uncategorized

Ні, я ще можу зрозуміти оцей весь «дискурс», на зразок: сидіти на підвіконні, гріти тонкі пальці об гарячу чашку із пряним глінтвейном, тулячись тремтливими плечима до шибки, і кутаючи ноги у м’який плед (певно не шерстяний, бо шерстяний колючий, а це ж вибивається із ідеальної картинки Жовтня. З іншого боку, флісовий плед теж не личить витонченим натурам… Нехай це буде плед із шерсті меріноса). Теоретично я можу зрозуміти, навіщо це червоною ниткою проходить крізь усю книжку Тамріко Шолі «Внутри женщины» (Фоліо, 2014).

Це як перепости картинок у соцмережах, де таке велике дівчаче око дивиться на сніг крізь шибку і відбивається у склі (бажано, щоб у кадр вписувався котик). Сумарно це все дає відчуття долученості до своєрідної субкультури дівчат, зітканих з ефіру і не таких, як усі: пасма їхнього волосся зісковзують на лоба, влітку з виточених плечей спадають бретельки сарафанчиків (у Шолі в книжці теж спадає), а взимку вони п’ють відрами глінтвейн і гріють ноги у пледах і м’яких капцях. Ах, це певно дуже романтичний образ, і такою хочеться бути. Але я не розумію, яким чином цей антураж має стосунок до жінок загалом? І навіщо було завішувати таку серйозну тему, як дослідження внутрішнього світу жінки, аби в результаті втиснути усе розмаїте жіноцтво у рамки одної субкультури?

«Протягом трьох років авторка вивчала внутрішній і зовнішній світ жінок, а потому розкрила усю райдугу жіночих переживань», – йдеться в анонсі презентації книжки на сайті видавництва «Фоліо». Всю райдугу жіночих переживань нам пропонують почитати у низці коротеньких новел, де героїнею стає щоразу інша жінка зі своєю історією. Всього у книжці розказано 15 історій, включно з історією авторки.

Це вже друга книжка Тамріко Шолі на тему «нутрощів». До того письменниця і журналістка спробувала розкрити світ чоловіків, і мала серед читачів успіх.

Важко сказати, що більше роздосадувало мене у цій книжці. Чи невиправдані очікування, що жінка нарешті буде показана справжньою у своїй багатогранності? Не суто споживачкою (активно нав’язуваний останнім часом образ), і не людиною поверхневою та зацикленою на чоловіках і заміжжі. Чи те, що у книжці – навпаки – випинаються передумови гендерних стереотипів, як от: «Женщине нельзя давать много самостоятельности, иначе она начинает считать себя невероятно умной и глубокой». Дуже глибока думка, варта була публікації у книжці. Дійсно, спробуй ще подумати, що ти розумна і глибока! Ні, твоя роль – бути пласкою «пустушкою» і годити чоловікові.

Тамріко говорить про те, що заради коханого чоловіка можна, наприклад, вдавати з себе не ту, ким те є насправді. «Ми, по суті, взагалі все своє життя змушені щось імітувати перед чоловіками. Тому що як тільки ти перетворюєшся на звичайну людину, йому стає нудно. Всі ці місячні, сльози, температура… перестаєш прикидатися Єленою Прекрасною – перестаєш подобатися.

– Ну, якщо чоловікові приємно – чому б не прикинутися? Чоловіки – вони ж теж люди. Не можна бути егоїсткою.

– Саме так. А більшість жінок – меркантильні егоїстки. Тому завжди будуть коханки, готові прикидатися». У той час, як люди нарешті приходять до усвідомлення щирості у стосунках, Тамріко пропонує грати в ігри.

«У сучасному бізнесі працюють тисячі жінок, яким об’єктивно ніколи не стати видатними в цій сфері. Більше того: більшість з них ненавидять свою роботу і виконують її абияк», – це слова однієї з героїнь Тамріко. Звісно, Тамріко наче знімає з себе відповідальність за слова іншої людини, але саме авторка є тим фільтром, тією призмою, яка проектує на сторінки книжки ті чи ті думки. Чому більшість її героїнь є жінками, зацикленими на чоловіках? Чому їхні історії – це історії про жінок і чоловіків, успіх чи неуспіх у чоловіків?

Літературний Бехдель-тест «Всередині жінки» явно не проходить. А де ж інші історії? Багатогранні, складні жінки можуть розповісти немало: про батьківство і сестринство, про дружбу і роботу, про мандрівки і науку. Не лише про чоловіків. Коли на сторінках книжки постають справді цікаві історії, то вони теж сплощені, ніби нещирі. Наприклад, про волонтерку. Тамрікина волонтерка займається цим, скоріше, в данину моді. Якщо ви маєте у себе в соцмережах друзів, що волонтерять, особливо у «тяжких» сферах (шпиталі, АТО), то ви знаєте, як пробирають часом їхні повідомлення. Як пронизливо буває читати їхні звіти про поїздки, як починаєш сміятися з ними, коли вони отримують листи вдячності від своїх «підопічних». У Тамріко після прочитання «волонтерської» історії виникає лише одне питання: ну і що?

А за жінку-Домінантку мені взагалі прикро. Завжди було цікаво, чому люди в сексі обирають такий варіант ігор. Що за психологічна травма в них говорить? Чому їм подобається принижувати чоловіків? Це якась внутрішня образа? Біль? Бажання помсти? Чи прагнення вирватися із оточення, в якому ти сіренька мишка, ніким не помічена? У Тамріко Домінантка заробляє гроші. Все. Ніяких психологічних передумов: жінка ріже чоловіків лезом, бо за це гарно платять. ЯК можна брати такі цікаві теми, але не копати глибше?

Тож, напевне, мене найбільше роздратувала вибірка жінок для книжки. Тут немає бабусь, які виживають з останніх сил на мізерну пенсію. Немає матерів-тиранок, бездомних підлітків чи жінок-солдатів. Усі героїні роману – це такі собі Тамріко із різними іменами, у віковому діапазоні від 24 до 38 років. Таке враження, що авторка кинула клич у Фейсбуку і наговорила із аудиторією своїх підписників на 190 сторінок книжки, не маючи на меті знайти дійсно цікаві історії. Всі героїні, видається, вигадані самою Тамріко. Або ж пропущені через такий коток авторського сприйняття, що втратили усі свої випуклості та шершавості, сплощилися і обернулися на копії авторки. Героїні не мають власного стилю мовлення чи якихось виразних особливостей, вони вирізняються одна від одної хіба одягом (ретельно описаним) і напоями, які вони п’ють під час інтерв’ю.

Але Тамріко Шолі й не приховує цього: вона шукала в історіях себе. Тому тільки себе і знайшла. Жінка ж і надалі лишається загадкою для масового читача.

Проте, гадаю, книжка матиме успіх, як і попередня. Причиною цьому будуть самі історії: жінки в них подолали труднощі і «зробили себе» самі. Вони подолали наркоманію, комплекси, горе, біль. Вони змогли. А отже, і читач зможе. А такі історії подобаються.

• любителям легкого чтива в метро
• читачкам Донцової
• любителям клубів, тонни косметики й гламуру
• прихильникам серіалів і життєвих історій.

• феміністкам (аби не мучитися ночами питанням «І за що ми стільки років боремося?»)
• чоловікам (аби не формувати хибне уявлення про жінок)
• юним вразливим особам жіночої статі (аби не скласти враження про стереотипні «жіночі цінності»)
• психологам (див. пункт 1)