так і потужного волинського князя, як професорів могилянського колегіуму, так і церковної еліти Гетьманату. Усе це дає змогу поглянути на тогочасне суспільство немов би «на живо», а не через призму накинутих нам стереотипів та уявлень.

Ярина Цимбал, літературознавець

Книжки Наталі Яковенко цікаві не лише для фахівців-істориків. Думаю, вони приваблюють передусім ставленням авторки до історії і до своїх «героїв» чи то пак персонажів. Бо назвати героями звичайних людей, про яких пише Яковенко, язик не повертається. Її концепція історії, зокрема шкільного підручника з цього предмета, полягає в тому, що історія повинна розповідати не стільки про війни, перемоги і поразки, як про життя звичайних людей, котрі в різні часи населяли територію сучасної України. Тому з її книжок можна дізнатися, що їли у ранньомодерну добу, коли не було картоплі, а тим більше таких «делікатесів», як огірки й помідори; як одягалися і чому козацьке вбрання так нагадує орієнтальний одяг, зокрема турецький; де й чому заповідали себе ховати; до якого храму ходили і що взагалі означала віра. І ще безліч неймовірно цікавих історій у сенсі story, бо Наталя Яковенко, на щастя, належить до тих науковців, які не лише мають знання, а й уміють ним поділитися, цікаво розповісти й захопити читача.

Наталя Лаас, історик

Записала Настя Денисенко

Світлини Бориса Шавлова