Новини

1 березня в книгарні «Є» Ростислав Семків, Тарас Лютий, Богдана Романцова та Максим Нестелєєв говорили про елітарну літературу та розумного читача. Була спокуса одразу відповісти «ні» та завершити дискусію, але вони вирішили все ж довести справу до кінця. Читомо пропонує найцікавіші тези.

.

Відсутність демаркаційних ліній

Тарас Лютий: Та література, яку тепер ми вважаємо елітарною, раніше була доступна для ширших верств. Наприклад, трагедії Шекспіра, що були створені для народного театру, або певні фрагменти з «Божественної комедії» Данте Аліг’єрі переспівували пастухи. Водночас відбувається дифузія в зворотний бік – відпочинок на березі моря могли дозволити собі винятково аристократи.

Так само і з фотографією – її розвиток можна назвати від унікального до загальнодоступного. Мистецтво другої половини ХХ століття – це свідчення того, що з постмодерною культурою відбуваються дивні речі: межі розмиваються. Енді Ворґол, Марсель Дюшан показують, що немає нічого унікального – лише тотальне тиражування. Чи можемо у сучасних умовах говорити про наявність чогось рафінованого? Все змішалося і немає нічого певного.

.

Масова література як спосіб зрозуміти, що таке елітарна

Максим Нестелеєв: Елітарна література – це дуже нестійке поняття, хоча ми чітко можемо сказати, що таке масова література. У будь-якому разі не треба ставитися зневажливо до масової літератури. Прийоми елітарної літератури – її експериментальність – рано чи пізно засвоюються літературою масовою. Скажімо, тексти Дена Брауна (зразкового американського масового письменника), написані так: Томас Пінчон пише конспіративний роман про параною, потім все це перероблює Умберто Еко в «Маятнику Фуко», і, зрештою, Ден Браун робить «скорочений конспект» про параною та конспірацію Пінчона й Еко.

Масова література – жанрова, чітко помітно її межі, вона позбавлена будь-яких домішок, а ще над нею не потрібно думати. Натомість елітарна вимагає від нас певних знань

Коли читаєш такий текст, то читаєш одразу декілька книжок. Як у романі Вільяма Ґеддіса «Агапе агов»: там й історія створення механічного піаніно, і згадки про Вальтера Беньяміна, і Фрідріх Ніцше.

Читайте також: «Агапе агов» Вільяма Ґеддіса: по той бік лабіринту

Ростислав Семків: Це завжди складні інтелектуальні тексти. Тягнемо за один – одразу витягаємо ще кілька, ніби велике гроно авторів, пов’язаних між собою. Вони «подорожують у часі», на відміну від легких масових творів, що ніколи не переходять з епохи в епоху.

.

Рецептивний підхід

Богдана Романцова: Якщо під час читання вам боляче і хочеться кинути книжку, бо потрібні зусилля і праця, – це елітарна література

Ростислав Семків: Для більшості «Улісс» Джойса – це складний текст (третій розділ – смертельний для 50-70 % читачів). Тут варто згадати визначення Ролана Барта щодо насолоди і задоволення від читання. Від тексту-задоволення читач отримує те, на що він розраховував. Текст-насолода – це той випадок, коли ми отримуємо щось зовсім інше, і воно нас збагачує, бо цей текст потребує значно більше інтелектуальних зусиль. Насолоду отримуємо тому, що нам вдалася ця інтелектуальна спроба, вдалося піднятися над собою – ми розумні. Люди радіють, коли усвідомлюють, що Джойса можна читати і він навіть кумедний!

Читайте також: Bloomsday: як читати «Улісса»

.

Як розпізнати інтелектуальний роман

Богдана Романцова: Інтелектуальний роман – це текст, у якому автор випробовує свої теорії, поле для авторської гри, розгортання ідей. Такий роман завжди вибивається з традиції. «Якщо вам дадуть лінований папір – пишіть впоперек». І це писання впоперек – правило елітарних романів.

Якщо говорити про конкретних авторів – це ті, хто приніс щось нове у літературу. Джойсові настанова на складний текст та поєднання різних культурних плетив, Кафкіанські повернення міфу, притчі у прозі, проблема маленької людини, відчуття безпомічності і потужний інтелектуальний первень, Прустовий новий тип часу – тривання із його принципом «я пишу, поки я існую – я існую, поки я пишу».

.

Чому Америці вдалося, а ми все ще пасемо задніх?

Максим Нестелєєв: Після вбивства Джона Кеннеді американці зрозуміли сповна, в які трагічні часи вони живуть. Тоді ж з’єдналися всі їхні одвічні теми: техніка, зброя, заговори, влада. Поступово заповнилися усі жанри, попри те, що вони майже не перекладають з інших мов. Американці декілька разів переосмислювали свою історію, і їхня література самодостатня. Але не варто думати, що так має бути всюди. Кожна література має свій шлях. І дуже складне питання, чи маємо ми орієнтуватися на американську літературу, чи ні.

Богдана Романцова: Переклади американської літератури в Україні – це спроба заповнити лакуну, яка є дуже відчутною. Можна називати їх матеріалом для опрацювання – тексти можуть виховувати читачів (читаючи складні тексти, ми стаємо кращими) і також авторів. Там є чого повчитися, бо українські письменники зазвичай хочуть бути інтелектуальними і водночас подобатися всім.

Зрештою, флер інтелектуальності втрачається за детальними поясненнями: замість того, щоб читач сам здогадався і порадів своїй кмітливості, йому тричі все «розжує» автор, щоб не оминути можливості показати свою обізнаність

Ростислав Семків: Культура урізноманітниться, чим більш вільним будуть себе почувати автори і мати можливість для широти маневру. Коли митець відчуває, що може зробити все, то він може піти і створити шедевр.

Читайте також: Що ми знаємо про американський міф?