Казкарка

М. Арольд. Чародійки. Фатальне закляття/ переклад з нім. – Харків: Юнісофт, 2016. – 168 с.: іл. – (Серія «Чародійки»).

Що там приховувати? Ми всі проходили через це. «Сейлормун», «Сабріна», «Баффі – винищувачка вампірів», «Усі жінки – відьми»… Здається, захоплення подібним фентезі є таким же етапом дорослішання багатьох дівчат, як зимові дефіле в тонюсіньких панчохах. Та якщо вже фанатіти, то краще від книжкового циклу: тут тобі й інтрига, й напруга, незгірша за серіальну. А крім того ще й години, дні, тижні абсолютно добровільного, аж ніяк не примусового, запійного читання *зловісний батьківський сміх*.

Для такого ефекту потрібно щось на кшталт Дари Корній, але в масштабах Джона Толкіна. На теренах укрсучліту нічого подібного поки що не передбачається. Тому вітчизняні видавництва помалу беруться за переклади європейських фентезі-серій. Що з того виходить, спробуємо з’ясувати на прикладі юнісофтівського «Фатального закляття».

Це перша частина 12-томного циклу «Чародійки» (в оригіналі – Magic Girls) про пригоди маленьких відьом. Автор – знана в Німеччині письменниця Марлізе Арольд. На її рахунку понад 180 дитячих і підліткових творів, зокрема й кілька магічних серій для дівчат. Якщо вірити «Вікіпедії», книги фрау Арольд було перекладено більш ніж 20 мовами. Завдяки харків’янці Олександрі Ковальовій, котра зробила ім’я на художніх адаптаціях німецьких експресіоністів, тепер серед них є й українська.

Фабула «Фатального закляття» не те щоб вигадлива, але й не надто примітивна:  аристократична чаклунська родина Бредов потерпає від злиднів, соціальної ізоляції й невпинного дощу через злочини свого патріарха (читай: безрідного приймака) Леона. Останнього звинуватили в застосуванні чорної магії й засудили до вічного ув’язнення в тілі зеленої ігуани. Щоб спокутувати гріхи роду, а заразом зібрати якомога більше інформації про сучасні звичаї Homo sapiens sapiens, клан Бредов вирушає в 5-річну Експедицію до світу людей. Дослідницька група, м’яко кажучи, строката: рептилоїдний Леон, його вірна, але слабкодуха дружина Йоланда, трійко їхніх дітей (старша дочка Дафна, середульша Елена, 4-річний син Руфус), владна й ексцентрична теща Мона, а також найліпша подруга Елени Міранда – людолюбка, кар’єристка й добра душа.

Прибувши на місце, усі семеро (добре, шестеро – ящірка не рахується) починають з’ясовувати стосунки, заводити знайомства й натхненно нехтувати секретністю місії: привселюдно практикувати телекінез, сипати прокльонами, оживляти іграшки, базікати по чарівному комунікатору в присутності сторонніх. Воно й не дивно, адже магічна підготовка до супервідповідальної й надтаємної Експедиції, провал якої загрожує новими відьомськими процесами, обмежується студіюванням застарілого підручника «для хороших дружин». Ясно ж, що роботі під прикриттям знервованих жінок, плазунів і дітей вчити не треба. Самі впораються!

А як ні, то не біда. Ми ж бо в дівочому фентезі: тут дивакувата поведінка новоприбулого сімейства бентежить лише двох восьмикласниць, котрі навчаються разом з Еленою й Мірандою, та виховательку малого Руфуса, яку швидко переконують не вірити своїм очам. Натомість перед гостроокою Яною й наполегливою Неле ніхто особливо не криється. Ба більше! Коли юні детективи ну зовсім випадково дізнаються правду, жодній із дорослих відьом Бредов навіть на думку не спадає виправити ситуацію магічним шляхом. Або банально відбрехатися. Навіщо? Усім відомо, що з 13-річних дівчаток виходять ідеальні утаємничені маґли смертні.

Читайте також: Енн із Зелених Дахів на противагу вампіркам і одержимо закоханим

Така-от знежирена, низькокалорійна логіка, приправлена дрібкою бородатих штампів. Якщо вивчати людські звички, то неодмінно з розкішної вілли в найфешенебельнішому районі міста. Брендові речі, спортивні машини й невичерпні статки додаються (привіт із «Сутінків»!). Якщо карати шкільного забіяку, то так, щоби в нього тріснули / репнули / сповзли штани. Демонстрація спіднього – це завжди дотепно, повчально й зовсім не принизливо © панове Муні, Червохвіст, Гультяй, Золоторіг.

До речі, про роулінґівські алюзії. От як від них утриматися, читаючи про метаморфози, чаклунські іспити й Чорні Мітки – та бодай тобі! – Мантії? Не кажучи вже про людинознавство, амуромагію чи камінну мережу доставки. Ні, до «Тані Гроттер» Арольд далеко, але без запозичень явно не обійшлося. Що вдієш: не списували тільки греки. Бо не мали, в кого.

Читайте також: У зомбі людське обличчя

Зрештою, творчо осмислена інтертекстуальність – це навіть круто. Чого не скажеш про катастрофічний брак сюжетної дії. Сподіваєтесь на авантюри, загадки, карколомні віражі долі? А дзуськи! За 168 сторінок герої, чи то пак героїні (бо чоловіків у книзі катма: ігуанмен, дошкільнятко, хтивий професор і шкільна футбольна зірка – ото й увесь основний склад) заледве  встигають розіграти експозицію й розставити сякий-такий реквізит. Аж раптом оповідь уривається. Ні, не на найцікавішому місці, а просто посеред зав’язки. Читачеві ж залишається тільки остовпіло гіпнотизувати останню сторінку, не розуміючи, що, власне, сталося й чи варто чекати продовження. Надто якщо «Юнісофт» оформить його так само «креативно», як першу книгу. Бо з макетом німецького видання, скопійованим харків’янами, схоже, довго не морочилися.

Відьомське фентезі? Хм… Трохи готичних заголовків, кількадесят звірино-масонських символів, дещиця абстрактних закарлючок і багато-багато рожевого – те, що треба! Мало експресії? Тоді нехай на сторінці вряди-годи вигулькує мальований кіт. Або чарівна куля. Або рецепт шоколадного торта. А краще – віршоване закляття.

На практиці це виглядає, як щось середнє між «Енциклопедією справжньої дівчинки», ілюстрованою казкою Отфріда Пройслера й вікопомною «Книгою темряви». Варіант не найгірший, але Владиславові Єрку показувати не варт.

В українському виданні до естетичних огріхів додаються ще й орфографічні: «від вище зазначеної», «без вісті», «ні за що в світі», «сигарилла» (не хочеться бути занудою, але див. «Подвоєння приголосних у словах іншомовного походження»). Знаки губляться («від[ь]мочок», «(Серія «Чародійки[»])»), слова повторюються («Де б вона не з’являлася, вона завжди справляла яскраве враження»), терміни з глосарію порушують алфавітний порядок. Коректура? Ні, не чули.

Таке недбальство не лише ріже око, а й псує враження від направду якісного перекладу Олександри Ковальової. До її роботи присікатися важко: легкий стиль, густа, автентична, зрозуміла лексика (не без русизмів, але виключно в словникових межах), співзвучні, хоч і дещо кострубаті рими. Але ж і в оригіналі геть не нюрнберзька поезія, тому маємо, що маємо.

Що ж, з недоліками розібралися. Тепер про хороше. Попри всі друкарські хиби й художні умовності «Фатальне закляття» скидається на початок живої, багатовимірної історії, де є не лише любов і магія, а й гумор, сімейні сварки, дурнуваті витівки й обурлива несправедливість. Це світ недосконалих дівчат різного віку, котрі нітяться, злостяться, заздрять, обманюють, пропускають уроки фортепіано, набирають вагу, вагітніють до шлюбу, цілуються з чужими чоловіками, збувають нелюбих зятів до зоопарку й носять лобстерів на голові. А головне – нічого не бояться, міцно тримаються тих, кого люблять, і добре думають перш ніж закохатися. Таким героїням легко співпереживати, за ними цікаво стежити, впізнаючи в кожній щось від себе.

А сюжет… Може, ще розкрутиться? Таки ж 11 книжок попереду. Далі буде ліпше: дія набере обертів, рожева мана зміниться чимось людськішим, помилок поменшає. Або ні. Побачимо.

• панянкам від 10 до 15 років, небайдужим до фентезі;
• старшим сестрам, молодим мамам і татам, стильним бабусям, прогресивним вчителям;
• юним прихильницям Сьюзен Певенсі, Герміони Ґрейнджер та Аліси Лідделл (вона ж – Кінґслі, вона ж – у Дивокраї, вона ж – у Задзеркаллі);
• замість телевізора, ютуба й новинної стрічки ВК.

• особам з гострою алергією на дівочі теревені;
• поціновувачам важкого / темного / батального фентезі;
• носіям високої естетичної організації;
• грамар-наці;
• у пошуках сенсу буття.