Новини

 Володимир Єрмоленко. Ловець океану: історія Одіссея. – Львів: ВСЛ, 2017. – 216 с.

Сюжет «Одіссеї», без перебільшення, можна назвати одним із наріжних для європейської культури. Свого оновленого Одіссея отримала і сучасна українська література. Не так давно вийшов роман «Ловець океану: Історія Одіссея» філософа, публіциста і журналіста Володимира Єрмоленка, що став третьою книжкою автора.  Попередні дві, хоча й ніби вузькоспрямовано-філософські за тематикою, читацька публіка сприйняла «на ура» – надто другу з них, збірку есеїв «Далекі близькі» (ВСЛ, 2015). Після такого успіху звістка про вихід на книжковий ринок художнього дебюту автора, що наблизив до читачів таких далеких Ніцше, Руссо і Сабіну Шпільрейн, ясна річ, була сприйнята тепло і навіть дещо нетерпляче. Книжку чекали. Книжка вийшла – і запропонувала свою версію пошуку себе в світі і знаходження…чого?

Читайте також: 12 філософів і письменників Єрмоленка

В «оригінальній» «Одіссеї» Гомера – водночас і елементи алгоритму казки із ритуалізованим доланням перешкод, магічними помічниками й винагородами, й ініціаційні випробування, і пошуки далекої нареченої – і, зрештою, шлях до цілісної й гармонійної особистості, віднайдення себе через складні внутрішні трансформації. Шлях Одіссея до Ітаки сам по собі став повноцінним мотивом, який так чи так реалізовувався в різний час у різних європейських літературах. «Вінцем» цих реалізацій, очевидно, найправомірніше буде назвати роман «Улісс» Джеймса Джойса. Саме Джойс зумів якнайповніше розкрити потенціал цього сюжету, підкресливши його місткість, позачасовість і універсальність – не відмовляючись від мотиву «одіссеї» як самопошуку і самостановлення.
.

Відтак і не дивно, що Одіссей лишається в європейській культурі, іноді реактуалізуючись як «герой нашого часу», близький і зрозумілий у своїх блуканнях і сумнівах і водночас далекий в універсальності й філософській глибині своїх переживань і висновків.

 .

 Джерело: stgregorysblog.wordpress.com

Та чи не стала раптом ця нова «Одіссея» чимось на кшталт «вергілієвих (чи то пак гомерових) пастухів, у малоросійський (тобто хіпстерський) кобеняк переодягненими»? А така небезпека є, якщо говорити про інтерпретації античних сюжетів в українському контексті, навіть якщо надворі 2017 рік. Особливо якщо надворі 2017 рік.

Однак тут читач може бути спокійним: «локалізацією» сюжету «Одіссеї» і підганянням його бодай під якісь українські реалії тут і не пахне. Філософ Єрмоленко робить акцент саме на універсальності мотиву подорожі Одіссея – і це, безумовно, виграшний хід. Цікавим і багатообіцяючим є і той спосіб, у який переосмислюється ця подорож у романі, – власне, перед читачем альтернативна історія Одіссея із ключовим запитанням «а що було б, якби Одіссей після всіх своїх поневірянь знайшов на Ітаці спустошення і руїни?». З цього моменту починається новий виток подорожі героя – і цього разу вона відбувається навспак.

Герой усвідомлює, що не просто так боги забрали у нього кохану дружину, єдиного сина і рідний дім, і єдиною надією на те, щоб віднайти їх, є повернення назад і бодай спроба виправлення раніших помилок. Проте заздрісності й мстивості олімпійців, без яких, очевидно, не обійшлося навіть у цій альтернативній історії, античний герой протиставляє вже ближчі сучасним європейцям (а надто – українцям) християнські ідеї жертовності й спокути. Щастя і возз’єднання з родиною і батьківщиною необхідно заслужити і вистраждати, а для цього треба повернутися в кожну з ключових точок подорожі і зробити все інакше (спойлер: із точністю до навпаки).
.

А точки у Одіссея – просто як у Жульєна Сореля чи Степана Радченка (хоча, варто визнати, Одіссей таки був першим, щоб не сказати, що він і почав цю традицію): жінки.

.
Ну, і іноді острови. Але спершу все ж жінки. Бо островам не зраджують. Або принаймні островам не боляче. І вже точно острови нікуди не втечуть. Принаймні Ітака, хоч і поруйнована, – таки дочекалась. Але це вже не має значення.

Читайте також про нове видання Підмогильного

Афористичність і формульність стилю, знайомі читачеві Єрмоленка ще з «Далеких близьких», зберігаються і в «Ловці океану». Мислення персонажів – як Одіссея, так і всіх його візаві (а в цьому списку, крім тріади «Навсикая-Цирцея-Каліпсо», ще й Сцилла з Харібдою, Пенелопа і, так-так, Аріадна) – фрагментарне й уривчасте, і найчастіше осмислення власного досвіду в кожному випадку завершується якимось аж надміру універсалізованим висновком. І вже хтозна, що більше дається взнаки: потреба вибудовувати саме таким, а не іншим чином мислення античних персонажів, чи творча манера автора роману, якому складно відійти від раніше випрацюваної схеми. Та і навіщо, коли в ній йому комфортно і було вже не раз успішно. Втім, якщо говорити про художню книжку – тут ліпше б не передавати куті меду. Бо сюжет – як міфологічний, так і романний – від цього місцями потерпає.

Джерело: allswalls.com

Чи вдалася головному персонажу «Ловця океану» його одіссея навспак – сказати складно. Як мінімум, дорога спокути точно не вдалася. Надто вже замкненим на собі процесом виглядає заспокоєння душі Одіссея після його повернення на кожен із ключових пунктів (принаймні класична «спокутна» схема точно передбачає ритуалізовані «прохання пробачити» і «пробачення»).

