Новини

Варґа Кшиштоф. Гуляш із турула. – К.: Темпора, 2010. – 176 с. – ISBN 978-966-8201-99-8.

Література, яка транслює, тлумачить елементи культури будь-якої країни, та ще й зображує modus vivendi тої чи тої нації, завжди приваблює. Маємо ще одну книжку у такому ключі: польський журналіст Кшиштоф Варґа створив розлоге есе про Угорщину й потрапив у той обсяг приємної культурологічної літератури, написаної доступною мовою.

Щоправда, барви твору одноманітні: усе там погрузло у внутрішніх духовних проблемах угорців, усюди панують ностальгія, меланхолія, повільне самогубство, нудьга. Принаймні, ці якості угорських міст перелічує сам автор майже в кожному розділі, а їх у книзі вісім. Якщо дивитися на зміст, то він представляє собою меню з класичними стравами угорської кухні, які за замовленням мають готуватися із гордих середньовічних володарів, слабких тиранів і безборонних політиків Угорщини: «Паприкаш із Кадара», «Печеня з Горті», «Суп із Ракоші»…

Проте найперша страва винесена все-таки на обкладинку. Турул – символ країни, міфічний угорський птах, що, на думку Варґи, є найбільш ностальгійним, а значить ця подана страва – найбільш очікувана. Цих турулів вистачає в Угорщині всюди – і в архітектурі, і в скульптурі, і в мистецтві, і в різноманітних емблемах, а тому в населення не виникає проблем із переживаннями за минулим, і люди з цим змирилися, а комусь це навіть у радість.

Чому читання про Угорщину так приваблює? Одним чинником цього є певний період існування цієї країни в соцтаборі, а цей час народжує в уяві читача відповідні картини. Тим паче, що у книжці немовби все застигло: площі, вулиці, двори, храми, транспорт у столиці, порухи людей, і лише автор лишається динамічним у сірому просторі. Він постає на різноманітному тлі: серед дощової погоди сидить у тихому будапештському ресторані, самотньо випиває і їсть, проноситься в авто угорськими магістралями у пошуках нових ностальгійних переживань, запалює сигарету й роздумує, до яких сумних пам’яток угорської історії податися.

Книжка комусь, звісно, може слугувати путівником по Угорщині, але автор все-таки намагався передати менталітет більшості корінного населення цієї країни. На початку книги можна знайти інформацію, куди прямувати завзятим гастрономам, але більше приваблюють красномовні сюжетики, перемішані на сторінках книги. Варґа загострює увагу як на утилітарних речах (особливостях будапештського транспорту), так і на традиційних (оповідь про дійство «ломтолоніташ», масове викидання домашнього непотребу) і глибоких (чому велика кількість угорських письменників стали відомими після еміграції).

Кілька важливих замальовок дозволю собі процитувати.

«На так званій “Стіні відповідальних” – на великому білому картоні, повішеному на бар’єрній перегородці, оберігає парламент, кожен може написати прізвище того, з чиєї вини Угорщина опинилась у цій скрутній ситуації. Там можна знайти назви радіостанцій, телеканалів, газет, прізвища відомих письменників: Пейтер Естергазі, Пейтер Надош, Дьордь Конрад. Якщо комусь заманеться, може без проблем вписати навіть прізвище свого сусіда або тещі, свого кредитора, учителя, нарешті привселюдно звалити на когось вину і відповідальність за свої невдачі. І це, власне, той унікальний момент, коли навіть письменники можуть врешті-решт нести за щось відповідальність».

Так і живуть – непоганий спосіб розрядки. І ще одна потужна риса:

«… угорські матюки – це невід’ємна складова щоденної мови, і тут немає нічого дивного, от тільки їх вимовляють, як правило, без агресії. У мовленнєвий потік просто вплітається традиційне “босд меґ”, і розповідь про світ об’єктивної дійсності далі собі продовжується. Про футбол, політику, риболовлю, погоду. У цьому “босд меґ” є якесь обурення, смуток, болісна згода з футбольною поразкою, з політичним словоблудством, із невдалою риболовлею, із дощами, що затягнулись надовго».

До перекладача книги претензій нема – все-таки зі слов’янської мови переклад. А от редактор і коректор могли б попрацювати сумлінніше, бо «пор» замість «про», «отримв», замість «отримав», «крізь» замість «скрізь» напружують.

Кшиштоф Варґа не закінчує книгу на вияскравлено пафосній ноті. Він іде далі вивчати країну свого дитинства, об’єкти, яких не існує, розсіюється десь між гіркотою й принадами угорського життя.

Олексій Гавриленко