Добірки

На українському книжковому ринку з’являється все більше дитячих книжок на складні теми: непрості стосунки в родині, діти з особливими потребами, гомосексуалізм, насильство, смерть 

Питання про смерть належить до числа перших світоглядних проблем, яку дитина може усвідомити з доволі раннього віку. За словами Ірвіна Ялома, одного з небагатьох психологів, які писали про сприйняття смерті дітьми, ця тема тривожить навіть малюків до двох років. До її словесного формулювання діти зазвичай приходять у чотири-п’ять років, коли починають питати у батьків, що відбувається з померлими, чи помруть мама з татом і сама дитина.

Розмова з дитиною про смерть сучасним дорослим зазвичай нелегко дається: вони самі відчувають тривогу, пов’язану зі смертю, для них це часто, як і для їхніх дітей, питання невирішене. Книжки, у яких проговорюється тема втрати, можуть допомогти провести цю розмову, можуть її продовжити, поглибити, зробити предметнішою і виразнішою, а часто — будьмо відвертими — допомогти й самим дорослим сформулювати відповідь на питання про смерть.

Ейтан Борітцер. Що таке Смерть? — Чернівці: Чорні вівці, 2016. — 36 с. 

Книжку-білінгву «What is Death?/Що таке смерть?» можна вважати адресованою саме таким батькам, які не мають певності, як саме найкраще провести з дитиною розмову на непросту тему. Текст написано верлібром: вочевидь, автори вирішили, що така форма найбільше пасуватиме розмові про складне й піднесене, яким їм бачиться завершення життя.

У книжці проговорено багато аспектів, що стосуються смерті: коли і як вона може трапитися, що стається з мертвим тілом, що відбувається, коли не стає близької людини. Чимало уваги приділено інформації, як різні релігії та культури (у книжці є навіть спроба пояснити, що таке релігії та культури) проводять поховальні обряди та які мають уявлення, що відбувається після смерті. Дуже коротко й дуже поверхово розказано про ставлення до смерті в буддизмі, християнстві та ісламі, і окремо — про те, як сприймають смерть атеїсти. Завершальна тема — подолання смерті через добрі вчинки та пам’ять про них.

Думаю, книжку не призначено для читання вголос із дитиною: мало хто з малюків від чотирьох років (саме такий вік адресатів вказано на виданні) зможе сприйняти шістнадцять сторінок переповненого інформацією та філософією верлібру.

Можливо, з малими читачами варто порозглядати окремі малюнки (стилізовані під дитячі) та переказати ідеї з відповідного тексту. Але насамперед це видання буде корисно прочитати батькам, які шукають власної відповіді на питання про смерть. Попри певну поверховість і пафос, книжка «Що таке смерть?» варта уваги, адже не має жанрових аналогів на українському ринку.

Для дитини тема смерті не закривається тоді, коли вона вперше обговорить її з дорослими. На різних етапах розвитку дитина по-різному осмислює це питання, освоює його зокрема й через гру: з покоління в покоління переходять ігри в поховання, у війну, дитячий чорний гумор і страшилки. «Долання» смерті, спроби «переступити» через неї — серйозна духовна робота для дитини.

За твердженням Ірвіна Ялома, діти мають власну стратегію взаємодії зі смертю — заперечувати її остаточність. В уявленні дитини життя після смерті має продовжитися, тільки в іншій формі: на небі, у квітці, що виросте на могилі, у речах, що їх залишив після себе померлий, зрештою (цей варіант зазвичай підказують дорослі) у серцях і пам’яті людей, які любили того, хто вже помер. Завдяки цій природній вірі та психологічній пластичності діти не схильні так гостро й довго переживати втрату, як дорослі; а питання про власну смертність для них не постає аж до підліткового віку.

Саме цю стратегію заперечення підхоплюють автори більшості дитячих книжок на тему втрати. Наприклад, у такому ключі тему смерті проговорено у двох книжках, що з’явилися в перекладах українською цього року: «Чи вмієш ти свистати, Юганно?» Ульфа Стака і «Мій дідусь був черешнею» Анджели Нанетті (обидві — для молодшого шкільного віку). Смерть близької людини показано в них як частину життя головного героя, увагу зосереджено на його почуттях і діях.

Ульф Старк. Чи вмієш ти свистати, Юганно? – Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. – 72 с.

До книжки Ульфа Старка увійшло два оповідання: у першому, «Чи вмієш ти свистати, Юганно?», йдеться про друзів-хлопчаків, які знайшли собі дідуся у притулку для старих людей, пережили з ним кілька кумедних пригод, а потім той помер, так і не почувши, як його «внук» навчився свистати.

