Читомо > Видане > Роман «Вільний світ»: все пізнається в порівнянні

Видане

Роман «Вільний світ»: все пізнається в порівнянні

18.03.2015 0 Автор:

Вільний світ : роман – Тетяна Белімова – Харків : Книжковий Клуб Сімейного Дозвілля, 2014. – 272с.

Цю книжку Тетяна Белімова написала навмисне для того,  щоб я засумнівався в марності і непотрібності критики як жанру. Ні, вона таки рік не розмовляла зі мною, після того як я не втримався і розкритикував її попередню книжку «Київ.UA», – все як я і передбачав для такої камерної літератури, як українська, статтю сприймають, як особисті випади.  Але це дивним чином не завадило їй до тієї критики дослухатися.

Головною претензією тоді було те, що в романі з такою доменною назвою взагалі не було Києва, як такого. І про роман у жодному разі не можна було сказати «київський текст». Безособові спальні райони, неназвані парки й безликі станції метро. На весь роман були лише дві назви вулиць, для яких чомусь зроблено виняток. Доволі камерна історія подружньої зради, яка з таким же успіхом могла відбутися в будь-якому іншому місті, та навіть і в іншій країні. Навіщо їй така назва?

І ось, у наступному «Вільному світі» авторка наче вирішила зрізати самовпевненого критика на зльоті, локалізувала свою історію в такому екзотичному міському районі, про існування якого знають і пам’ятають лише кияни в третьому поколінні або дуже вже допитливі «понаєхавші». В колишньому робітничому житлоселищі на Трухановому острові на Дніпрі, яке колись виросло довкола судноремотної верфі, було спалене під час війни (на жаль, тепер треба вже уточнювати – під час попередньої), а відбудувати комуністи його не дали, вирішивши, що на його місці буде Пішохідний міст і парк культури та відпочинку з гіпсовими гребчихами. Від селища залишилися лише хрести кладовища в самій пущі, неподалік від пляжу. Авторка таки зрізала ймовірного  критикана. І навіть патріарх описаної в цьому романі родини має забуту професію бакенщика (це була ще одна претензія до попереднього твору: муж-тиран не мав геть ніякої професії, а для чоловіків це важливо).

kiev-001

Отже «Вільний світ» – це сімейна сага, історія родини з Труханового острова, яка охоплює щось із 80 років – від кінця тридцятих, через війну, яка грається долями споріднених героїв і розкидає їх по всьому світу, аж до Австралії, – і аж до перших років української незалежності, коли ті ж втрачені для родини «австралійці» вперше змогли повернутися до рідні, без ризику потрапити до всюдисущого КДБ, яке раніше перехоплювало навіть листи до родичів.

Популярності сімейних саг шкодить погане знання читачем ступенів спорідненості. Весь час доводиться розбиратися, хто кому єдинокровний, а хто єдиноутробний брат-сестра, хто такий шуряк, і хто кому зовиця. А стриї чи вуйки – то вже взагалі без довідки не розібратися. Через деякий час читач помічає, що слідкує вже не за сюжетом, а виключно за генеалогією. Ось і попередні рецензентки здебільшого намагалися розібратися, хто кому швагро, і звинувачували в марності цих спроб не себе, й навіть не невістку, але авторку. Мені тут нагадали, як оригінально вийшла з цих складнощів Оксана Забужко – просто подала в «Музеї покинутих секретів» генеалогічне дерево своїх героїв. І усі рецензенти одразу визначилися й нічого Оксані Стефанівні не закидали.

168371ad_30e0_11e4_9708_00155d13641d_5c16d6fd_31e2_11e4_9708_00155d13641d.resize1

Мене ж усі ці складні сімейні стосунки ніколи не відволікали він головної принади сімейних саг –  справжньої, не ідеологізованої історії України, поданої через окремі людські долі, а не через суспільно-економічні формації й класи. Довгий час це було єдиною опозицією парадній і трафаретній історії радянського взірця. Взагалі, писати про Другу світову війну, після всього того, що понаписували про неї три покоління радянських графоманів, – то неабиякий виклик для автора. Весь час ризикуєш скотитися в пафосний радянський тон. Ну, ось скільки писали в нас про стражденних гастарбайтерів, яким ФРН ще в 90-ті продовжувала виплачувати компенсації дойчемарками, а до Белімової ніхто й не зауважив, що можна було потрапити робітником до якогось бауера (німецькою „куркуль” – Ред.) на село, й жити ледь не правах призваного на фронт хазяйського сина. Й ледь не стати зятем того бауера. І я певен – що це правдива приватна історія, в якій немає місця жодній пропаганді, а тому їй самій до недавнього часу не було місця на сторінках українських книжок. Бо треба було показувати тільки страждання і концтабори.

