Можна дивитися перед себе, а можна – зверху вниз, зліва направо й справа наліво. Як кому заманеться. Але варто пам’ятати: твоє бачення напряму залежить від позиції, з якої ти дивишся на світ. І власне, з якої позиції ти читаєш. Даніель Пенак колись сказав, що читання ніяк не пов’язане з регламентом життя суспільства, воно, як і любов, – це спосіб життя.
Ми ж підглянули, у який спосіб читають Андрій Любка й Ірина Соловей. Це відбувалось згори вниз, а точніше – з одного київського даху. Зручність такого читання полягає у тому,що після особливо щемкої фрази можна відвести погляд в далекий горизонт, небо і сонце. А щемких фраз на даху вистачало. Чесне слово!
«…Ніби навколо ліс і над нами – так близько – небо,
Ніби в тобі зовсім не я, а безмежне гаряче небо,
Все, що у мене є – це квиток до тебе,
Це квиток до тебе, квиток до тебе».
«…І все раптом до мене доходить – тут, під її будинком,
В цьому чужому місті, в якійсь країні, добряче напідпитку,
По третій ночі».
«…Це не твоє серце так гучно гупає,
А просто тиша навколо – як серед сну,
Бо смерть – це навіть не кімната,
І навіть невідомо чи простір».
«Хотілося написати вірш для тебе пафосно і цікаво,
Щоб у ньому зірки горіли, і гріли, як кава в термосі…»
«Все, що у мене є – твої кольорові світлини,
Папка в лептопі, п’ятнадцять фото, і довгі, як зими,
Вії твої, зіниці, котрі бувають веселими, добрими, злими,
Вони вдивляються в мене і я зливаюся з ними».
«Все у нас вийде, буде і збудеться,
от тільки б знайти на що опертися.
Ти просто не бійся: живи, як вулиця…»
«…Спочатку шепотітимеш на вушко,
Потім тягнутимеш за руку,
Далі і зовсім стягнеш з мене ковдру,
І аж тоді
Я повалю тебе на ліжко
І ти мене поцілуєш,
Бо, в порівнянні з твоїми поцілунками,
Навіть смерть – лише іграшка.
«Хотілось створити тобі релігію і стати її пророком,
Малювати з тебе ікони, творити дива зухвалі,
І я сидів ночами перед своїм добитим лептопом,
Підбирав слова і дивився на тебе, поки ти спала».
«Я – темний. Я – гарячий. Я – квітковий.
Я – неприборканий, безсонний. Я – тремчу.
Коли і ти зі мною смертю заговориш,
Коли ввірвешся в мою самоту…»
«…Я довго дивлюся в вікно, поволі старію. Від цієї думки кадик
Повзе горлом, як ліфт, підперезаний сухожиллями й венами».
«У тобі грає циганська музика, якесь безкінечне радіо,
У твоєму голосі – неіснуючі материки, на яких живуть кочові племена.
Вісім демонів рвуться тобі з очей, аби повизбирувати
Пахучі зернята кави, аби станцювати навколо вогнища».
«…і у темряві було видно, як
повільно випаровується наша молодість,
і як ще повільніше минає час, залишаючи по собі
запах розпеченого пилу і запотілі вікна».
«Я точно знаю, є в мені щось від нечистого.
Я би сказав, що є навіть і від брудного.
Коли я знімаю з тебе панчохи, наче намисто,
У тебе між ніг розквітають пелюстки української мови».
«Коли ти видихнеш, безсила: «Я кохаю»,
Тоді відкрию тайну: що мене немає…»
Світлини Жені Перуцької
Вірші Андрія Любки
Найкращий лайк — це 30 гривень))
Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.
Спасибі.
|
Цікава ідея. Гарно книжки порозвішували. Фото чисті.
Варто додати, що під час читання ніхто із поетів не постраждав і щоб не повторювали цей вчинок. Дахи бувають різними, а Пегаси – зайнятими 🙂
«Все у нас вийде, буде і збудеться,
от тільки б знайти на що опертися.
Опертися можна лише на Бога – він моя скеля! Гарні світлини!
Господь моя скеля й твердиня моя, і Він мій Спаситель! Мій Бог моя скеля, сховаюсь я в ній, Він щит мій, і ріг Він спасіння мого, Він башта моя! Псалми 17:3
«Коли ти видихнеш, безсила: «Я кохаю»,
Тоді відкрию тайну: що мене немає…»
Ці рядки беруть за живе… Все чудово підібрано, молодці, ідея супер)))
кльово дуже
шкода, що тут не можна коментарі лайкати ггг
Я закохана в ці вірші. Божественно.
Треба було б організувати такі собі читання для поетів на даху. Між землею і небом. Для всіх бажаючих. От тільки б знайти такий дах, на який би можна було підніматися без дозволу багатьом. Я б відвідувала=)
Любка, а ты романтик, оказывается!
яскраво. сонячно-тепло. живе.