Попри те, що хлопців зображено із симпатією, в оповіданні немає зайвого пафосу: дідуся вони шукають не для того, щоб розвеселити старого чоловіка, а щоб він розвеселив їх (і щоб давав кишенькові гроші); коли той помирає, сердяться на нього, бо він не дочекався виконання пісні; а одразу після похорону йдуть запускати повітряного змія.

Ульф Старк реалістично й спокійно описав етапи дитячої реакції на смерть, ба навіть не без гумору, тому загалом оповідання вийшло дуже веселим і життєствердним.

Цікавий спосіб подолати смерть вигадує герой другого оповідання з книжки, «Моя сестра — ангел». Своїй ненародженій сестрі хлопчик дарує невеликий відрізок власного життя і своє тіло: він переодягається в сестру і блукає містечком, показуючи їй принади дитячого світу.

Читайте також: Ульф Старк: «Тримайте зв’язок зі своєю внутрішньою дитиною»

Хлопчина й раніше частенько подумки спілкувався із сестрою, та тепер проживає її фізичну присутність — щоб після цього відпустити. Оповідання дуже динамічне, з блискучою послідовністю кумедних ситуацій, у міру зворушливе наприкінці. І тема його — не смерть, а життя з цією смертю, життя понад смертю, просто життя.

Анжела Нанетті. Мій дідусь був черешнею. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 136 с.

Герой повісті «Мій дідусь був черешнею» Анджели Нанетті — теж хлопчак, якому на початку книжки лише чотири роки, а наприкінці — близько семи. Він має маму й тата, і дві пари бабусь-дідусів: одні живуть по сусідству й більше переймаються власним песиком, аніж онуком, а другі мають чимале господарство в селі.

Хлопчикові доводиться пережити спочатку смерть сільської бабусі, потім, після важких перипетій, сільського дідуся, розлучення батьків, переїзд до села, але зрештою історія має щасливий кінець.

Темі старості, хвороби і смерті тут приділено чимало уваги: описано і реакцію хлопчика на смерть близької людини (розгубленість від того, що ніхто не може остаточно пояснити, чи бабуся кудись поїхала, чи полетіла на небо, чи її закопали в землю), і його готовність прийняти стратегію заперечення смерті («бабуся стала гускою», «поки тебе хтось любить, ти не помираєш остаточно»), і процес створення нового образу померлої людини (дідусь, який став черешнею, підставляє гілки, щоби хлопчикові було легше вилізти на дерево, гойдає внуків).

І все ж, як на мене, головна сила книжки в тому, що в ній показано, наскільки дитину більше травмують проблеми живих дорослих, аніж смерть когось близького. Ця історія про те, як важко хлопчикові жити й пізнавати життя поруч із мамою, яка постійно сердиться на всіх навколо й не може забезпечити ресурсу підтримки малому у важкі для нього хвилини, наприклад у час його першої зустрічі зі смертю.

Думаю, дорослий читач головною героїнею повісті вважатиме радше маму хлопчика, ніж його самого; мене особисто саме її історія, а не малюка, найбільше обурювала, хвилювала і розчулювала. Тому я схильна вважати, що попри кольорові вишукані ілюстрації та твердження, що повість рекомендовано читати дітям молодшого шкільного віку, це таки книжка для батьків, і то не без дидактичного меседжу.

Читайте також: «Мій дідусь був черешнею»: українська версія

Та й сама оповідь для читачів-дітей буде недостатньо динамічною, і їй бракуватиме «чарівності»: нагромадження побутових деталей можуть не знайти відгуку в дитячому прагненні надзвичайного.

Катерина Бабкіна. Шапочка і кит. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 60 с.

Таку саму націленість на дорослого читача я бачу й у книжці «Шапочка і кит» Катерини Бабкіної. Це вишуканий текст, ніжний і поетичний, із особливим медитативним ритмом, який уміє створювати тільки поетка Катерина Бабкіна. У ньому — щемка історія мами-художниці, у якій ні боротьба за сина, ні розлучення з чоловіком, ні тиск суворої матері не можуть загасити творчого вогню; яка у складних обставинах знаходить нове кохання.

Натомість для дітей у книжці є небагато принад: лише кит, який регулярно їсть хлопчикові таблетки (мені так і не вдалося однозначно проінтерпретувати цей образ: чи це хвороба? Чи, навпаки, втеча від неї?), та ніжні ілюстрації, які дуже пасують до поетичності тексту. Ні справжніх пригод, ні доступно поданої для дітей інформації про хворобу Шапочки, ні спроби показати, як дитина сприймає (чи не сприймає) ймовірність власної смерті — а це тема справді унікальна. Хлопчик лише спілкується з китом і видає надто дорослі філософування.