Герой з концтабірною долею, який ледь животіє  на секретному військовому заводі, до речі, теж є. Але саме він, червоний офіцер, чомусь, звільнений союзниками, обирає оту Австралію замість повернення додому. Це теж нетрафаретно, бо сімейна історія, а не пропаганда.

А ось той наймит бауера якраз вирішує повернутися.  Для нього, парубка з українського колгоспу, який до того так само колупався в землі, але мав з того самі трудодні й не мав навіть неробочої переміни одежі, то взагалі було чи не кращими часами його життя. А тут ще – сіялки, віялки, інша сільськогосподарська машинерія, якої він в СРСР і в очі не бачив. Показовий також мотив, який примушує того гастрбайтера повернутися на батьківщину по війні, а не тікати кудись в Аргентину: парубок хоче, щоб на наших полях також запанувала ота машинерія, а не кріпацька праця, й наміряється застосовувати розвідані секрети німецької агрокультури у рідному селі. Вибач, русява гретхен, не склалося.

131280828854a

І ще дуже багато ось таких неафішованих раніше  гастрабайтерських, і не тільки, дрібничок, які неможливо вигадати, лише почути з вуст старших родичів. Це, до речі, може бути контраргументом у закидах попередніх рецензентів, що увесь текст витримано в єдиній тональності плачу. Для плачу необхідно було б, щоб той бауер запрягав хлопця в плуга замість коня, а не напував його домашнім вином після оранки. А тут як було, так було. Цьому (цій) ось пощастило. А цей бідака хлебнув горя. Це життя, а не підручник.

Помічена критиками певна непропорційність часової стрічки роману, коли авторка докладно й розлого описує саме воєнні часи, і від неї, мабуть, очікували такої ж докладності і щодо повоєнних, а там усе лише називається, згадується скоромовкою, мовляв «все як у людей», хіба що крім отієї історії з КДБ і листом з Австралії, теж навряд чи є вадою, а не особливістю роману. Родинна пам’ять вибіркова. Мій дід теж десятки разів розповідав мені про штурм Перекопа, і я вже завчив кожне його слово напам’ять, але обходив увагою значно триваліші періоди свого життя, бо про що там говорити? Мабуть, це невідворотна властивість майже документальних текстів, заснованих на родинних легендах, а не на мемуарах маршала Жукова. Якщо автор з цією диспропорцією боротиметься, він втратить головну принаду родинних саг – достовірність і щирість. Бо за браком свідчень доведеться дати волю вигадці.

Кажуть, дегустатори горілки більше всього шанують післясмак. З книжками теж так. Ось буває, читаєш розрекламовану колегами книжку, погоджуєшся, щодо стрімкості сюжету й авантюрного розвитку подій, які і викликали ледь не захват критиків, а проходить місяць – і не можеш пригадати нічого з розхваленої книжки, такими сірими-типовими-картонними виявилися персонажі й банальними ситуації – функції від сюжету, а не живі люди. З книжками Белімової не так. Післясмак від них триває довго. Саме через оті начебто «дрібнички», які неможливо вигадати, можливо тільки почути від живих людей і записати. Оту лайливу рецензію в силу різних зовнішніх причин я збирався написати цілий рік, а не просто забув. Мабуть, саме ця особливість її текстів була вже двічі оцінена журі «Коронації слова», цього року вже – першою премією.

Кумедно, що «Коронація» оголосила свій присуд саме в той день, коли було опубліковано оту мою критиканську рецензію на попередній роман. Треба буде перевірити, чи всіх кого я лаятиму, нагороджуватиме «Коронація»  та інші культурні інституції, це вже другий збіг.

truxanov

А щодо немарності критики, хай автори й на цілий рік потім ображаються, свідчить і те, що коли наступну їхню книжку розкритикує наступний критик, вони все ж таки самі приходять миритися й кажуть щось на кшталт: «Лише тепер зрозуміла. Ви ж були коректні. Критикували лише текст, не переходячи на особистість автора».

Навіть критика, а не тільки родинні саги, пізнаються в порівнянні. Порівнювати «Вільний світ» Белімової мені було легко, бо одну родинну сагу я колись давно написав сам, а іншу, – «Біла ріка» Сергія Дячука, – не так давно видав книжкою. З легкої руки Оксани Стефанівни жанр стає доволі популярним, бо чому ж ні? Все, що насправді цікавить людей, в ньому є.

napys11

  • тим, хто любить життєві історії, що бувають неймовірніші за вигадки;
  • любителям родинних саг;
  • відпочивальникам Труханового острова;
  • тим, хто слідкує за лауреатами Коронації слова.

napys21

  • тим, хто не знає, чим вуйко відрізняється від стрия;
  • хто не має у собі сили вникати у чужий родовід;
  • любителям філософських трактатів.

Світлини з Старий Київ

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

code

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe