Новини

Мабуть, багато хто з наших читачів бачили українських класиків в інтерпретації книжкового дизайнера Іллі Стронґовського. Нам же стало цікаво, як посмів стрнґ замахнутися на їхні священні лиця, оспівані солов’ями й уквітчані стиглими кетягами калини на маминих рушниках. Ну, і стало цікаво про наступні його літературні жертви.

Ідея міксувати, в принципі, не може бути авторською. В сучасній масовій культурі меш-апи мають своє почесне місце. Инша річ, що змішують переважно одну вигадку з иншою. Термінатор та Робокоп проти Чужих, наприклад. Чи при міксі Трансформерів з Покемонами виходять Діґімони, тощо. Не нова й ідея косплею, себто маскараду з персонажами маскульту. Я лиш скористався цими рецептами для осучаснення образу наших класиків.

Першим був Шевченко. Штучна сакралізація його образу призводить до породження культу – не вшанування, а служіння. Це дозволяє робити паралелі культу Шевченка з иншими культами – і серед них я обрав наскрізь літературний культ Ктулху. Спільна в них також апеляція до образу сну, хоча і з протилежними наслідками. ТГШ має прокинутися, щоби навести лад на Вкраїні, ну а прокидання Ктулху означає кінець всього сущого.

   Ну і, нарешті, дати ТГШ розкішні мацаки замість розкішних вусів – цілком художня ідея.

Спочатку ідея, а вже після неї докладаю якихось зусиль для її реалізації.

Художник з мене кепський, але я вчуся, існуючі роботи планую поправити і нових додати.

 Вирішив продовжувати, бо побачив інтерес. І було цікаво дослідити реакцію на не дуже візуально відомих персоналій. Як і гадав, якщо письменника не зображено на купюрах, то впізнати його можуть далеко не всі. Це, в свою чергу, додало в розвагу просвітницьку нотку: люди почали шукати, як виглядали літератори без «гриму».

  У нас дуже зашорене суспільство. Все, про що не товкмачували в школі, не зомбували в рекламі і не передали батьки, – зло. Свого часу трапилася стаття, у якій обґрунтовувалося, що на пострадянських теренах сучасне мистецтво не є придатним для сприйняття. Нема підготовленого споживача. Натомість є цілком логічна в таких випадках аґресія і образа. «Наруга над пам’яттю», скажімо. Це ж тільки в нас таке можливо, щоб якась людина, сформувавши в себе якийсь ідеялізований образ певної особи, записувала всіх, хто не мислить тими самими катеґоріями, до своїх ворогів і вимагала, відповідно, покари. Це є вивернуте назовні поняття мислезлочину, побутова орвелівщина.

Літераторів підносять до рівня релігійних пророків – раз. Визнають, що є тільки дозволені канонічні інтерпретації образу – два. Відмовляють у праві на самовираження – три. І після цього пнуться у захисники інтересів вивищених ними ж історичних осіб, які сто років як мертві і, відповідно, ніяких інтересів мати не можуть. Це натуральне блюзнірство і свідоцтво порушення логічних зв’язків у типового українського патріота.

Притямна людина не сприйматиме портрет Шевченка в оголеному вигляді, який намальовав сам Тарас Григорович, за наругу над Шевченком. Адекват знатиме, що масив наявної інформації та ставлення до історичної особи не зникне і не перекреслиться через яку завгодно кількість яких завгодно інтерпретацій. Розширится поле сприйняття, кількість точок зору. І тільки. Але якраз це захисники пам’яти вважають злочином проти себе. Нахабство думати не так, як вони.

Буде і продовження. Стефаник, Леся Українка, Марко Вовчок, Ольга Кобилянська – це для затравки. Робота ведеться, маю сподівання, що буде цікаво.

Ось ще класики Іллі, трохи інші: