uncategorized

Харків 1938. Олександр Ірванець. – Київ: Laurus, 2017. – 240 с.

У.Р.С.Р. – це Українська Робітничо-Селянська Республіка, яка постала в 1920 році після того, як 9 травня було здобуто перемогу у Визвольній війні з СРСР. Там тепер очільником Кіров, а в Україні є Гетьман-президент Євген Коновалець, Хвильовий член ЦК ПУНК (Партії Українських Народних Комуністів), сама країна простягається від Кам’янця до Таганрога; Крим – білогвардійський, але мрії зібрати всі українські землі носяться в повітрі: скоро прийде час.
.

Петлюра у вигнанні, Кобилянська нобелівська лауреатка, а щороку першого травня у Харкові – теперішній столиці сильної й амбітної держави, яка відіграє все помітнішу роль в загниваючій Європі, – стартує Пролетарський Карнавал. Там і мають перетнутися всі герої, включно з Олександром Довженком і Лені Ріфеншталь, які те дійство мають разом фільмувати.

І начебто все чудово, молодь росте правильна (он які ініціації не бояться відбувати!), всьому світові так і кортить приїхати сюди, але є момент: «хтось сильний і небезпечний» скоро надійде. Над цим ламає собі голову полковник СБУ Юрій Коцюба, син класика-сонцепоклонника, патріот і професіонал: йому для відстеження злочинця знадобиться сторінок двісті, хоча читач зрозуміє все ще в першій чверті. Чи не можна було закрутити інтригу сильніше – питання хороше, але не єдине, бо виникає суттєва проблема з цілепокладанням. Бо дійсно – для чого це все? Нащо городити такий альтернативний город?

Читайте також: Олександр Ірванець: «Харків 1938» буде зрозумілий дуже небагатьом

На «Харків» чекали віддавна, хтось десь чув окремі шматки, і від початку було зрозуміло, що має бути саме альтернативна історія: чого варте лишень «диво під Крутами». Жанр цей у світі давно відомий, піднялися і вщухли кілька хвиль популярності (як правило, його активізують в часи посткризові та застійні), та й потенціал такого формату більш ніж зрозумілий. Одна з головних опцій – показати, що навіть за іншого перебігу подій «за гамбурзьким рахунком» все було б так само (а то й гірше). Є часи, які мають зреалізувати панівну в них ідею: чи то народити монстра фашизму, чи то випустити духів самознищення. Декорації не аж такі суттєві. В тільки-но перекладеному романі Філіпа Діка «Людина у високому замку» мова про це ж: нової війни все одно не уникнути, її просто відтермінували. Конфлікт не знято.

Ірванець наприкінці своєї спроби повправлятися в жанрі таку його опцію, зрештою, явить, і там є кілька реально сильних своїм символізмом шматків, як-от сцена польоту. Однак є ще один момент – не всі до того дочитають. Перед нами каскад більш-менш несмішних гегів з розряду «маленька Ліна (Костенко) б’є по яйцях маленького Сергійка (Жадана)»; фізіологічності тут взагалі чимало, хоч логіку в цьому віднайти можна: УРСР – велика вітальна держава, тому з обміном речовин у неї все добре.

.

Проте роман, до всього, ще й ваговито-статичний. Під кінець локомотив на ім’я «Підскарбій БуБаБу Сашко Ірванець» все ж причеплять і він навіть спробує зрушити ці вантажені переспівами та «варіаціями на історичну тему» вагони-розділи з місця – але таке зрушити годі. Від жартів цих не смішно, вони, як правило, за межею фолу, або ж винятково «для своїх» чи надто несмачні й мало вмотивовані, як у випадку з Хвильовим і Любонькою: легендарний письменник чи то зваблює в особі пасербиці молоду Україну, а чи просто Ірванцю захотілося підпустити набоковщини місцевого розливу. Та дивує не тільки це: якщо вже перед нами зображення інших – уявних, вимріяних і майже ідеальних для автора – 30-их, така собі театралізована панорама, то де найважливіші тогочасні драматург і режисер, Куліш і Курбас, чому їхня присутність така скромна? Щось не сходиться, але менше з тим.

Вади жанру також не вкрай прикрі: ну нема в «Харкові» ознак добре продуманої (анти)антиутопії, то й що – тут багато чого нема. Перш за все, в романі мало самої літературності – не публіцистичності та шкільних травестій (Семенко-бунтар, що вчить Сергійка мастурбації), а саме літературності, в сенсі – повнокровності. «Соцреалістичний роман-навиворіт», мінус-форма, але що ж з того іншого боку? Можливо, ця достоту консервативна скандальність приховує якраз порожнечу, відсутність того «меседжу», який би міг всю цю буфонаду правильно центрувати?

Так, є робота з соцреалістичним модусом письма (яка у нас давно уже мала завершитися), й Ірванець добрий стилізатор (це ми знали давно), але його іронічність його ж і підводить: за її межі автор вибратися просто не може.

.

.
Насправді – наполегливо зринає думка – хороший роман про це починався б якраз там, де Ірванець ставить крапку. І комедія поставала б трагедією. І герої заломлювали руки й заздрили б собі справжнім через те, що не померли так, як загинули в реальних 30-их.
.

.
Література як терапія – може бути, чому би й ні: не здобули держави тоді, то винайдемо її хоча б в літературі зараз. Винайдемо і символічно поквитаємось з ворогами. Але Ірванець відверто заграється: маємо справу не лише з застереженням щодо відчуття національної величі (спрямованим радше на день сьогоднішній, ніж у минуле) – в «Харкові» ніяк не менше відвертого замилування «тріумфом волі». І навіть іронія не рятує: вочевидь, травма наша така глибока, що хочеться не просто відіграти «вдалий» варіант історії в романі (помститися хоча б на папері), але й розіграти його в реальності. Безодня гіпнотизує. Особливо тих, хто в реальності програв. Письменник може скільки завгодно казати про антифашизм, але залюбленість тут таки підважує засторогу: замість «не було – й не треба», бачимо «не було – але б так хотілося!».

Читайте також: 25 найкращих книг за 25 найкращих років

Звісно, трагедія повторюється на новому витку у вигляді фарсу, але і сам фарс здатен буцімто насмішкувато скалити зуби: не міцні й скривавлені, радше гнилі й старечі, але ж дивитися на це все одно неприємно. Однак і «soft-фашизм» тут не найважливіший. Прописати сьогоднішньому читачу гомеопатичні дози «націонал-соціалізму» (чи то пак – комунізму) – чому би й ні? Терапія буває різною.

Що дійсно погано в «Харкові» – тут багато вторинності. І в регістрі жартів, і у стилістичному наслідуванні Сорокіну (сцена сну), і навіть у форматі оповіді: «буцімто-стьоб-над-соцреалізмом-де-герой-всіх-рятує». Але біда якраз в тому, що Ірванець по-іншому вигадати б і не зміг. Вивернути сюжет, травестіювати його – так, без проблем, але не створити своє. Це ми знаємо з його попереднього доробку – часто грайливого, але зрідка по-справжньому оригінального. Є тут також і бубабістська фірмова карнавальність, якій нещодавно виповнилося чверть століття: тим прикріше, що вона геть не переосмислюється; вона точно та сама, що і в «Рекреаціях» Андруховича. Карнавал це місце – і романне, й історичне – де травми можна проговорити граючись.
.

.
Проте побачити підкладку карнавалу – сміються тоді, коли довкола багато страху (не дарма кажуть, що і зав’язлий у зубах Бахтін таким чином осмислював криваву вакханалію терору), і сміх у таких умовах стає саме маркером жахливого, – ні, про це тут не йдеться. Додаймо сюди і проблеми з композицією: багато героїв з’являються буквально на кілька миттєвостей, їх абсолютно безболісно можна замінити іншими: скажімо, не Гем і Міллер, а Фіцджеральд і Паунд, не Кобилянська, а Вільде чи там Забіла. А це вже говорить про необов’язковість у задумі, що тягне за собою і необов’язковість прочитання: можна подужати, але можна і відкласти вбік.

Якщо атестувати Ірванця, як той атестує свого героя в сцені, яка вже дійсно перебуває «за межею добра і зла»: ідея роману – на четвірку, виконання – на трійку. Середній бал – три з половиною.

Хоча за втрачені можливості й відсутність притомного гумористичного смаку знімаємо ще пів балу. Може, Ірванець і не сів тут голим письменницьким задом на їжака альтернативної історії, але дивитися і читати це часто незручно: закохана у Булгакова Леся Бузіна, Ахматова і Гумільов, розмови Троянкер з Хайкіною про долі українського єврейства – це рівень старшої школи, але навіть не філологічного ухилу. Тобто звання прозаїка Ірванець підтвердив, тест склав, вигадувати вміє – але от реалізувати і докрутити; не той калібр. Однією іронією в такій історії не відбутися.

Читайте також: «Вибухові слова»: як творилася українська література 1990-х?

Перефразовуючи останню репліку «Харкова»: у письменника була рівно одна думка («от би так дійсно сталося, ану, уявімо!»), але і вона розтратила свій потенціал мірою написання роману, мірою розбудови збудженим власною фантазією автором такого оповідного простору, де було б усе. Та в результаті перед нами мегаломанська панорама, набір слайдів, галерея образів – але, попри всю сліпучу строкатість, від початку скам’янілий текст. Сама ідея величі – а отже, і статичної монументальності – заломлюючись у фактурі роману (замість руху – плакат), служить йому згубну службу. «Харків» буксує від самого початку (з’ява відісланого пенсіонера Винниченка, яка потім нічим не відіграється), аби на середині загрузнути в описах остаточно: коли вже і не смішно, і не надто цікаво. А Ірванець точно хотів і того, й іншого.

«Україна понад усе». Може бути й так, але ж і про читача забувати не слід. Бо тоді, справді, якийсь літературний фашизм виходить: мені добре, а інші як собі знають. Бо тоді вже й читачі можуть сказати, мовляв, запальному не сумно й самому. Безальтернативно якось.