Інтерв’ю

На 21 Форумі видавців читачі, які вже знають, хто робить сніг, зможуть дослідити, куди ж зникає море, адже «Видавництво Старого Лева» презентує продовження історії про кротів від Мар’яни та Тараса Прохаськів. Про свіженьку новинку, процес творчості та співавторство розповідає Мар’яна Прохасько.

– Що змінилося у процесі творення другої книжки про кротів, чи було по-іншому (легше-складніше), чи все залишилось так само: дві години творчості щодня, зручне ліжко як робоче місце і тощо-тощо?

– Ну, декорації плюс-мінус були ті самі. Але якщо для писання – дві години, для малювання – день або ніч. Цього разу малювання відбувалось паралельно з писанням тексту, може, на два-три кроки повільніше. Легше було в тому сенсі, що ми вже мали досвід і готовий придуманий світ. Набагато складніше, бо був Майдан і те, що ми всі пережили. Ми почали книжку восени, до революції, а повернулись і закінчили навесні. Для мене було великою внутрішньою потребою це повернення, бо тоді ця книжка стала одночасно і безпечним затишним притулком, і полем для осмислення і переосмислення різних речей.

– Я думаю, що у «Куди зникло море» є якийсь ваш улюблений момент, розкажіть, будь ласка, про нього.

– Я люблю місце, коли Повз, Муркавка і Мартіна знайомляться з бандою кабанів. А також, коли Загата повертається зі своєї розвідки у Грабовому лісі і ділиться враженнями. Там ми багато експериментували з мовою. Було смішно і цікаво.

Ще пам’ятаю єдиний момент, коли ми з Тарасом сварилися через те, як потрібно написати. В одному напруженому місці Мартіна каже: «Титидииинннн». Так-от, я казала, що треба писати «Титидииинннн», а Тарас наполягав, що має бути «Тутудууунннн». Такі у нас були серйозні дискусії.

– У одному з інтерв’ю ви розповіли про кущ шипшини, який Тарас Прохасько весь час хотів у якийсь з малюнків притулити, чи з’явився цей кущ у книжці про море?

– О так! Він з’явився! І у тексті, і на малюнку. А ще з’явилася бурулька, про яку просив Симон. І бандиківська мова, про яку просила Ася. Ася – це моя знайома дівчинка, яка придумала нову мову і назвала її «бандиківська». Наприклад, щітка цією мовою буде «щутинанде», сонце – «сімбурант», любов – «ікяп», а дурний – «мусічка». Асина мова жодної прив’язки до бандитів немає. Натомість ми використали її якраз для позначення мови, якою говорять кабани.

– Чи буде продовження історій про кротів?

– Так, буде. Вже знаємо, що за жанром це буде роуд-сторі, книжка-мандрівка. І ще відкрию таємницю – дехто завагітніє.

– Чи вам хочеться написати якусь історію чи казку без жодного співавторства?

– Так, дуже хочеться! Власне, у мене два головні плани: зробити паузу з кротами і спробувати інші книжки та інші ролі. Коли я малювала других кротів, з одного боку я дуже насолоджувалась, а з іншого – мене тягнуло на щось нове, а кротячі рамки не пускали. Хоча дещо я все-таки змінила, наприклад фактуру паперу, пропорції, масштаби, дерева. Крім цього, відчула себе більше художником, ніж письменником, захотіла побути лише ілюстратором і поспостерігати за своєю взаємодією з текстом під дещо іншим кутом.

– А якби була можливість написати або намалювати щось у парі з будь-якою людиною – хто б це був?

– Така людина є – це Софія Андрухович. Ми вже почали роботу над дитячою книжкою, яку придумали в горах про гори. Софія буде її писати, а я малювати. Так вже в мене складається, що роблю книжки з близькими і важливими для мене людьми, яких давно знаю і з якими маю довгу наповнену історію стосунків.

А взагалі маю ще таку мрію – організувати стипендію для дитячих письменників і художників, які би були незнайомі між собою, знайомилися і певний час жили в гірській хатці і разом робили книжку. Наприклад, письменник з України, а художник, скажімо, з Польщі, або з різних частин України – хтось зі Сходу і хтось з Заходу. Темою книжки було би співчуття, оскільки це те, чого людина вчиться. Хоча ця тема є дуже умовною, бо кожна добра книжка викликає емпатію. А головний експеримент полягав би в тому, як би ці двоє людей побудували свою співпрацю і яким би був кінцевий продукт. Взагалі тема співавторства мене страшенно цікавить, як і тема будь-якого людського зв’язку. Для мене точки перетину, доторку, порозуміння – це найбільша життєва розкіш.

Наступним етапом після книжки з Софією буде книжка-картинка, яку я хочу зробити сама.

– Який ваш найулюбленіший момент у процесі створення книги?

– Улюблений – коли з’являється нова ідея або приходить правильне рішення. Хоча весь процес творення – дуже улюблений. Перед тим, як намалювати першу книжку, я сказала своїй подрузі: «Коли я це зроблю, я буду найщасливішою людиною у світі». Тоді я ще не знала, що найщасливішою я є в часі роботи.

– Коли ви пишете/малюєте, ви це робите більше для якось читача конкретного чи уявного, чи більше для себе?

– Я дуже часто чула, що таке питання ставлять письменникам. І думала про нього. Коли відповідають «для себе», вірю більше, ніж коли кажуть «для читача». Пишучи першу книжку, робила це для себе, бо свого читача ще в очі не бачила і не знала, чи він існує. З другою було трохи інакше, бо мій читач набрав уже чіткіших обрисів. А взагалі скажу так: коли ви подаєте комусь руку чи хочете когось обійняти, ви робите це більше для себе чи того іншого? Книжка для мене – це спосіб контакту зі світом. Я подаю вам руку, а далі це вже ваша справа – потиснути її чи проігнорувати.

– Що ви зараз читаєте? І що загалом любите читати?

– Зараз такий період в житті, що читаю переважно нон-фікшн. Шукаю якісь відповіді на запитання, а також вчуся жити без відповідей. Читаю досить хаотично, може бути кілька початих книжок одночасно. Щойно дочитала чудову книгу Олега Романчука «Неповносправна дитина в сім’ї та суспільстві», яку всім дуже рекомендую.