Читайте також: Їжак Вільгельм у пошуках Світла

Думаю, Катерина Бабкіна мала на меті не так написати історію для дітей, як зробити проект, мета якого — зібрати кошти для благодійного фонду, що опікується онкохворими дітьми. Але читачі-діти не можуть допомагати фонду грошима, тому всі зусилля авторка націлила на батьків. Зворушити дорослих проникливим текстом — ось що вдалося Катерині Бабкіній, а діти… аби вони не хворіли.

Валентина Вздульська. Плутон – Харків: Віват, 2016. – 32 с.

Книжка Валентини Вздульської «Плутон» набагато краще надається для дитячого читання. Сюжет динамічний, яскравий, текст написано короткими реченнями й доступною мовою, а теми оповідання — космос і домашні тварини — апелюватимуть до більшості читачів старшого дошкільного і молодшого шкільного віку.

Хлопчик-герой книжки рік тому втратив свого собаку Плутона, якого дуже любив і за яким досі сумує. Він уявляє, що пес тепер живе на планеті Плутон, тому з нетерпінням очікує на космічні знімки з поверхні карликової планети. Батьки ж готують синові сюрприз: дарують мале щеня Ванільку, але хлопчик не одразу готовий прийняти нову чотирилапу подружку.

Смерть у цій книжці за кадром, читачі лише стають свідками суму, який вона по собі лишає в дитячому серці. Марко використовує традиційну для дітей стратегію заперечення остаточності смерті: він вигадує, що Плутон живе на Плутоні. І хлопчикова віра в диво, віра в те, що він іще раз зможе побачити свого собаку на фотографіях із космосу, віра, яка так і лишається нереалізованою, — це те, що найбільше зворушує в цій історії. Разом із тим мені здалося, що деякі почуття, що їх авторка приписала дитині, надто витончені для такого віку.

«Плутон» — книжка-картинка, яку можна читати вголос дітям від 5 років (десь у цьому віці з’являється цікавість до космосу), а можна рекомендувати і для самостійного читання: на кожній сторінці є небагато тексту і великий малюнок. Ілюстрації доволі лаконічні та стримані, але добре передають настрій тексту; шкода тільки, що деякі з них трохи «забігають наперед» і першими відкривають повороти сюжету.

Читайте також: Війна і мир, що змінили Рондо

Галина Кирпа. Мій тато став зіркою. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 38 с.

«Мій тато став зіркою» Галини Кирпи — ще одна книжка, центральною темою якої стає смерть. Головна героїня переживає смуток за татом, який загинув на Майдані, і від її імені авторка міркує про те, де тато був потрібніший — на барикадах чи вдома біля доньки, про війну і про переселенців.

Цю книжку не можна у строгому сенсі назвати дитячою: в ній немає ні чіткого сюжету, ні пригод, ні чарівного; багато які роздуми не схожі на думки п’ятирічної дівчинки. Це радше привід для батьків поговорити з власними дітьми про складні моменти сучасної ситуації в Україні, про свої цінності та про позицію в тих чи тих питаннях.

Стосовно смерті в цій книжці використано традиційну стратегію заперечення: дитина  вірить, що тато світить до неї з неба, часто подумки з ним розмовляє. Показово, що головна героїня історії — дівчинка: у повісті представлено яскраво «жіночий» погляд на війну. Це погляд із тилу, погляд гострого неприйняття.

Війні та смерті протиставлено народження нового життя (знову-таки, дівчинки), бажання знищити війну (вустами малого хлопця), готовність підтримати постраждалих від бойових дій (подружитися з сусідкою-біженкою). І книжка ця цінна для читання саме з дітьми, бо ретранслює цінності пацифізму та взаємодопомоги.

Окремо варто відзначити емоційні ілюстрації Оксани Були, яка зосередилася на ілюструванні позитивних моментів історії, до того ж намалювала аж три портрети тата.

Книжки про смерть і переживання втрати дуже важливі для кола дитячого читання. Вони мають потужний терапевтичний ефект і допомагають осмислити питання, яке належить до числа найважливіших для дитини. Тому дуже добре, що українським читачам є з чого вибирати.

Фото: «Видавництво Старого Лева», «Читомо», «Чорні вівці»

Чільне зображення — фрагмент обкладинки «What is Death?/Що таке смерть?»