Новини

21-22 лютого у Києві відбувся конгрес «Промоція літератури в Україні», організатором якого виступив «Український Літературний Центр». Серед спікерів конгресу був директор «Агенції культурних ініціатив» та член робочої групи «Культура 2025. Платформа стратегічних ініціатив» Микола Скиба. Читомо законспектувало його виступ, присвячений дискурсу інтелектуальної книжки, актуалізації смислів, а також ролі літератцри у проекті «Культура 2025».

Власне, що таке інтелектуальна книжка? Ми перебуваємо у такій ситуації, коли маємо шанс перезавантажити стосунки між собою та відносини в країні. Інтелектуальна книжка (і нон-фікшн література загалом) може зіграти у цьому процесі значну роль.

Коли я почав запитувати у свої колег та знайомих, то виявив, що, наприклад, у Німеччині є така підкатегорія нон-фікшн літератури як zurbuch. Буквально перекладається як «книжка про смисл», тобто книжка, які оповідають про посутні речі. Найбільш популярною є література, яка стосується теми віри, стосунків, людської екзистенції, розвитку, тобто переосмислення практик повсякденності.

У Німеччині минулого року бестселером стала книжка, написана студенткою медуніверситету, про шлунок і кишківник та те, як вони впливають на наше світосприйняття та світовідчуття. Є і такі ракурси. Тим не менше, книжка викликала інтелектуальну дискусію, оскільки, певно, одне із завдань інтелекту – знаходити приховані речі, шукати причинно-наслідкові зв’язки і шукати способи  впливу на них.

Для кого і для чого існує інтелектуальна книжка? Є, наприклад, підручники, які розповідають, що 2+2=4, що таке закон всесвітнього тяжіння та атомна маса; є художня література, яка дозволяє використати книжку замість снодійного чи скоротати час у метро. А інтелектуальна книжка існує для тих, хто хоче бути проактивним, тобто бути здатним більшу частину свого часу спрямовувати на коло впливу, а не на коло турбот. Коло турбот – це те, що може  нас відволікати: від теми глобального потепління та роздумів, чи впаде астероїд, до курсу євро чи цін на нафту, – тобто це інформація, яка нас хвилює. А є коло впливу – це те, на що ми можемо реально вплинути. Єдине, на що ми більш-менш маємо вплив – це на самих себе, на те, як ми сприймаємо життя, на нашу призму, тобто те, що ми називаємо парадигмою мислення або картиною світу.

Інтелектуальна література може бути різноманітною. Основне її завдання – породжувати смисли, породжувати зв’язки між речами. Можна порівняти здатність встановлювати зв’язки із розвитком мозку, адже розвиток мозку визначається не лише обсягом і швидкістю реакцій, а і кількістю нейронних контактів. Інтелектуальна література займає малопомітний сектор. Ясна річ, її не можна порівняти із ринком фентезі. Інтелектуальна книжка в цьому програє, але її завдання – в іншому. Горизонт її впливу – довший.

Одне із наших завдань в рамках проекту «Культура 2025» –  зсунути парадигму і показати, що культура – це чи не в першу чергу творення соціальних норм. Відповідно, на культурному полі існують не лише ті, хто володіють суто мистецькими талантами, у тому числі талантом писати захоплюючі карколомні сюжети чи переносити їх на екран, музикувати чи танцювати – тобто, діяти в традиційних рамках культури. А в ширших рамках культури існують ті, хто можуть вплинути на соціальні тренди і норми. Тому тут опиняються не лише так звані митці, а і представники IT чи бізнесу, зокрема бізнесу, який має справу з інтелектуальним продуктом, креативом, освітньою галуззю.

Пригадую проект Форуму видавців у 2003 році – антологію «Нерви ланцюга», де можна було прочитати 25 есеїв про свободу. Під однією обкладинкою були зібрані різноманітні автори: Оксани Забужко з Юрієм Андруховичем, Любко Дереш із Павом Загребельним, Юрій Винничук із Тарасом Прохасько. Ця книга справді стала  нервом, який відобразив те, що сталося через рік, і те, що відбувається тепер. Ця збірка та дискурс, який міг відбутися навколо неї, але на жаль, не відбувся, теж певним чином вплинули на проектування майбутнього.