Одіссей вирушає у свої мандри знову і знову не тому, що тут, де він досі був, його пробачили, і навіть не тому, що він зрозумів і пережив свої помилки. Провина виглядає радше як початковий імпульс до руху (і то, окрім провини, таких імпульсів у Одіссея достатньо) – і усвідомлення її починається й завершується на Ітаці. Подорож Єрмоленкового Одіссея виявляється класичним «вихованням почуттів», і зовсім не навспак, а цілком лінійно – бо першопочаткова мета, якою б вона не була, вже зі стартом нової подорожі втрачає свій сенс.

Те, що Одіссей шукає не пробачення ображених і покинутих богинь і смертних жінок, стає зрозуміло вже на середині роману. Історії з ними проживаються ним натомість заново – у всіх барвах чуттєвості й пристрасності. Цей еротизм, який місцями заступає собою спокуту, прощення й універсалізм, занурює в себе незгірше за чари Цирцеї, змушуючи забути про будь-яку, навіть найблагороднішу мету, – але, коли чергова сцена флірту і кохання закінчується, читач почувається спустошеним і дезорієнтованим, як на наступний ранок після того, як дія чарів минула. Бо в моментах між коханнями – або знову філософія, або потреба (для персонажа, не для читача) виконувати чергові веління чергових вищих сил, або, так, океан.
.

Океан, який замість повноцінного елемента сюжету чи навіть і персонажа (а так хотілося!) більше нагадує декорації на тлі античної драми. Якби такими декораціями могли стати фотошпалери.

.
Утім, що із них візьмеш, із самотніх і тому злих жінок. Мабуть, кінцева мета – це все ж віднайдення Пенелопи і сина, тих, хто вірно чекали, не дочекались, розчарувались, і їх необхідно знайти і знову заслужити їхню любов і довіру. Все решта – декорації й фотошпалери, десь більш яскраві й переконливі, а десь менш, і всьому решта можна це пробачити. Вже не кажучи навіть про те, що з таким формулюванням мети мало в’яжуться розширені чуттєві сцени (а Пенелопа-таки пішла тому, що про всі чуттєві сцени на шляху до Ітаки вона дізналась) – як мінімум Телемаха ніхто не шукає і після того, як Одіссей відпливає з Ітаки, ніхто про нього не згадує жодного разу. Бо логіка роману – зовсім не в намаганні відновити розірвану лінію міфологічного сюжету. Логіка роману – і десь перед історією Аріадни читач остаточно в цьому впевнюється – передбачає вибудовування на руїнах Ітаки, Гомерової «Одіссеї» й читацьких очікувань якогось цілковито нового варіанту розвитку подій.
.

«Поламати» міф, якщо знати, в яких місцях і як ламати, може стати дуже плідною ідеєю для написання нового твору. В цьому найтрепетніше очікування читача, який відкриває «Ловця океану» – і в цьому ж чи не найбільше його розчарування.

.
Одіссея «Ловця океану», поламана від початку, навіщось намагається перескластися з тих самих, а іноді навіть і з цілком випадкових елементів. Діоніс, Афіна, повернення в Аїд, Аріадна, Пенелопа, зруйнована незгірше за Ітаку Троя і Одіссей, який буквально не знаходить собі місця, – і що б могло вийти в результаті? Правильно, утвердження ідей про «будь вдячний, відпусти і забудь», про «не думай про минуле, не думай про майбутнє, живи тут і тепер» і про «с любимыми не расставайтесь».

І в усіх тих місцях, де мали б бути логічні зв’язки між епізодами й сюжетна динаміка, в останніх частинах роману, – любов. І не та, християнська, яка довготерпить і милосердствує (а чи не її анонсували на початку роману – ну добре, таки не її), а та, цілком собі гедоністська, навіть місцями виправдана античним антуражем, яка закликає брати все можливе від життя в кожен його момент. У фіналі радість обнялася з журбою, Одіссей обійнявся з якоюсь черговою безсловесною і безхарактерною коханкою і, мабуть, у термінах роману це цілком собі гепі-енд. Але забагато вже лишається питань після перегортання останньої сторінки. І чи не найголовніше з них – чи варто було взагалі піднімати вітрила?

Джерело: starylev.com.ua

Читайте також, як ще можна писати про подорожі

Зрештою, чи була і чи сталася в «Ловці океану» деконструкція «Одіссеї»? Чи спричинені фінальні висновки деконструюванням, а чи просто бажанням автора донести відповідні ідеї в місткій формі міфу? У задуму, та навіть і в реалізації «Ловця океану» було чимало того, що могло зробити роман виграшним з усіх точок зору. Глибока і багата мова, місцями дуже доречне і влучне переплітання міфологічного і сучасного західноєвропейського типів мислення, чіткі й вишліфувані образи, з характерами яких можна було всмак експериментувати в який завгодно спосіб, ба навіть і океан, який міг стати повноцінним персонажем чи динамічним, хвилюючим сюжетом.

І (чи але) наприкінці – любов. Забагато любові. Одіссей мав і міг стати близьким, як ніколи – але виявляється ще більш чужим, далеким і сповненим сумнівів і тривоги, аніж оригінальний Гомерів. Чи будь-який інший.
.

• тим, хто колекціонує історії про Одіссея й одіссеї в світовій літературі;
• тим, для кого злагоджений і динамічний сюжет – менша цінність у творі, ніж філософські сентенції й висновки;
• любителям еротичних сцен на багато сторінок.

• тим, хто любить і добре знає Гомерову «Одіссею» чи тим паче чекає на «українського «Улісса»;
• тим, хто сподівається на варіант «what if Одіссей was one of us trying to make his way home».