Культура – це пул громадських компетенцій. У тому числі навичка читати – це дуже суттєва громадська компетенція. Недарма в європейських країнах цьому приділяється серйозна увага і робиться наголос не тільки на підтримці продукування книг, що є теж важливим (хай не ображаються на мене видавці), а і на підтримці читання. Адже саме читач формує ринковий попит, саме він може інвестувати у книжку. Тому підготовлений читач може бути істотним партнером чи навіть лобістом видавця.

Якщо подивитися на тренди, то видавництво, яке дивиться на перспективу, одночасно працює із читачем, у тому числі і з маленьким читачем, для того, що підготувати собі майбутню аудиторію, сформувати запит – достатньо високий і складний. Адже є така тенденція, яка чудово прослідковується на прикладі екранних мистецтв: запит часто є примітивним. Продюсери потрапляють у пастку: їм хочеться створювати щось цікаве, але так званий формат заганяє їх у прокрустове ложе, яке змушує продукувати щось абсолютно нестравне, але те, що сприймають глядачі «ящику». У 80 % населення основна культурна практика – це перегляд телебачення.

Я нещодавно їздив у Кривий Ріг на запрошення Інституту розвитку міста. Вони показували мені різні об’єкти промислового туризму. Один об’єкт мене вразив: уявіть собі залізничну насип у районі річки Інгулець, міст, район приватної забудови, де колись була водонапірна вежа – пам’ятка архітектури, від якої залишились тільки рештки, закинуті шахти, засипані сміття, поруч тісно наліплені хатки, а над ними величезні тарілки супутникового ТБ. Це квінтесенція безпросвітності, оскільки розумієш, що такими людьми легко можуть маніпулювати, і не лише політики.

Компетенція читання є дуже важливою. Це поле співпраці видавця, літературного менеджера, літературного агента, літературного продюсера. Вихід книжки у світ стає подією тоді, коли навколо відбувається цікава дискусія. Я намагався промоніторити, як відбувається резонанс навколо книжок у інших країнах. Випадково натрапив на блог хіпстера з району Сохо у Ньо-Йорку. Цей район колись був промисловою зоною, який потім «захопили» митці і сформувати там креативний простір, а потім туди знову повернувся бізнес. Сохо і досі притягує таку публіку як хіпстери. У цьому блозі хіпстер пише не лише про чергову форму бороди, марку кросівок чи Apple. Він публікує список із 40 книжок, які мають найбільший вплив на розвиток людини. Це показує, що для людини є важливим соціальний капітал.

Соціальні медіа відіграють все більшу і більшу роль. Дуже важливою  є навичка дискутувати, вести аргументовані дебати. Досить суттєва річ – вміння поєднувати контраверсії. Дискусія відбувається тоді, коли людина може заявити про свою позицію. Консультант «Культури 2025» Рагнар Сііл, розповів, що в Естонії у школах є традиція публічних дебатах, які проводяться у вигляді турнірів (а в нас більш популярне – КВК). Дебати мають свій формат та правила. Учні мають аргументовано захищати свою позицію. Для дебатів обираються доволі серйозні теми, наприклад, тема евтаназії. Позиція має відстоюватись раціональними аргументами, не педалюючи на емоціях. А потім учні мають помінятися і відстоювати позицію свого суперника. Ця традиція стала стартом для багатьох естонських політиків. Для того, щоб відбувались такі дискусії, необхідне якесь оперативне поле, яким стає інтелектуальна книжка, з якої можуть братися аргументи.

Кожен може створювати дискусії. Наприклад, Олеся Островська-Люта написала пост у Facebook, який підхопили понад 90 людей. Вона їхала в метро, читала книжку Френсіса Фукуями та зробила висновок, що культурну політику України можна охарактеризувати словом «ізоляціонізм». Вона написала буквально три речення, які викликали доволі цікаву і креативну дискусію. Прочитавши, я зрозумів, що якби ізоляціонізм був послідовною політикою, нею можна було б керувати. Я побачив у цьому синдромом інтелектуальної клаустрофобії. У нас домінують інтелектуальні клаустрофоби, які бояться складних інтелектуальних просторів, де все не так однозначно, як на аркуші паперу. Напевно, завдання тих, хто працює з інтелектуальною книжкою, – змінити цей клімат. Потрібно працювати з цією фобією та з молодим поколінням для того, щоб ті, хто прийде у бізнес та політику, не боялись складних рішень.

В Естонії найпопулярнішим жанром нон-фікшн є біографія. Для естонців важлива тема персонального успіху та успіху країну. У нас немає розуміння процесу мислення як технологічного. Часто Mercedes намагаються скласти у гаражі, не розуміючи, що для того, щоб це був справді Mercedes, потрібен технологічний ланцюжок. В літературі у цьому ланцюжку мають бути задіяні видавець, продюсер, критик, журналіст, власник медіа. Творенням таких ланцюжків ми створюємо якісні рішення, а якісні рішення ведуть до якісних дій. Важливо перебороти в собі нехіть до думання, нехіть до пошуку неординарних рішень, а вони, в свою чергу, залежать від складних запитань. Бо, як відомо, правильна відповідь на 50 % складається із правильно поставленого запитання.

Остання тенденція, яка тішить – це поява візійної літератури. Вона виходить у різних форматах. Щось можна віднести цілком до фікшн, наприклад, книжку Віктора Андрусєва «Змінити майбутнє», яка писалась впродовж зимових подій 2013-2014 рр. і вийшла одразу після Майдану. Вона має вигаданий ігровий сюжет, але тим не менше це інтелектуальна книжка. Або книжка, яка начебто зовсім не стосується культурного поля, – книжка «Разноцветный менеджмент» Валерія Пекаря про інтегральну динаміку. Поява такої візійної літератури – обнадійлива тенденція на українському інтелектуальному полі, адже така література дозволяє формувати навичку бачити. В цьому і полягає суттєва роль книжки.

У рамках «Культури 2025» ми спробували побачити бажаний сценарій майбутнього. Ми пішли шляхом втягування у дискусію різних аудиторій, зробили навіть не секторальні, а регіональні обговорення. У листопаді-грудні 2014 року провели вісім виїзних сесій у різних містах України, намагаючись біль-менш всю країну у рамках тих ресурсів, що ми мали: у Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі, Вінниці, Львові, Одесі, Чернівцях та Києві (до столиці запросили людей із міст, до яких ми не доїхали). Ми хотіли побачити регіональний вимір, проблему у географічному просторі. Цей процес збігся із моментом, коли постало питання цілісності країни.

Одна з гіпотез полягає у тому, що культура – це чинник консолідації. Важливо дати людям відчуття причетності, майданчик, де можуть зібратися люди із різних сфер. Можна написати ідеальну стратегію, але якщо люди не відчуватимуть себе причетними до неї, вона не спрацює. Оскільки стратегія – це не закон і не директивна річ. Це правило, яке виробляється згодом, як, наприклад, у футболі. Адже спочатку було кілька команд, кілька традицій, які шляхом притирок сформували бачення того, яким має бути розмір футбольного поля та якої ваги має бути м’яч. Це те, чим ми займаємось зараз: розчищаємо майданчик, де можна буде зробити футбольне поле, та намагаємось зрозуміти, коли буде аут чи кутовий.

Досвід таких програм як, наприклад, «Креативна Німеччина», «Креативна Естонія» чи «Креативна Австралія», показує, що такі програми пишуться спільно з міністерством економіки і міністерством фінансів. Ми бачимо своїм завдання підняти дискусію на трохи вищий системний рівень. Тому ми створили програму «Креативна Україна», де вагоме місце посіла література та, зокрема, інтелектуальна книжка.

Світлини – Оксана Хмельовська